Зокрема, обіч Михайлівського Золотоверхого собору були розташовані келії – помешкання ченців. Один з таких корпусів, двоповерховий, прибудували просто до дзвіниці в 1850-х роках (архітектор Павло Спарро). Ще більш значна житлова споруда, двоповерхова з напівпідвалом, у 1890–1899 роках постала вздовж північної межі монастиря (архітектор Євген Єрмаков). Оскільки з того ж боку був розміщений Варваринський приділ собору, ці келії так само назвали Варваринськими. А в глибині садиби облаштували «співочий флігель» – будинок для вихованців обителі, які співали в монастирському хорі; з 1894 року він був двоповерховим (архітектор Володимир Ніколаєв). 

Цікава пам’ятка архітектури збереглася з південного боку від собору. Це будівля монастирської трапезної з прибудованим храмом в ім’я св. Іоанна Богослова. Її було зведено 1713 року. Споруду виразно оформлено у стилі українського бароко; церкву увінчує грушоподібна баня. Поблизу неї містилося також приміщення монастирського економа (керуючого господарством). 

До нього провели алею від південного отвору в монастирському мурі – так званої Економічної брами. Сталося так, що ще за царських часів старовинна трапезна ледь не загинула. Її планували знищити разом з Економічною брамою, аби вести натомість нову трапезну, проект якої 1904 року розробив єпархіальний архітектор Євген Єрмаков. Новобудова мала бути значно просторішою за барокову споруду. 

Але для її оздоблення були запропоновані занадто «індустріальні» модернові мотиви. Керівництво монастиря всерйоз налаштувалося ліквідувати давню трапезну, навіть заручилося свідченням місцевого Церковно-історичного та археологічного товариства про те, що існуюча трапезна нібито «не становить аніякого значного інтересу з церковно-археологічного погляду» (тут варто зазначити, що згадане товариство перебувало у прямій залежності від начальства Київської єпархії). 

На щастя, згідно з тогочасними законами Російської імперії, долю церковних старожитностей мала вирішувати Імператорська археологічна комісія в Петербурзі. Надісланий нею експерт, видатний фахівець із наукової реставрації Петро Покришкін, рішуче висловився проти знесення трапезної. Позиція вченого знайшла підтримку на засіданні комісії. Попри настійливі клопотання з Києва, комісія одноголосно визнала, що «з художньо-архітектурної точки зору заміна старої трапезної та церкви новою спорудою суто вокзального характеру є неприпустимою». 

Ще далі на південь за Економічною брамою вздовж Трьохсвятительської вулиці утворилося велике монастирське «гостьове подвір’я» для приїжджих і прочан. Його корпуси зводилися поступово впродовж півстоліття. 

Раніше на цій місцині були південно-східні укріплення Старокиївської фортеці. Але до початку ХІХ сторіччя твердиня занепала. Начальство монастиря неодноразово зверталося до владних органів з проханням дозволити улаштування тут гостьових будівель. Зрештою, у 1857–1858 роках за проектом Павла Спарро було споруджено першу чергу Михайлівського готелю – двоповерховий цегляний корпус із домовою церквою на честь Ікони Божої Матері Смоленської. Надалі в міру збільшення напливу прочан до обителі, спричиненого розвитком залізничних і річкових перевезень, «гостьове подвір’я» потребувало дедалі нових розширень. 

Так, у 1883 році архітектор Володимир Ніколаєв виконав двоповерхову з підвалом прибудову, що прилягає до старого корпусу та виходить чільним вузьким фасадом просто на Трьохсвятительську вулицю. Той самий зодчий 1897-го подовжив свою споруду вглиб у східному напрямку. 

Подальшу розбудову готелю здійснював цивільний інженер Євген Єрмаков. Спочатку він у 1903–1904 роках звів цегляний триповерховий з підвалом корпус, відсунений від фронту вулиці. Його фасади були оформлені в так званому «цегляному стилі» – за допомогою візерунка лицьової цегляної кладки. А невдовзі, у 1906–1907 роках, Єрмаков вибудував на «гостьовому подвір’ї» ще більшу споруду, головний фасад якої виходить на лінію забудови вулиці Трьохсвятительської. Цей новий будинок, також триповерховий з підвалом, був декорований у «російському стилі»: із застосуванням характерної лиштви, кокошників над вікнами та інших оздоб. Усі готельні будівлі мали коридорне планування, більшість приміщень становила однокімнатні номери. 

Серед тих, хто в різні часи зупинявся в готелі Михайлівської обителі, була видатна українська письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович). Її перебування тут у 1902 році увічнене меморіальною дошкою з барельєфним портретом, створеним скульпторкою Галиною Кальченко. Щоправда, через непорозуміння цю дошку розмістили на фасаді найпізнішого готельного корпусу, побудованого вже після відвідин письменницею Києва. 

Існують, до речі, відомості про те, що близько 1905 року серед прочан на Михайлівському «гостьовому подвір’ї» був і Григорій Распутін. За деякими свідченнями, нібито саме тут він познайомився з членами царської родини, що відкрило йому згодом шлях до петербурзьких палаців. 

На початку Першої світової війни значну частину приміщень «гостьового подвір’я» було використано як шпиталь для поранених. А під час визвольних змагань 1917–1920 років тут неодноразово квартирували війська; приміром, навесні 1918-го помешкання обителі займав гайдамацький курінь. 

Зрештою, після того, як 1922 року радянські органи ліквідували монастир, більшість націоналізованих будівель відійшли під студентські гуртожитки. На території Михайлівської обителі було організовано «містечко пролетарського студентства» – особливу структуру, підпорядковану міським комунальним органам. За даними на 1931-й, тут на загальній площі 10942 квадратні метри мешкали 2405 студентів різних київських вишів. Утім, житла для учнів вищих шкіл у Києві однаково бракувало, тож було поставлене питання про додаткове розширення містечка. У 1931–1932 роках найбільші корпуси колишнього Михайлівського готелю були надбудовані ще одним поверхом і мансардою. У такий спосіб гуртожиток отримав 600 додаткових місць. На жаль, реконструкція здійснювалась із цілковитою зневагою до попереднього архітектурного вирішення: пропорції будівель було порушено, силует спрощено, декор знівечено. 

Проект Урядового центру, розроблений для столиці УРСР у 1930-х роках, передбачав ліквідацію всієї Михайлівської обителі, зокрема й «гостьового подвір’я». На цьому місці мали постати нові адміністративні корпуси. Проте через утилітарне значення житлових будівель і колишньої трапезної (тоді – студентської їдальні) зі знесенням цих споруд не поспішали. Це їх і врятувало. Ще до війни виникли сумніви щодо містобудівної доцільності важких об’ємів Урядового центру на мальовничих дніпровських схилах. У повоєнні роки всі зусилля були зосереджені на відбудові центру міста, а реалізацію грандіозного проекту урядових споруд біля Михайлівської площі не стали доводити до кінця. Будівлі, що залишилися від обителі, були використані різним чином. 

Корпус готелю 1903–1904 років перетворився на гуртожиток студентів-медиків. Чільну споруду того самого готелю зайняли гуманітарні інститути АН України. На «гостьовому подвір’ї» розмістилася установа, добре відома всім, хто стикався з купівлею-продажем чи обміном житла, – міське Бюро технічної інвентаризації. У колишніх Варваринських келіях у різні роки були розташовані, зокрема, архітектурні проектні майстерні, читальна зала обласного архіву, Академія педагогічних наук України тощо. 

Що ж до трапезної, то вона тривалий час правила за склад спортивного інвентарю (тоді ж над підмурками зруйнованого собору діяли тенісні корти). Її баню було розібрано, інтер’єри понівечено. Проте в 1976–1981 роках архітектор-реставратор Валентина Шевченко здійснила реставрацію пам’ятки. Було відтворено церковну баню та оригінальний дах із заломом, при цьому використано гонтове покриття. Над банею відновили хрест – рідкісний випадок для радянських часів! Упродовж кількох років у будівлі трапезної працював Музей архітектурної кераміки. Зрештою, тут знову розпочалися богослужіння. 

Коли ж настала доба повернення з небуття споруд Михайлівської обителі, найпершою з них на звичному місці постала Економічна брама. Її барокове оформлення виконали заново на підставі давніх зображень, не забувши й про дату зведення з утраченою останньою цифрою (176…). Хіба що замість колишнього двоголового орла тепер бачимо крилатого архангела Михаїла. Крізь браму можна пройти просто до трапезної церкви. Вона була головним монастирським храмом аж доти, доки велася відбудова Золотоверхого собору.