Кожного дня, прокидаючись у своєму помешканні, ти так чи інакше найперше визираєш у вікно. Крізь вікна ми сприймаємо щоранку Київ, адже мало хто прокидається надворі, через вікна ми дізнаємося, яке місто чекатиме на нас, коли ми вийдемо з квартири. Довідуємося, чи потрібен нам плащ чи парасоля, чи стало на деревах більше зелені і квітів.Моя бабця годинами просиджувала біля вікна на кухні, оглядаючи подвір’я і спостерігаючи, як бавляться дітлахи і …
Кожен знає про їх існування – янголів бруду, таких собі духів міст, що мешкають на вокзалах, під мостами, а в теплу пору року – чи не в усіх скверах або парках. Рідко хто наважується розмовляти з такими людьми чи навіть підходити до них близько, і, зрештою, це, безумовно, дуже правильно з санітарно-гігієнічної точки зору. Однак, майже кожен з тих, кого ми зневажливо звемо бомжами, має що розповісти. Минуле таких людей строкате, а пам’ять …
Приносять вітри і зміни нашого настрою та самопочуття, полегшення чи ускладнення хворим людям, в залежності від характеру хвороби і якості вітру. Колись давно вітри замовляли, спиняли чи підсилювали ворожбити – адже саме від вітру залежало, чи не буде посухи чи паморозі на хліб, який щойно зійшов і чи поширюватимуться хвороби і пожежі. Вітрам складали дяку і віддавали шану, як справжнім богам, і тільки обрані, найнебезпечніші і наділені, за …
Ще цікавішими в цьому плані були піддашшя і горища, на яких мешканці дому зберігали різноманітні речі, що вийшли з ужитку, але колись теоретично могли б знадобитися. Саме там зазвичай спадали на думку найцікавіші сценарії ігор, розказані історії здавалися набагато вірогіднішими і гостросюжетнішими, місто ж звідти виглядало значно просторішим і водночас – майже іграшковим. Саме через пікантне місце проживання таким бажаним і омріяним гостем був …
Ще є годинники несправжні. Вони намальовані на стінах, на вивісках чи на біл-бордах з якоюсь певною – щоразу іншою, художньою чи рекламною метою. Іноді можна сплутати їх з тими, що йдуть, і таким чином, загубитися в часі. Однак і зі справжніми годинниками також виникають певні складнощі. Я ніколи не звертала на них увагу взагалі, крім тих моментів, коли треба було дізнатися що там з часом, доки одна дівчина не запитала : цікаво, чи всі годинники …
– Так у вас паспорт в кармане рубашки. С паспортом в Киеве ходят только москвичи. О господи! Я уж и забыл, как ходить без паспорта. А регистрацию что, не надо? А прописку что, не проверяют? А борьбы с терроризмом нету, что ли? Когда выходишь из поезда, никакой металлический голос из громкоговорителя не предостерегает ни от чего “с целью предотвращения террористических актов”. Таксисты, если спрашивать их о приближающихся президентских выборах, не …
почтенных дам с напольными весами и художников, рисующих в будни и праздники. Кстати, о художниках. Не знаю, что называть киевским Арбатом. По идее, таковым можно считать Андреевский спуск. Там торгуют всяческими, вполне арбатскими сувенирами – от шапок-ушанок до фотографий братьев Кличко с их личными автографами. Купить тут можно и редкие литографиии позапрошлого века, и книги на мёртвом уже языке идишь, и тысячи самых разных нужных и не …
Профессионалу объяснять ничего не надо, и Александр лишь сетовал,что не прольется никак сквозь облака рассеянный вечерний свет,способный превратить фотографию в живопись. Чтобы не терять времени, онуговорил молодых киевлянок позировать у парапета на фоне реки. Кромеосвещения наш фотограф был помешан на поиске характерных лиц, особенноему хотелось выловить на Крещатике миловидное лицо типичной киевлянки. Я подумал: как удачно и точно зовутся …
Начало – /new/opinions/optimprosp В отличие от остального Крещатика жизнь здесь продолжается большуючасть суток, вплоть до утра. Пивных павильонов, террас, ларьков на этойчетной полукруглой стороне площади много. Хуже с биотуалетами, которыхя просто не видел, а в соседнем «Макдоналдсе» дверь в туалет«закодирована» и открывается кодом на чеке. Ловко придумали. С торца площади веером разбегаются шесть улиц — две параллельноКрещатику и четыре …
Люди такие же, каким пятнадцать лет назад был я. С этим знанием становится невозможно жить. Оно не сильно, но как-то очень настойчиво сжимает все в груди. Наверное, это называется тоской, ностальгией, еще как-нибудь называется… Это давит и мешает дышать, но, к счастью, выход прост: я покупаю билет и лечу в Киев. В Москве я как-то пропускаю весну. Еще не успел ее прочувствовать, как уже лето. А здесь весна – знакомые лет с двенадцати-тринадцати …
