Проте, як не дивно, кількість пам’ятних споруд, пов’язаних з долею Кобзаря, у нашому місті неухильно меншає. Декілька з них зникли впродовж останніх десятиліть, буквально перед нашими очима. Аби дізнатися докладніше про такі місця, варто пригадати подробиці візитів Шевченка до Києва.

Найперші враження від міста на Дніпрі Тарас отримав іще в дитячі роки, побувавши тут із почтом пана Енгельгардта. Коли згодом, під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко складав свої ранні поезії, за їхніми рядками де-не-де поставав Київ. Аж ось навесні 1843 року досвідчений художник Тарас Шевченко одержав від академії відпустку і квиток «на проїзд до Малоросійських губерній строком на 4 місяці», маючи на меті створити альбом офортів «Живописна Україна». На початку червня він наблизився до переправи через Дніпро, і перед його очима розкинулася фантастична панорама: під блакитним небом на стрімких схилах височіли білі із золотом споруди уславлених ансамблів Печерської лаври та інших монастирів. Наразі складно з’ясувати, у якому саме помешканні зупинився Шевченко влітку 1843 року: чи то в «Зеленому готелі» на Московській вулиці, чи то в одному з флігелів погорілого царського палацу, де містився тоді заїзд «На водах». Та можна достеменно назвати низку київських пам’яток, котрі привернули тоді пильну увагу Тараса, адже з офортів і підготовчих малюнків до «Живописної України» постають лаврські пе чери й Видубицький монастир, зелений берег Дніпра та Межигірський Спас.

На початку 1844-го Тарас Григорович знову відвідав Київ. Це було якраз тієї пори, коли в місті тривав Контрактовий ярмарок. Головні події під час ярмарку відбувались у концертній залі Контрактового будинку на однойменній площі. Тож немає сумнівів, що Шевченко побував у цій старовинній будівлі, якій минуло вже близько двохсот років, так само як в інші часи сюди навідувалися Пушкін, Грибоєдов, Гоголь, Міцкевич, Бальзак, Ліст…

Наступного 1845 року Тарас Шевченко закінчив Академію мистецтв, здобувши звання «некласного художника», а невдовзі по тому отримав дозвіл на нову поїздку до рідної України. Завітавши знову до Києва, він поспішив до величезної споруди університету, яку незадовго до того було побудовано за проектом академіка Вікентія Беретті та на якій зараз розміщено меморіальну дошку з портретом молодого Тараса. Тут працювала Київська археологічна комісія – власне кажучи, перша наукова установа, діяльність котрої було спрямовано на вивчення та збереження пам’яток минулого в Україні.

Шевченко запропонував їй свої послуги, і з допомогою доброго знайомого Михайла Максимовича, першого ректора університету та дійсного члена комісії, одержав від неї доручення змалювати історичні пам’ятки в Чернігівській і Полтавській губерніях (нині це називається фіксацією пам’яток). Успішно виконавши завдання, він, зрештою, став співробітником комісії – художником та етнографом. Це давало змогу, маючи постійний заробіток, бувати в різних куточках України та накопичувати художні й поетичні враження.

Саме з цим періодом пов’язана найвідоміша з адрес Шевченка в Києві. Навесні 1846 року він оселився в невеликому будинку чиновника Івана Житницького на Козинці (Козиному болоті). Так звалася місцина неподалік теперішнього Майдану Незалежності; до неї вів Козиноболотський провулок, у якому стояв будинок Житницького (наразі цей провулок названо на честь Шевченка). Від 1928 року в хатині на Козинці працює літературно-меморіальний будинок-музей Кобзаря.

Відвідувачі музею можуть побачити особисті речі Шевченка, його малюнки, унікальні видання творів. Тут вони довідаються, що сусідами Тараса Григоровича в будиночку були його давній знайомий, талановитий художник-пейзажист Михайло Сажин та етнограф і письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Звідси друзі-художники Шевченко та Сажин рано-вранці вирушали «на далекі етюди», і згодом у їхній майстерні з’явилися пейзажі Києва: зображення Всіхсвятської церкви в Лаврі, Аскольдової могили, старого костьолу, що їх виконав Шевченко; Золоті ворота, Андріївський узвіз, університетський сад, змальовані Сажиним. Ці художні свідчення мають нині величезну цінність, даючи нам змогу яскраво уявити Київ шевченківських часів. Тут-таки, на Козинці, розквітав поетичний хист Кобзаря.

Він уже був знаним у всій Україні як великий народний співець. У поетовій уяві народжувалися все нові й нові могутні вірші. У будинку Житницького були написані романтичні поезії «Лілея» та «Русалка», сюжети яких Шевченко почув від сліпих лірників.

Дещо раніше він працював у Києві над громоподібними рядками поеми «Єретик», розшукуючи для неї матеріали в місцевих книгозбірнях. Бували на Козинці близькі друзі поета. У затишній мансарді будинку Житницького нерідко вели пристрасні розмови учасники таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Усюди, де збиралися кирило-мефодіївці, де лунали голоси Гулака, Костомарова, Куліша, утверджувалася громадська позиція Тараса. «Я побачив, – писав згодом Микола Костомаров, – що муза Шевченка роздирає завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче було зазирнути туди! Горе сміливцю-поету! Він забуває, що він людина і, якщо перший зважується ступити туди, може загинути».

У 1847 році Шевченко зробив серйозну спробу назавжди пов’язати своє життя з Києвом. Він подав прохання про призначення його на вакантну посаду викладача малювання Київського університету. Хоча про це місце мріяли ще кілька досвідчених митців, але видатні здібності Тараса були відомі багатьом, зокрема й генерал-губернаторові Дмитру Бібікову, котрий надіслав прохання Шевченка міністрові освіти на розгляд. Невдовзі з Петербурга надійшла ствердна відповідь, на якій 2 березня з’явилася позначка попечителя учбового округу: «До виконання».

Та не знав Тарас Григорович, що вже третього березня до того самого попечителя звернеться з підлим доносом студент Олексій Петров, який підслухав палкі розмови кирило-мефодіївців. І тоді Бібіков наказав: заарештувати, обшукати, доставити до столиці. За справу поета та його вірші взялося сумнозвісне III відділення власної його імператорської величності канцелярії. Наслідком допитів і слідства став особистий наказ Миколи І про відправлення Шевченка рядовим до казахських степів «під суворий нагляд, із забороною писати й малювати». Почалися десятирічні поневіряння волелюбного поета. Важкою була клята солдатчина, важкою була й розлука з рідним краєм. «Думав уже в Києві оженитися та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось… Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші!» – із сумом писав Шевченко друзям. Лише влітку 1859 року поетові пощастило знову побачити місто над Славутичем. Щоправда, перебування це почалося з прикрості: славетного поета, кандидата в академіки Академії мистецтв із гравірування оббрехав якийсь земський чиновник, і довелося Тарасові «скуштувати» ув’язнення в Київській пересильній тюрмі на Подолі, на Братській вулиці. Мабуть, саме тому після звільнення на поруки Шевченко подався шукати собі житло на околиці міста, подалі від поліцейського нагляду.

Друзі порадили йому звернутися до Варвари Пашковської, яка мала затишний будиночок на Пріорці (нині Вишгородська вулиця, 5). Господиня була прихильницею творчості Шевченка, охоче співала народні пісні, і Тарас Григорович відпочивав тут душею. Особливо полюбляв він бавитися із сусідськими дітьми. «Кого люблять діти, – приказував він, – той, виходить, ще не зовсім поганий чоловік».

Будиночок на Пріорці, що був свідком отих серпневих днів, залишився в народній пам’яті як «Шевченкова хата» та зберігся дотепер. Тобто зберігався, бо в 1980-х роках стару споруду було розібрано й натомість швидко зведено подібну до неї будівлю з нових матеріалів. Утім, ця шевченкова адреса таки лишилась на мапі міста, хоча й у відтвореному вигляді. А декілька інших адрес зникли без вороття – і не лише в далекому минулому, а й у порівняно нові часи.

Жив колись у Києві Іван Гудовський, художник родом з Полтавщини, один з перших у місті фотографів. Ще навчаючись в Академії мистецтв, він потоваришував із земляком-українцем Тарасом Шевченком. Коли ж улітку 1859 року Шевченко приїхав до Києва, Гудовський запросив його до себе, і Тарас Григорович перебував певний час у двоповерховому будинку на нинішньому Майдані. Згодом будинок Гудовського відзначили меморіальною дошкою, але це не завадило знести його в 1970-х роках, бо він, бачте, заважав реконструкції площі! Така сама доля чекала й на будиночок старого педагога Івана Юскевича-Красковського, який стояв на розі Ірининської вулиці та сучасної вулиці Паторжинського. У ньому минала остання київська ніч Тараса. Була тут довга розмова з давніми друзями, були співи до світання. І була народна пам’ять, що, зрештою, позначила й цей будинок пам’ятною дошкою. А потім будинок зник, бо на його місці органи держбезпеки забажали спорудити собі клуб імені Дзержинського. На стіні новобудови почепили іншу дошку: мовляв, «на цьому місці був будинок, у якому…».

На превеликий жаль, можна навести ще низку схожих прикладів. Тому перелік шевченкових місць у сьогочасному Києві набагато коротший, ніж міг бути. Водночас варто згадати повернену з небуття церкву Різдва на Подолі, де справлялася панахида над труною Кобзаря 1861 року, під час його останньої посмертної подорожі в рідну Україну. Про цю Шевченкову церкву ми вже розповідали читачам «Вечірки».