17-річним юнаком він вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів — один із найкращих учбових закладів царської Росії. Ще студентом Павло Альошин склав і видав у 1901 році альбом «Архітектурні ордери». Багато років цей альбом був дуже популярним серед студентів і молодих фахівців, служив одним із основних посібників у справі вивчення архітектури.



Коли в Києві відбувався конкурс проектів зразкового міського училища імені мецената Терещенка (нинішня будівля Університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на Ярославовому валу), у ньому взяли участь провідні архітектори міста, а переможцем став студент Альошин.



Не дивно, що після закінчення інституту він отримав запрошення від найсолідніших замовників, не говорячи вже про батька, який доручав синові зведення власних прибуткових будинків. Але молодий архітектор не хотів бути «одним з…». Він прагнув стати в Києві кращим із кращих. І багато істориків архітектури визнають, що йому це вдалося.



Після закінчення в 1904 році Петербурзького інституту цивільних інженерів (з медаллю за кращий архітектурний проект і премією за кращий звіт про роботи) Альошин багато проектував і будував в Петербурзі та Києві, викладав архітектуру й малювання на Вищих жіночих політехнічних курсах у північній столиці країни…


Історики містобудування вважають чи не головною роботою Альошина — і за архітектурними якостями, і за історичним значенням — будівлю Педагогічного музею цесаревича Олексія. Вона побудована в 1909 —1911 роках (будівля реконструйована самим Павлом Альошиним у 1937 році). Споруду спроектовано як «народний дім», а побудований і освячений як Педагогічний музей, весною 1917 року служив штаб-квартирою Центральної Ради, потім тривалий час у ньому розташовувалася експозиція української філії центрального музею Леніна. У останні десятиріччя тут знаходяться Будинок вчителя і Музей педагогіки України.


Офіційне відкриття Педагогічного музею відбулося 5 жовтня 1912 року. Загальний план споруди простий — це врізаний у паралелепіпед циліндричний об’єм, увінчаний скляним куполом. Тема такого скляного куполу надалі стала постійною в київській цивільній архітектурі. Так її використав Шехонін у будівлі Будинку культури харчовиків на Червоній площі (пізніше — БК «Славутич», нині — Дитячий музичний театр на вулиці Межигірській, 2) і Заболотний у будівлі Верховної Ради України.



Наступними проектами архітектора стали будівлі на Малій вулиці (нині вулиця Олеся Гончара, 74-а) Володимирській і особняк сім’ї Ковалевських на розі Шовковичної й вулиці Пилипа Орлика. Обидві будівлі свідчили про активний пошук Альошиним власного стилю. Перше вражає фантастичними розмірами керамічного панно в горищній частині будівлі, створеної в дусі італійських палаців. Будинок Ковалевських — дань романському стилю, здається, що перед нами середньовічний замок, але чотири різні за формою капітелі, невеликі колони на балконі другого поверху — веселий жарт майстра, який цінував деталь понад усе. На відносно невеликій площі архітекторові Альошину вдалося створити ілюзію будинку в саду, куточок природи з фонтаном і альтанкою.



Навіть коли до моди ввійшли абсолютно нові архітектурні образи, коли колеги, недовго думаючи, в найневідповідніших місцях виводили на перший план оголені фасади конструктивізму, Альошин знаходив вдалі рішення. Він віртуозно вписав кооперативний будинок київських лікарів (досі відомий як «Будинок лікаря») у гостро-вугільний майданчик на розі Великої Житомирської та Стрілецької. Все було продумано до дрібниць — не лише планування приміщень, а навіть зручні, раціональні форми віконних фрамуг і дверних ручок. А перед входом знайшлося місце для палісадничка. «Людина,— казав Павло Федотович,— повинна заходити до свого будинку не із запиленої вулиці, а з квітучого саду».



Авторитет Альошина в колі фахівців був непохитним. Рахувалися з ним і можновладці — як до революції, так і в радянські часи. Павло Альошин в чомусь нагадував булгаковського професора Преображенського. Та ж порода, що знає собі ціну професіонала, та ж гідність.



У роки Великого Терору, коли ніякі заслуги і звання не захищали від свавілля, Альо-шина не чіпали. Мало того, коли колега написав на нього донос, всупереч звичаям того похмурого часу, брудному паперу не дали хід. Навпаки, викрили «стукача» в архітектурному журналі, додавши: «З такими склочниками треба вести рішучу боротьбу». Пізніше Альошину пробачили навіть те, що він залишався в окупованому Києві; одразу після війни його ввели до складу Академії архітектури УРСР.


Розповідали, що одного разу Альошин видав самому Хрущеву, що раз у раз перебивав його доповідь: «Микито Сергійовичу, якщо ви запрошуєте фахівців, тож, будьте люб’язні, наберіться терпіння і вислухайте їх до кінця».


У Києві майстер жив у своєму знаменитому «Будинку лікаря». У дні радянських свят Великою Житомирською йшли вбік Хрещатика колони демонстрантів. І багато хто згадує, як студенти Альошина, проходячи повз його будинок, дружно кричали: «Хай живе академік архітектури Павло Федотович Альошин!». Старий архітектор виходив на балкон і незворушно вітав хід.



Павло Федотович помер 7 жовтня 1961 року і був похований на Лук’янівському цвинтарі.


За задумом Альошина: «Київ повинен бути білостінним із золотом. Трішечки золота в мереживах, добре вироблених історією, мереживах, покладених на прості гладенькі білі стіни. На цьому фоні київські темнолисті тополі будуть чудові». Так мріяв Альошин.