Досі історики не можуть дійти згоди в оцінках історичної ролі київського цивільного губернатора (в 1839-52) Івана Фундуклея (1804 – 1880). З одного боку, цей дуже заможний дворянин, син купця-грека з Ніжина, уславився як щедрий меценат. Узяти хоча б фундовану його коштом першу в місті жіночу («Фундуклеївську») гімназію, для якої губернатор подарував викуплену ним раніше будівлю на  розі нинішніх вулиць Б. Хмельницького і Пушкінської (зараз тут міститься правління НАК «Нафтогаз України»). І. Фундуклей профінансував замощення бруківкою Андріївського узвозу, який доти мав ґрунтове покриття, а також за власні гроші зробив ремонт казенного губернаторського будинку. Відомі й інші приклади його доброчинних справ, яких, до речі, жертводавець ніколи не афішував, – невипадково особі Фундуклея києвознавець Віталій Ковалінський присвятив окремий розділ у своїй книзі «Меценати Києва». Як київський адміністратор, відзначився ефективною боротьбою з хабарництвом у місцевій владі. Був губернатор і захопленим істориком-аматором: його заходами видано низку книг з історії, археології та статистичного опису міста Києва і губернії. За це Фундуклея було обрано членом Петербурзького археологічного, Російського географічного товариства й Одеського товариства історії та старожитностей.

З іншого боку, на імені І. Фундуклея лежить тавро «гонителя українства» – через його участь у переслідуванні членів Кирило-Мефодіївського братства. Хоча й відомо, що Іван Іванович, отримавши наказ від генерал-губернатора Д. Бібикова обшукати й затримати братчиків, скористався тим, що Бібиков був у від’їзді й намагався попередити свого колегу-історика Миколу Костомарова про небезпеку. Взагалі Фундуклей завжди твердо відстоював свої погляди перед Бібиковим, ніколи не підлещувався до нього.

Іван Фундуклей, хоч і був сином багатія, виховувався у спартанському дусі і все життя був аскетом. На всіх високих посадах, що їх він займав на своєму віку, дивував людей поєднанням досвіду, особистої простоти та щедрості до нужденних. Заробітної платні посадовець не брав (тут, можливо, спаде на думку порівняння з чинним міським головою Києва – проте Фундуклей, на відміну від Чернівецького, видавав належні йому кошти як доплати чиновникам своєї канцелярії, аби ті не брали хабарів).

У 1869 році вулицю, на якій заходами  І. І. Фундуклея постала жіноча гімназія, рішенням міської думи було перейменовано на Фундуклеївську (ще за життя колишнього градоначальника!). До речі, ім’я цього губернатора було вшановано на київському терені ще в один, доволі оригінальний спосіб: на честь Івана Івановича городяни нарекли збудований 1843 його власним коштом фонтан («Іван»), що містився посередині теперішньої Європейської площі. В ті роки міські фонтани в Києві були рідкістю.

На жаль, у 1992 році київські власті не побажали повернути вулиці Леніна історичне найменування «Фундуклеївська», хоча цей варіант і розглядався як один з можливих. Відтак про Івана Фундуклея в сьогоднішньому Києві нагадує хіба що «Фундуклеївський» гастроном на колишній однойменній вулиці.

В одному кварталі з Фундуклеївською в губернському місті Києві пролягав Бібиковський бульвар (нині – бульвар Тараса Шевченка). І хоча ці дві магістралі не перетинаються, будучи паралельними одна одній, в реальному житті долі Івана Фундуклея і Дмитра Бібикова (1792 – 1870) не лише перетиналися, а, можна сказати, були нерозривно пов’язані між собою. Саме в ті роки, коли статський радник Фундуклей був цивільним губернатором міста, генерал-лейтенант Бібиков обіймав посаду (у 1837 – 1852 роках) київського військового губернатора – київського, подільського і волинського генерал-губернатора. За тодішньою адміністративною ієрархією, останній був безпосереднім начальником Фундуклея. Тож, виконуючи розпорядження Бібикова, Фундуклей уживав репресивних заходів стосовно кирило-мефодіївців. За переслідування учасників братства й за багато інших реакційних діянь генерал-губернатор Д. Бібиков дістав від Тараса Шевченка, в поемі «Юродивий», хльостке визначення «Капрал Гаврилович Безрукий» (посадовець втратив ліву руку під час Бородінської битви).

Втім, відомо, що, очолюючи «Південно-Західний Край», Бібиков вів енергійну боротьбу із свавіллям тутешніх поміщиків, якими на той час були переважно польські шляхтичі. В одному з листів він писав (1844 рік): «Не можна ручатися за майбутній спокій краю та його безпеку, допоки становище селян не буде покращено й забезпечено заходами … найвищої влади». І це були не лише слова: генерал-губернатор запровадив правила, якими вперше внормовано відносини селян із поміщиками.

А ще за Дмитра Гавриловича Бібикова відбувалося будівництво Університету св. Володимира і Кадетського корпусу (теперішні «червоний» і «жовтий» корпуси КНУ ім. Т. Шевченка) та й взагалі облаштування центральної частини міста. В тому числі й Бульварної вулиці (або Університетського бульвару), яка згодом, у 1869 році, стала бульваром його імені. Після смерті Бібикова його дочка пожертвувала батькову книгозбірню з 14 тисяч томів Університетові святого Володимира.

Попередником Д. Бібикова на посаді київського військового губернатора в 1832-35 (за іншими даними – в 1834-37) роках був граф Василь Васильович Левашов – його ім’я носила сучасна Шовковична вулиця, одна з центральних магістралей аристократичних Липок. За розпорядженням Левашова під час його каденції цю місцевість було ретельно впорядковано, розплановано й в основному забудовано. Саме на розі Левашовської та Інститутської вулиць (у дворі теперішнього житлового будинку № 8/18-20) стояв генерал-губернаторський палац, одна з найважливіших адміністративних будівель тогочасного Києва, висаджена в повітря 1920 року поляками при відступі.

Неподалік Шовковичної-Левашовської, по інший бік Хрещатої долини,  пролягає колишня Васильчиковська вулиця, відома сьогодні як Прорізна. У 1863 році її нарекли за прізвищем київського генерал-губернатора (у 1852-62) Іларіона Васильчикова (1805 – 1862). Втім, кияни й надалі називали цю вулицю «Прорізною». І. І. Васильчиков мав своєрідний привілей серед київських очільників – на його честь у місті іменувалися аж дві вулиці. Крім Васильчиковської-Прорізної, це ще й горішня частина Вознесенського узвозу (більше знаного як вулиця Смирнова-Ласточкіна) на Кудрявці: того ж 1863 року її перейменовано на Іларіонівський узвіз. І не випадково: заходами Іларіона Іларіоновича цю вулицю було впорядковано й забруковано у 50-х роках ХІХ ст.

З новобудов Києва, що постали при Васильчикові, варто вирізнити пам’ятник святому князю Володимиру (1853), будівлю Присутствених місць, Міський театр (згорів у 1896 році, тепер на його місці – Національна опера), а також Анатомічний театр, між іншим, найкращий у Європі на той час. У 1854 році за розпорядженням генерал-губернатора всі 160 тодішніх київських вулиць було обладнано табличками-покажчиками з назвою вулиці й номером будинку (раніше таке практикувалося лише в центрі міста).

Губернатор Васильчиков вражав сучасників помітним лібералізмом, особистою скромністю й демократичністю – і це після авторитарного й навіть жорстокого Бібикова. Микола Лєсков згадує прізвисько, яким кияни нагородили цього адміністратора – «добрий хлопчик». Васильчиков, всупереч вимогам імперського центру, відмовився забороняти діяльність «Громади» у Києві, за його каденції виходила перша недержавна газета Південно-Західного краю – «Киевский телеграф» (її закрили щойно 1863 року – за «націоналізм»).

І ще один, уже третій за ліком, топонім на честь І. І. Васильчикові у Києві – хутір Васильчики, подарований Олександром ІІ князеві у 1859 році як нагорода за особисті заслуги. Землі колишнього хутора приблизно збігаються з територією сучасного парку «Нивки». Неподалік, у Святошині, містилася губернаторова дача. А похований князь Васильчиков у Лаврі, біля входу до Ближніх печер.

Повертаючись на Липки, згадаємо й колишню Анненковську вулицю. Зараз її знають під первісною історичною назвою – Лютеранська. У 1864-му на прохання мешканців вулиці її було перейменовано на честь діючого на той час київського генерал-губернатора (1862-65) Миколи Миколайовича Анненкова (1799­–1865). Щоправда, як і «Васильчиковська», ця назва вживалася здебільшого на папері, та й то не у всіх документах, – кияни стійко трималися давніших топонімів.

Микола  Анненков став очільником Південно-Західного краю в його 63-й день народження, причому це призначення можна вважати пониженням: адже до того чиновник обіймав одну з найвищих в імперії посад – Державного контролера Росії. Перебуваючи на цьому посту, він фактично підготував фінансову реформу Олександра ІІ. Далекий родич Лермонтова, цей здібний адміністратор був ще й поетом, хоч і доволі посереднім.

 

 

 

 

 

 

 

У більшості випадків іменами київських очільників у ХІХ столітті називали ті вулиці, до яких увічнювана особа мала пряме відношення. Так і Безаківську вулицю в тодішній Бульварній частині міста названо 1869 року цілком умотивовано: адже прямує вона до залізничного вокзалу, а губернатор (з 1865) Олександр Безак (1810 – 1868) доклав чимало зусиль для спорудження головних транспортних воріт Києва. Згодом, упродовж майже 90 років, ця магістраль мала назву «Комінтерну», аж поки на вісімнадцятому році незалежності їй не надали ім’я С. Петлюри. На честь Олександра Павловича Безака іменувався й прилеглий провулок (тепер Вокзальна вулиця).

Сам О. Безак, німець за походженням, проводив на губернаторському посту жорстку русифікаторську політику (як і більшість імператорських намісників на українських землях), спрямовану більшою мірою на придушення в краї польської мови і культури та католицької віри. Цікаво, що одружений  Олександра Павлович був з українкою, Любов’ю Стороженко. Поховане подружжя Безаків у склепі-каплиці на території Ближніх печер Києво-Печерської лаври.

 

 

 

 

 

 

Попередня назва Безаківської вулиці – Ігнатівська, або ж Ігнатіївська (з початку ХІХ ст.). До прокладення залізниці й будівництва вокзалу вона сполучала Бульварну частину із Солом’янкою. Ніби продовженням напрямку пролягання цієї вулиці від середини століття стала найбільша на Солом’янці магістраль, що так і називалася – Велика («Большая»). У 1909 році її перейменували, і назва «Ігнатіївська» (Ігнатьєвська) повернулася на карту району, тепер уже як меморіальний топонім – на честь київського, подільського і волинського генерал-губернатора (1889-97) Олексія Павловича Ігнатьєва (1842 – 1906). Він був представником правоконсервативного крила імперської політичної еліти, особливо чітко це проявилося у роки першої  російської революції: тоді граф О. П. Ігнатьєв виступав проти надання навіть обмежених політичних свобод, за жорсткі поліційні заходи. Його життя обірвала куля есера-терориста, імовірно, не без втручання охранки.

Цікаво, що ще два графи Ігнатьєви в різні роки керували Києвом – але вже в ролі  цивільних губернаторів: Павло Миколайович Ігнатьєв (майбутній ініціатор прогресивної реформи народної освіти, так і не втіленої в життя) – у 1907-09 роках – і Олексій Миколайович Ігнатьєв – від 1912-го і аж до Лютневої революції, яка скасувала цю посаду.

Нині колишня Ігнатьєвська-Велика носить ім’я більшовика Урицького (а на деяких картосхемах її вже поквапилися позначити як «вул. Митрополита Липківського»).

Якщо князя Васильчикова були увічнили в назвах одразу двох київських вулиць, то є в нашому місті й протилежний приклад – вулиця, яка мала ймення (щоправда, не одночасно) відразу двох місцевих адміністраторів. Ідеться про печерську вулицю Кутузова. Не всі, мабуть, знають, що славетний полководець, герой війни 1812 року Михайло Кутузов (1745 – 1813) певний час – формально з 1806 по 1810, фактично ж лише близько року в 1806-07 (тобто в період, вільний від перебування у діючій армії) – обіймав посаду київського військового губернатора. У цей час резиденцією Кутузова-губернатора був особняк на вулиці Микільській (нині – І. Мазепи, 26, будівля китайського посольства). Будинок довго перебував у віданні військових і використовувався в тій же функції: у 1930-х рр. тут мешкали командувачі Київського особливого військового округу. Так от, до 1912 року (коли сторіччя Бородінської битви відзначили в Києві топонімічною згадкою про російського головнокомандувача) нинішня вулиця Кутузова називалася Бухтєєвською (інакше – Німецько- Бухтєєвською) – за прізвищем міського голови й водночас місцевого домовласника Бухтєєва.

Останній  київський генерал-губернатор (цю посаду було скасовано з початком Першої світової) Федір Трепов (1854–1938) був у кріслі очільника краю в 1908-14 рр., встигнувши побути до того протягом п’яти років (1898-1903) ще й цивільним губернатором міста. Його київська садиба містилася на Липках; у 70-х роках ХІХ ст., під час перепланування району, через територію треповського маєтку проклали нову вулицю, відому до революції під різними назвами – Банкова (як і в наші дні), Царедарська й, нарешті, Треповська. Персона ж самого Ф. Ф. Трепова була доволі одіозною, хоча найбільше репутації Трепова-молодшого шкодила погана слава його батька, теж  Федора Федоровича: саме генерал Трепов-старший був мішенню Віри Засулич під час відомого замаху.

Переважна більшість київських губернаторів, слід визнати, були – за своєю природою чи за посадовою необхідністю – переконаними великодержавними шовіністами, українофобами, антисемітами й поляконенависниками. Напевне, в іншому разі цих людей не призначили б на ключову адмінпосаду, та ще й у такому «вогненебезпечному» регіоні імперії. Проте мали місце й винятки. Про ліберала князя Васильчикова ми вже згадали. Та чи не більшої популярності на цьому посту здобув посадовець, якому довелося очолювати губернію на самому рубежі ХІХ і ХХ століть.

 

 

Київський генерал-губернатор (у 1898-1903) Михайло Драгомиров (1830 –1905). Він, звісно, не був демократом до глибини душі, цього дивно було б очікувати від генерала царської армії. І його прихильність до українського національного руху (нехай на рівні сентиментального етнографічного народництва) пояснювалася походженням Михайла Івановича: його мати була українка, до того ж і по батьковій лінії, крім поляків, були й українські козаки.

Сучасники-кияни стримано підсміювалися з «галушкового українофільства» генерал-ад’ютанта Драгомирова, який нерідко запрошував до себе додому лідерів київської української громади й вів з ними довгі задушевні розмови. Як би там не було, ліберальне ставлення губернатора дало змогу українським національним організаціям досить спокійно діяти в місті й усій губернії. М. Драгомиров – це ще й один з небагатьох київських «намісників», за якого тут не сталося помітних антисемітських акцій.

Драгомиров народився на родовому хуторі біля Конотопа. Після відставки з губернаторської посади повернувся у фамільний маєток, де й провів останні два роки життя. У 1905 йому було «височайше» запропоноване місце головнокомандувача російської армії на Далекому Сході. Але досвідчений воєначальник, професор військової тактики, герой оборони Шипки, М. Драгомиров тверезо оцінював шанси його країни в російсько-японській війні і пропозицію відхилив.

Його похорон зібрав тисячі людей. На жаль, більшовики знищили родовий склеп Драгомирових, настільки ретельно зрівнявши його з землею, що коли наприкінці 1970-х, під час відзначення 100-ліття російсько-турецької війни, було ухвалено впорядкувати могилу генерала, дуже шанованого в Болгарії, точне місце його останнього спочинку так  і не знайшли. Зараз у Конотопі є пам’ятник Драгомирову й музей-садиба на хуторі Драгомирівському.

Сьогодні в Києві є вулиця його імені: її проклали й найменували відносно недавно, в 1999 році, у місцевості Чорна Гора на Печерську.

Порівняно з київськими генерал- і просто губернаторами, багатьох (хоча й далеко не всіх!) ушанували свого часу в топонімії міста, очільникам місцевого самоврядування, сказати б, у цьому плані не пощастило. Крім уже згаданого вище Бухтєєва, ще міський голова Іполит Дьяков удостоївся честі (на жаль, ненадовго) бути увічненим у назві вулиці. Дьяковська (Дяківська) – це нинішня вулиця М. Амосова (кияни «зі стажем» пам’ятають її і як узвіз Степана Разіна, і як узвіз Протасів Яр).

Дійсний статський радник, спадковий дворянин Іполит Дьяков був у певному розумінні й «спадковим» градоначальником: його дружина була онукою колишнього міського голови Києва Ґустава Ейсмана. Сам  Іполит Миколайович стояв на чолі міста в 1906-16 роках, у період бурхливого економічного зростання Києва (міський бюджет збільшився за цей час удвічі) та небувалого промислового й будівельного буму, відчутного росту населення й території мегаполісу. Звісно, далеко не все було заслугою особисто Дьякова, але саме за його каденції в Києві відкрилися Консерваторія і перший український стаціонарний театр М. Садовського, Комерційний інститут і цілий ряд середніх навчальних закладів, влаштовано електричне освітлення навіть на околицях, розширено мережу водогону й каналізації, розроблявся проект будівництва метрополітену.

Розмаїтістю й прогресивністю своїх хобі успішний підприємець Дьяков нагадував свого сучасника й приятеля В. Городецького: був він аматором коней і автомобілів (до того ж очолював Київський клуб автомобілістів), дружив зі спортом – чудово плавав, їздив верхи,  займався гімнастикою. До речі, входив до оргкомітету Першої російської олімпіади, яка, завдяки і його піклуванню, пройшла в Києві на високому рівні – у рамках Всеросійської промислової виставки 1913 року. Іполит Миколайович не був байдужий і до повітроплавання, діяльно посприявши побудові в нашому місті кількох десятків аеропланів і одного з перших в імперії дирижабля «Киев».

При Денікіні І. Дьяков буквально на кілька місяців повернувся в крісло міського голови Києва, але невдовзі мусив емігрувати разом з іншими діячами Добровольчої армії. Подальша доля його невідома.

Кілька років тому профільна комісія Київради погодила для однієї з вулиць столиці найменування на честь Степана Сольського (1836–1900), міського голови Києва з 1887 року. «Мерові» Сольському кияни мають завдячувати багатьма корисними для міського життя справами: спорудженням першої міської електростанції та початком електрифікації міста, пуском другого в Європі електричного трамваю, влаштуванням централізованих водопроводу і каналізації. За час правління цього градоначальника Київ збагатився такими визначними спорудами, як Володимирський собор і театр «Соловцов» (тепер тут працює театр імені І. Франка), пам’ятники Б. Хмельницькому і Миколі І. Доктор богослов’я, професор Духовної академії, Сольський вирізнявся демократичними поглядами в політиці. Похований С. Сольський на Лук’янівському цивільному кладовищі, у розкішному, видному здалеку, склепі-каплиці роботи архітектора Е. Брадтмана.

А вулиці Сольського в Києві немає й по сьогодні.