Спротив здебільшого духовний – словом, творчістю. Шістдесятники не були професійними барикадниками, мітингувальниками або ж терористами-підпільниками. Вони були студентами та викладачами, письменниками,медиками, митцями, мистецтвознавцями, вченими. Українські шістдесятники – це поети Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Драч, Дмитро Павличко та Микола Вінграновський, літературознавці й критики Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба та Євген Сверстюк, художники Галина Севрук, Людмила Семикіна, Алла Горська, Опанас Заливаха, кінематографісти Іван Миколайчук та Юрій Іллєнко, композитор Володимир Івасюк, правозахисники й політв’язні Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Іван та Надія Світличні, Богдан і Михайло Горині, Микола Плахотнюк… 

На відміну від російської частини шістдесятництва, яка зазвичай ігнорувала національний чинник, українські діячі цієї ніби суто радянської субкультури повністю прилаштувалися до традиції українського національно-визвольного руху. І боролися за відродження української культури та за незалежність України – не зі зброєю в руках, як їхні попередники, скажімо, з УПА, але не менш уперто й завзято. Тому більшість українських шістдесятників, знову ж таки, на відміну від московських своїх колег, пройшли крізь арешти, ув’язнення, табори. Деяких було вбито – художницю Аллу Горську, композитора Володимира Івасюка, поет Василь Стус загинув у таборах Мордовії. 

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років шістдесятники взяли найактивнішу участь у набутті Україною незалежності та розвитку молодої держави. Тож не дивно, що в самому серці Києва успішно функціонує Музей шістдесятництва – філія Музею історії Києва. Дивно те, що відкрився він лише у серпні минулого року. Цій події передувала історія – складна, але, на жаль, типова…  


Історія 


– Біля витоків музею, – розповідає Богдан Плахотнюк, співробітник музею, син Миколи Плахотнюка – колишнього політв’язня, нині – керівника закладу, – стоїть пані Надія Світлична, правозахисниця, журналістка і літературознавець. Усвідомлюючи всю важливість історичної пам’яті, передачі історії майбутнім поколінням, вона висунула ідею створення музею шістдесятництва. Але спершу в березні 1994 року було створено громадську організацію «Музей шістдесятництва». 

Ініціативна група склала концепцію музею, яку обговорила громадськість і під якою поставили свої підписи десятки представників київської української інтелігенції. Звернулися до влади за приміщенням, але дістали відмову. Однак і після цього впродовж п’яти років активісти збирали документи і матеріали для майбутнього музею та зберігали їх у приватних квартирах. 

Тривалий час організація розташовувалася у двох кімнатках Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих на вул. Межигірській. Ці приміщення постійно наповнювалися зібраними матеріалами і документами, експонатами, книгами тощо. 

Тоді ж утворилися колекції самвидаву, фотографій, особистих речей шістдесятників, мистецьких творів – живопис, графіка, аплікація, скульптура тощо, всього понад 500 експонатів. При організації було створено дитячу світлицю, ізостудію, літературну студію, проводилося чимало культурно-просвітницьких заходів – творчі вечори, вечори пам’яті видатних шістдесятників, мистецькі та історично-документальні виставки. 

За той час дуже багато спливло води у Дніпрі, тричі змінювалася влада в Києві та в Україні, були обіцянки міських голів виділити під музей приміщення, було виділення приміщення, дане окреме доручення прем’єр-міністра про завершення його ремонту і аж три президентських укази про створення Музею шістдесятництва. 

На матеріалах музею захищали дисертації, знімали документальні фільми, цими матеріалами користувалася студія Єжи Гофмана при створенні кінострічки про Україну. 

Люди працювали добровільно, на ентузіазмі, нарешті 2008-го з’явилося цілих 5 ставок, але музей лишився без даху над головою – у березні рейдери вигнали організацію з приміщення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. 

Документи, кілька персональних бібліотек, самвидав, понад 500 експонатів – творів мистецтва, особисті речі шістдесятників було розпорошено по всьому Києву. 

І лише торік, після численних пригод і перипетій, колотнеч місцевого значення та примх долі, музей було відкрито за сприяння нинішнього голови Київської міськдерж-адміністрації Олександра Попова. І сталося це дуже символічно – у День Незалежності.

 

Експозиція

 

– Колекція нашого музею, – продовжує розповідь Богдан Плахотнюк, – нараховує більш ніж 20 тисяч експонатів. Це твори самобутніх художників, рукописи і друковані видання, зразки самвидаву, документи, особисті речі шістдесятників і унікальні старі світлини, які відображають явище шістдесятництва в українській культурі другої половини ХХ ст. Це матеріали, що належать або пов’язані з Василем Стусом, Іваном та Надією Світличними, Миколою Вінграновським,В’ячеславом Чорноволом,Іваном Драчем, Дмитром Павличком. 

Експозицію вибудовано так, аби показати феномен шістдесятників як зламниймомент в історії української культури радянського періоду. Адже після руїни і занепаду 1930–1950-х років це були перші кроки нонконформізму, непоступливості та впертої опозиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кіно. 

Привертають увагу афіші заборонених потім творчих вечорів поетів – 1960-ті роки, самвидав – художні твори, політико-публіцистичні матеріали, західні передруки, матеріали судових справ шістдесятників, усе, що стосувалося їхнього перебування в тюрмах, психіатричних лікарнях, таборах, на засланні. Це листи з таборів – підцензурні, але справжні, фото, особисті речі, телеграми… А також – літературні твори, картини, графічні роботи, скульптури.