Від язичників до Макаренка

А наприкінці XIX – початку ХХ століття педагогіка в більшості країн мала вагомий доробок, і для його збереження та оприлюднення знадобилися цілі музеї – державні, національні. Саме в цей період їх створювали у Франції, Німеччині, Австрії, США. Сьогодні такі музеї приймають відвідувачів у Белграді й Празі, Омську і Таллінні, у Вільнюсі, Тбілісі, Софії. Є педагогічний музей і в Києві – на Володимирській вулиці в історичній будівлі Центральної Ради, до речі, це один з найстаріших музейних закладів у нашій країні. 

Повноцінна шкільна освіта існувала ще за часів Київської Русі,яку історики вважають однією з цивілізованих держав Європи XI–XIII століть. Як повідомляє літописець у знаменитій «Повісті минулих літ», князь Володимир одразу ж після хрещення Русі «…почав брати у визначних людей дітей і віддавати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали над ними, бо ще не утвердилися у вірі, – оплакували їх, як померлих…». 

Школа, як писав історик Татіщєв, «була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни…». 

Згодом Ярослав Мудрий заснував школу для дітей духовенства, де навчали письма, лічби і, звісно ж, богослов’я. Про це та інше змістовно розповідає експозиція Педагогічного музею України, який торік відзначив 110-річчя від початку діяльності та 100-річчя від часу побудови спеціального приміщення для нього на вулиці Володимирській. 

У вересні 1911 року церемонію урочистої закладки фундаменту будівлі відвідав прем’єр-міністр, видатний реформатор царської Росії Петро Столипін.І саме звідси попрямував до оперного театру, де був смертельно поранений терористом Богровим. Щоправда, Столипін відвідав будівельний майданчик не сам, а в колі царської родини, яка також перебувала в Києві. Імператор тоді не лише благословив будівництво музею, а й надав йому ім’я свого молодшого сина Олексія. Відтоді заклад мав офіційну назву: Педагогічний музей імені цесаревича Олексія. Далеко не кожен музей того часу отримував фамільне ім’я від родини Романових…

Історія

«Наш музей, – розповідає Володимир Малюга, нинішній директор закладу, – заснований і розпочав функціонувати у 1902 році. Створили його при Управлінні Київським навчальним округом. Поштовхом, скоріш за все, стало те, що чотирма роками раніше такий самий заклад почав діяти у Санкт-Петербурзі при військовій академії. 

Перші 10 років музей не мав власного приміщення і містився у Троїцькому народному домі, де сьогодні Театр оперети, потім – у будівлі Вищих жіночих курсів. Коли ж київська колекція набула певних розмірів,то постала нагальна потреба розгорнути постійну експозицію в належних умовах. Саме тоді, 1910 року, голова біржового комітету міста Семен Могильовцев, поважний меценат і відомий доброчинник, пожертвував на будівництво музею 500 тисяч карбованців своїх особистих коштів. Це була гігантська сума. На неї і спорудили історичну будівлю за проектом архітектора Павла Альошина, де музей розпочав свою роботу 5 жовтня 1912 року. 

Тоді, окрім експозиційних залів, заклад мав фахову бібліотеку, читальну залу, книгосховище на 75 тисяч примірників, кабінети для демонстрування посібників із приладами та велику залу для проведення масових заходів. При музеї влаштовували публічні лекції відомих учених, недільні читання, демонстрації кращого наочного приладдя, діяли літні курси для народних учителів. 

Потім настав буремний 1917-й, Україна вперше отримала незалежність, а в будівлі розмістився перший український уряд – Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Саме тут в листопаді 1917-го була проголошена Українська Народна Республіка, а в ніч з 24 на 25 січня 1918-го прийнято IV Універсал, що проголосив незалежність України. Але й про педагогічну спрямованість будівлі не забували – тут відбувалися урочистості з нагоди відкриття різних освітніх установ, навесні та восени 1917 року було проведено два перших з’їзди вчителів України, у листопаді того ж року заснували Українську педагогічну академію, а у жовтні 1918-го – Український народний університет. 

Хоча більшовики шанували педагогіку, та будівлю використовували за іншим призначенням – з 1921 року тут розміщувався Пролетарський музей, з 1924-го – музей Революції. А потім довгі роки – аж по 1982-й, працювала українська філія музею Леніна, людини, яка жодного разу не була у Києві! До речі, тут прийняли до лав піонерів кілька поколінь київських школярів. 

Роком фактичного знищення музею став 1934-й: тоді експозицію розтягнули, фонди зникли… Лише 1948 року відбулося, так би мовити, друге народження чи то відродження закладу – він став називатися Республіканським педагогічним музеєм. І лише 1983-го постановою Кабміну УРСР почався процес повернення музею до своєї першої будівлі. 

Тільки 1992 року музей нарешті повернувся до свого будинку, на вулицю Володимирську,хоча й не на всю колишню територію. Того ж року було створено Академію педагогічних наук України, до складу якої увійшов музей. Він знову став іменуватися Педагогічним музеєм України. І то було його третє народження, сподіваємось, остаточне. 

Нині перед будівлею встановленио пам’ятник голові Центральної Ради Михайлові Грушевському».

Експозиція

«На другому поверсі Будинку вчителя, де розташовується нині музей, – продовжує розповідь пан Малюга, – маємо лише дві кімнати: одна з них – експозиційна зала, поруч – виставкова. Плюс фондосховища у цокольному приміщенні. Усі наші території функціонально поєднані, так би мовити, перебувають у постійному русі – експонати безперервно мігру-ють із фондосховища до виставкової та експозиційної зали чи навпаки… 

У чому сенс педагогічного музею? Яка місія, мета існування подібного закладу? Я вважаю, що у збереженні та презентації вітчизняної освіти й педагогічної думки. А також вивченні, науковій інтерпретації їх історії та сучасного стану. Саме цьому присвячена наша експозиція. В чомусь вона унікальна, бо наочно демонструє шлях становлення та розвитку освіти на території України з язичницьких часів і до середини ХХ сторіччя. Її побудовано за тематико-хронологічним принципом: етнопедагогіка давніх слов’ян, школи «книжкового вчення» у Київській Русі, історія друкарства в Україні, діяльність братських шкіл у ХІV–ХVІ століттях, розповідь про педагогічні принципи Києво-Могилянської академії, про козацьку педагогіку, філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди – це середина ХVІІІ століття, розвиток вищої освіти в Україні у першій половині ХІХ століття, дошкільне виховання і освітньо-педагогічна діяльність Софії Русової, освіта і педагогічна думка в Україні у 1920–1930 роках, освіта в Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Є розділи, присвячені видатним вітчизняним педагогам Макаренку і Сухомлинському…». 

У фондах музею – понад 45 тисяч одиниць зберігання.Тут є унікальні екземпляри XV–XVII століть: «Підручник філософії, географії, історії» (1488), «Литовський статут» (1570), «Фразеологічний словник» (1598), «Апостол» (1654), «Хроніка Сарматії Європейської» (XVII століття), «Євангеліон» (1670), «Ілюстрований географічний атлас», в якому зібрано 100 карт (1699–1777), «Євангеліє учительне» (1670), «Правила піітіческіе» (1705) і безліч інших друкованих видань, що використовувалися в процесі навчання у братських школах, колегіумах України, у Києво-Могилянській академії. 

Музей володіє колекціями підручників, документів, фотографій, періодичних педагогічних видань і посібників XIX–XX століть, матеріалами про репресованих вчителів, комплектами матеріалів учителів і вчених-педагогів України, методичних посібників та технічних засобів навчання різних епох.

День сьогоднішній

Володимир Малюга стверджує, що Педагогічний музей, який він очолює, є «культурно-освітньою інституцією нової формації». 

«В основу нашої діяльності, – каже він, – покладено науково-організаційну роботу: здійснення наукового супроводу та системного підходу в організації експозиційно-виставкової, фондової та дослідницької роботи. Ми творчо співпрацюємо з науковими установами Національної Академії наук України. За останні 5 років організували низку заходів і виставок спільно з Інститутом проблем виховання, Інститутом педагогіки, Державною науково-педагогічною бібліотекою України імені Сухомлинського – це все заклади відділення загальної педагогіки та філософії освіти НАНП. 

На основі наукових досліджень протягом 1993–2012 рр. створено близько 270 виставок, серед яких тематичні, ювілейні, з фондів музею. Йдеться про виставки «Українська мова – державна мова в закладах освіти», «Педагогіка В.О. Сухомлинського на зламі століть», «Макаренкознавство у світі», Перша Всеукраїнська виставка «Професійно-художня освіта України на порозі XXI століття» та інші. 

Серед тематичних виставок – «Від окружного до Всеукраїнського» (до 100-річчя Педагогічного музею, 2002), «О. Захаренко в контексті доби» (2007), «НАПН України – 20 років» (2012) та ін. 

І наостанок назву цифри,якими особливо пишаюся: за 20 років організовано понад 50 тематичних виставок, близько 220 виставок педагогічної і просвітницької спадщини; музей відвідали понад 300 тисяч киян та гостей столиці».

Довідка «Вечірки»

Графік роботи музею:10:00–17:00, обідня перерва:13:00–14:00

Вихідні – субота, неділя

Вхід безкоштовний

Адреса: вул. Володимирська, 57 (ст. метро «Університет», «Театральна», «Золоті Ворота»)