Чим далі відступали в минуле події Великої війни, тим активніше відбувалася певна переоцінка цінностей – зокрема, і ваги звання «Герой Радянського Союзу». Коло відзначених цим титулом значно розширилося в середині 60-х років, коли широко святкували 20-ліття Перемоги (до речі, саме в 1965-му день 9 травня став неробочим). Так само і звання «місто-герой» відтоді втратило свою виключність: у 1965 році сімейство радянських міст-героїв поповнилося Москвою, Києвом та фортецею Брест. Звісно, Москва в цьому переліку опинилася насамперед з політико-ідеологічних міркувань, адже її втрати під час війни важко ставити в один ряд із воєнними жертвами, що їх понесли, наприклад, Севастополь або Брестська фортеця.

Ленінградська площа в Києві існувала з 1958 року (раніше це місце від часу визволення Києва іменували «площею КП», оскільки тут містився контрольний пункт на в’їзді місто з харківського напрямку). Зараз Ленінградська площа входить до числа найбільших міських майданів Європи, щоправда, суттєво поступаючись за площею харківській площі Свободи – абсолютному рекордсмену. Через 10 років, у 1968-му, колишню Деміївську, а згодом –Авто вокзальну, площу на протилежному, правому березі Дніпра було перейменовано на Московську, причому в адміністративному відношенні належала вона до Московського району. Майдани з назвами на честь двох міст-героїв, двох найбільших міст Союзу і двох історичних столиць Росії опинилися ніби на одній осі, якою стала так звана Автострада (з 1959 – бульвар Дружби народів) разом із мостом Патона та проспектом Возз’єднання (також з 1959). Власне, під «дружбою народів» на той час розумілася в першу чергу дружба народів СРСР, а ще скоріше – народів РРФСР і УРСР, а під «возз’єднанням» – приєднання України до Росії за Переяславською угодою 1654 року. Таким чином, цілий комплекс об’єктів у цьому районі Києва своїми назвами було поставлено на службу радянському агітпропу.

У 1967 році ще одне місто-герой отримало «свою» площу в КИЄВІ. севастопольська площа на розв’язці Повітрофлотського і Червонозоряного проспектів і кількох вулиць з’явилася на Чоколівці. Поступово почала формуватися своєрідна київська традиція, за якою кожне місто-герой мало бути вшановане в назві однієї з площ української столиці (а назви деяких міст цієї категорії віддзеркалені ще й в інших київських топонімах. Так, заслуги севастопольців у Другій світовій війні вшановано також назвою вулиці Героїв Севастополя на Відрадному масиві (1963). А ще з 1955 року Севастопольська вулиця існує в районі Дарницького вокзалу.

Хоча в історії Другої світової війни всьому світові відома Сталінградська битва, звання міста-героя одержав не Сталінград, а Волгоград (ім’я Йосипа Сталіна з назви міста прибрали в рік винесення останків диктатора з Мавзолею, у 1961-му). Тому славу сталінградців вшановано в Києві 1969 року найменуванням «Волгоградська площа» на новозбудованому Лісовому масиві, де дуже скоро з’явилися також вулиця Маршала Жукова і проспект Маршала Ворошилова (нині – Лісовий). Проте 1982 року, коли в ідеології пізніх брежнєвських часів все чіткіше став простежуватись курс на «повзучу» реабілітацію Сталіна і його політики, в столиці Радянсько України стала можливою поява проспекту Героїв Сталінграда (до того – Набережна Славутича на Оболоні). До речі, факт існування в Києві топоніма на основі прізвища «Сталін» дуже непокоїв «демократичну громадськість» міста на світанку горбачовської перебудови. Та якось воно стихло….

Нова хвиля роздавання звань «міст-героїв» у Радянському Союзі накотилася напередодні 30-ї річниці Перемоги – у 1975 році. В 1973 році до сімки раніше нагороджених міст додалися Керч і Новоросійськ, у 1974 – Мінськ, а 1976-го – Тула. Девальвація ваги нагород і почесних звань в епоху брежнєвського застою позначилась і на цьому, у своїх початках цілком достойному, званні. Безперечно, Новоросійськ потрапив до когорти міст-героїв головним чином через сильно роздуту (зараз би сказали – занадто «розкручену) славу боїв на Малій Землі і ще більше роздмухані пропагандистською машиною легенди про видатну роль полководця Брежнєва в цих подіях (у Києві 1982 року навіть з’явилася Малоземельна, або Малоземельська вулиця – на Старих Осокорках). Після нагородження Мінська і – особливо – Тули у суворо контрольованій радянській пресі можна було натрапити на публікації щодо несправедливо обійдених «геройською» відзнакою інших міст СРСР, котрі, як стверджувалося, зазнали не менше чи навіть більших втрат під час війни (йшлося про Воронеж, Смоленськ, Курськ, Харків).

Схоже, що в столиці УРСР від середини 70-х уже нелегко було знаходити підходящі майдани для найменування на честь нових і нових міст-героїв, однак традиція є традиція, і 1975 року на честь Новоросійська називають площу поблизу станції метро «Комсомольська» (вона ж – «Чернігівська»). Наступного року Одеською площею стала транспортна розв’язка проспекту 40-річчя Жовтня (тепер вулиця Академіка Глушкова), вулиці Академіка Заболотного і Великої Окружної дороги, на одеському напрямку.

В 1977-му «згадують» про фортецю-герой Брест і, попри те, що в Києві на той час уже були Брест-Литовський проспект, провулок та Брестська вулиця, усе ж таки було вирішено назвати мало схоже на майдан місце під шляхопроводом біля станції електричок «Святошин» площею Героїв Бреста. Цікаво, що за два роки до того цю місцину були назвали Тульською площею, але, напевно, розташування на брестському напрямку наштовхувало радше на асоціації з Брестом, аніж з Тулою. Тож останню вшанували у 1981 році, коли було відкрито станцію метро «Петрівка» і сусідня розв’язка набула особливого значення – настільки, що її почали іменувати Тульською площею.

Інша площа-розв’язка – на перехресті проспектів Маяковського, Ватутіна й бульвару Перова – з кінця сімдесятих фігурує як Керченська площа. Щоправда, як свідчить довідник «Вулиці Києва» (1995), назви Тульської та Керченської площ офіційно не затверджено. До того ж на різних картах столиці згадані площі локалізують по-різному: Тульська інколи «переміщується» на місце розв’язки Московського проспекту і Новокостянтинівської вулиці, а Керченська має ще цілих два альтернативні місця розташування – на перехресті бульвару Перова й вулиці Кибальчича або ж перед неіснуючим уже кінотеатром «Аврора».

Останнім із міст-героїв «свою» площу в Києві отримала столиця Білорусі. Сталося це 1982 року, коли географічний центр Оболоні (тогочасний Мінський район), біля метро «Мінська», став Мінською площею. А до того, ще від середини 1960-х, цим ім’ям називали вже згадане раніше перехрестя колишньої Червонокозачої (тепер – Московський проспект) і Новокостянтинівської вулиць на Куренівці: до прокладання швидкісної магістралі в напрямку Московського мосту це місце справді мало вигляд майдану, в старовину тут проходили щорічні Троїцькі ярмарки.

А от останнім із 13 міст-героїв не пощастило: ні Мурманськ, ні Смоленськ (обидва відзначено цим званням у 1985, до 40-річчя Перемоги) площі свого імені в Києві не мають. Із початком перебудови топонімічна політика в нашому місті зазнала змін, а невдовзі не стало й самої «країни героїв».

Як же ставитися до цієї своєрідної топонімічної традиції? Лише як до одного з тих пафосно-показушних пропагандистських заходів, що їх стільки було накручено навколо історії Великої війни радянськими ідеологами та запопадливими чиновниками на місцях? Чи все-таки як до щирого намагання вшанувати й увічнити пам’ять про справжні подвиги радянських міст? Гадаю, було тут і перше, і друге. Мабуть, багато киян ще пам’ятають встановлені в 1985 році, вздовж перейменованого на честь Перемоги (до її 40-річчя) Брест-Литовського проспекту, дванадцять величезних, оповитих гвардійською стрічкою «золотих» зірок: кожна з них символізувала одне з міст-героїв. Київський топонімічний «серіал» довкола міст-героїв – явище десь такого ж порядку.

А взагалі меморіальна топонімія – річ дуже умовна. Згадайте, скільки вулиць, провулків, площ і т. ін. у Києві мають назви на честь героїв Другої світової. І в кожному конкретному випадку важко відокремити в топонімі-пам’ятнику міфологізоване від реального, забронзовіле (а то й підлаковане, наносне) – від живого, того-що-було-насправді. Причому міф завжди переважає над реальністю, бо меморіальний топонім, як і будь-який пам’ятник, – це насамперед символ, певне узагальнення. Нещодавно в Комісію Київради з найменувань і пам’ятних знаків звернувся син учасника форсування Дніпра під Києвом – з проханням назвати одну з вулиць міста ім’ям його батька. Прохання було відхилено. Так, неможливо увічнити в київській топонімії імена всіх героїв, які обороняли й визволяли наше місто. Але є назви «вулиця Героїв Дніпра»і «проспект Визволителів», і можна вважати, що ними увічнено й ім’я цього фронтовика. Є, наприклад, вулиця Олексія Терьохіна – на честь командира одного з кораблів героїчної Дніпровської військової флотилії. І це ім’я так само є символічним спогадом про тисячі інших, відомих і невідомих, героїв тої війни.

Крім уже згаданої вулиці Героїв Дніпра (1970) і однойменної станції метро (1984) на Оболоні, в столиці ще планувалася «площа Героїв Дніпра» ­– там, де над проспектом Ватутіна проходить недобудований віадук з вулиці О. де Бальзака до вулиці П. Вершигори. А ще в Києві є вулиця Героїв Космосу (1984) на Борщагівці, вулиця Героїв Оборони (1971) в Голосієві, в районі, де восени 41-го йшли запеклі бої. Можна згадати й перейменовані на сьогодні вулицю Героїв Революції (Трьохсвятительська) і площу Героїв Підпілля (пл. П. Кривоноса – там, де стоїть паротяг-пам’ятник). Ну й, нарешті, площу Героїв Великої Вітчизняної війни (1975) на кронверку мосту Патона – як апофеоз топонімічного маразму застійної доби: не випадково цю довжелезну назву в живому мовленні скоротили до непристойно-веселенького «площа Героїв-ВОВ»). Останньою за часом назвою такого штибу стала Алея Героїв Крут: коли нова епоха зажадала нових героїв, цю назву в 2003 році отримав відтинок Дніпровського узвозу біля Аскольдової Могили. Чи з’являться в Києві нові «геройські» топоніми? Поживемо – побачимо.

А чи топонім-пам’ятник щось промовлятиме людині, яка ним послуговується, чи буде для неї звичайнісінькою утилітарною позначкою (на кшталт порядкового номера або беззмістовного набору символів), покликаною лише вирізнити об’єкт з ряду подібних до нього, – це вже, погодьтеся, щонайменше залежить від топоніма. Для когось назва вулиці – просто порожній звук, а для когось – ціле співзвуччя спогадів та асоціацій, одним словом, – Пам’ять…