Якщо може хто пам’ятає малюнки Бідструпа, то є в нього комікс про те, як дядько спіткнувся об залізяку, що стирчала з землі. Маленьку таку, якраз щоб спіткнутися. Копнув — а вона більша, аніж здається. Пішов, повернувся з лопатою, копнув… землекопів найняв, лебідку встановили… витягли автомобіль. Отак і було. На глибині метрів вісім намацав край прямокутного ящика. Потягнув — звісно, навіть з місця не зрушив. Копнув — муляка, копається легко. Ящик виявився з ніжками. Зачепився міцніше, вдарив ластами, як земснарядом… Чорніше не стало, бо й так чорно було; але, забігаючи наперед — хмара муляки піднялась до самої поверхні. Ворухнувся ящик, але підніматися все одно не схотів. Я напустив повітря в жилет так, що аж груди притисло, напружився, рвонув… і геть втратив орієнтацію. Де верх, де низ — чорт його зна. Зазвичай у таких випадках дивляться на пухирі — але тут їх не видно. Погріб навмання кудись туди. Гребу — й щодних ознак, що піднімаюсь або взагалі кудись просуваюсь. Чесно кажучи, дуже хотілося ту знахідку кинути, але тут вже цікавість не давала — а що ж воно таке? Тепер і ви помучтеся. 🙂