ЗРОСТАННЯ

— Хто ваш учитель?
— Я скоріше з тих, хто формувався через своє оточення. У РХШ я потрапила до чудового класу — з нього вийшло багато дуже цікавих митців, які зараз і працюють, сильний курс був і в Академії. Отже основне навчання відбувалося в спілкуванні один з одним. Але були і старші вчителі. З Сергієм Подерв’янським (художник, професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. — Д.Д.) у нас вийшла духовна взаємодія. До Академії — Олександр Титов — учень Віктора Зарецького (відомий вітчизняний живописець, розробник оригінальної педагогічної системи. — Д.Д.). Все, що в руці, все, що я зараз можу в малюнку — це заняття в студії Титова, його система, його старання. За дуже короткий час, лишень за рік я взяла дуже багато. Найважливіша точка для мене. А Ольга Крилова — вона з покоління Тетяни Яблонської — відкрила для мене колір. Академія — це вже лише подальший розвиток.

— Ось про колір мені хотілося б розпитати вас. Інтенсивна гама — характерна риса ваших робіт…
— Я все завжди сприймала через колір. Зараз знайшла свої дитячі малюнки і зрозуміла, що від початку бачила світ у колірних стосунках. Потім, мабуть, зіграло роль те, що я пішла на театральне відділення в Академії.

— Досить цікавий вибір для живописця.
— Теж невипадковий, бо моя тітка все життя співала в оперному театрі. Моє дитинство пройшло там. Я переглянула всі вистави. Сцена була світом казки, світом див — дуже близьким при цьому. Окрім того, тоді в навчанні живописців панував махровий реалізм, дуже важко було, а на театральному допускалася певна свобода, що дозволяла робити те, що тобі подобається. І всі мої ескізи були досить яскравими.

НАЇВ
— Звідки ще виростає ваше малярство? Вам як джерела натхнення приписують наївне мистецтво, фольклор, фовізм, Анрі Матісса.
— Хто чого лише не приписує… За духом мені близькі і Матісс, і дадаїсти, і примітив. Дуже люблю Примаченко, але коли починається цей список, то я внутрішньо посміхаюся. Мені самій важко пояснити, хто я, та ніхто, мабуть, і не скаже. Але оскільки в кожного свій особистий набір штампів, то обов’язково ставлять в якийсь ряд. Раптом Примаченко… Смішно. Я художник-професіонал, це різні речі. Там просто геній, вона зовсім інша. А коли починають порівнювати лише тому, що яскраві барви… Мені здається, що це достатньо поверхово. Я так висловлюю себе, але не завжди і в кольорі — останні серії чорно-білі.

— А чим відрізняється наївний митець від художника-професіонала?
— Наївний митець не думає про техніку як таку. Він виражає свої емоції в малюнку. Техніка напрацьовується. Ранні роботи у Примаченко боязко намальовані, але видно, як з роками в мазку з’являється впевненість. А професійний митець одразу прагне до високого технічного рівня. Школи, студії, Академія — рука повинна йти за твоєю ідеєю, уміння обов’язкове, інакше ти не професіонал. Наївний митець просто не думає про це. Майстерність з’являється від досвіду, від того, що людина весь час малює. Можна дуже чітко побачити, де ранні роботи, а де — ні. У професіонала, мабуть, теж, але не настільки помітно, оскільки із самого початку він прагне зробити це майстерно. Певний наїв, який у мене бачать — можливо, від моєї внутрішньої театральності. Я ніколи не стилізувала під наїв. І, скажу відверто, мені не подобається, коли йде явна стилізація від розуму.

КОЛІР

— Добре, ми не говоримо про наїв, але мені здається, що після всіх експериментів у малярстві як тенденція торжествує певна приглушеність тонів, і ви тут можете виглядати навіть несучасно. Чи можна сьогодні писати яскраво?
— Можливо, я підсилюю свої почуття кольором, але мені недостатньо градуса в тому живописі, про який ви говорите. Природа все одно яскравіша і цікавіша. Виходить, що прагнуть передати реальність, але насправді вона показана через якусь пелену. Мені дуже подобаються деякі художники, які працюють монохромно, але я так не можу. І я від такого малярства втомилася.

— Скажіть, а у вас є особливе, давнє враження, пов’язане саме з кольором?
— Дитинство. Сади. Я виросла в Дарниці. Це тоді був дачний район, де жили в приватних будинках. Сади і цвітіння безумне: виходиш — і все біле, немов сніг на початку літа. А якщо зелений — то завжди насичений, як після дощу… Моя бабуся, яка прекрасно знала ще дореволюційний Київ, тягала мене всякими міськими куточками. Тоді ще Поділ був схожий на Поділ… Це відчуття йде з дитинства: город-сад, дикі троянди в усіх дворах, жовті жоржини, якісь старі будиночки, все заросле. Я довгий час дуже щиро жила цим міфом Києва. Можливо, звідси мої портрети старих будинків — я їх називаю портретами: я писала будинки з каріатидами, які спілкуються з перехожими, якусь театральну постановку розігрувала з цього. Мені здавалося, що все живе, і ці запущені старі будинки теж: у них — життя, прожите містом. Звідси, напевно, певний наїв, хоча я все ж таки назвала б це театральністю.

ТЕАТРАЛЬНІСТЬ
— Що ж таке театральність?
— Митець теж розігрує певну виставу. Я виражаю якийсь конфлікт або в світлотіні, або в сюжеті, в кольорі не зовсім природному, а начебто підсвіченому — тобто пропоную глядачеві подивитися на мою сцену. Щоб він відчув те, що я хочу, мій погляд…

— Вашу постановку.
— Так, мою постановку. Я є режисером у певному сенсі.

— Якщо ми говоримо про театр, то там є актори, а у вас протагоністів — головних героїв — немає. Яке місце людей у ваших роботах?
— Я пишу якусь сценку, але головна дійова особа у мене все ж таки простір. Не можу сказати, що я портретист. Якщо й пишу, то автопортрети (зі сміхом). Вивчаю себе. Людина у мене як додаток. Передусім мені цікава ситуація на сцені в цілому.

НАТУРА
— Яка натура вам найбільш до вподоби?
— Оскільки я все життя пишу Київ, то можу сказати, що виражаю себе саме через міський пейзаж. Звичайно, є і портрети, і натюрморти. Той самий натюрморт дає мені змогу комбінувати улюблені кольори, доводити їх до шаленства. Але пейзаж виражає мої емоції, тому що він постійно змінюється, і будь-який настрій я можу в ньому виразити — саме в міському пейзажі. Я, напевно, не сільський художник. Звісно, природа мені подобається, певний час можу попрацювати на пленері, але все одно місто — це моє.

— Певно, пленер важливий у будь-якому разі.
— Важливий тим, що ти відриваєшся від своєї щоденної рутини: ось ти ходиш до майстерні, щось робиш там, і раптом на два тижні потрапляєш у цілковиту іншу ситуацію, і ти за цей час ще маєш щось створити, від тебе чекають результату, і це мобілізує всі відчуття, усе вміння. Гарний імпульс. Окрім того, зазвичай крутишся сам по собі, а тут поряд із тобою коло художників, інколи тобі незнайомих, усі працюють по-різному. Не те що порівнюєш, але перебуваєш у стресовій ситуації, відчуваєш місце й людей, що дуже заряджає. Виходить інколи досить цікаво. І потім, завдяки пленерам я за останніх 3 роки побувала в Україні там, куди б сама ніколи не доїхала. Але й віддаєш багато, звісно. Ось торік було 3 чи 4 пленери, то я вже другий місяць поспіль нічого не можу робити — енергія вийшла, час щось накопичити в собі.

— Продовжуючи розмову про натуру: ви згадали свою урбаністичну серію 2010 року. Вона вражаюче контрастує з тим, що ви робили раніше.
— Ось ви кажете — колір. А я одного дня раптом відчула, що колір зник. Просто до відрази… Ось буває таке. Була приблизно така ж ситуація, як зараз за вікном — кінець зими, лютий, страшенна нудьга. Почала я ходити на вокзал, каву пити в якихось місцях, загалом, крутитися в цій ситуації. Вирішила, як вже так зі мною сталося, то треба спробувати щось інше. І я зрозуміла, що я ще й графік, що мені цікаво й сіре також, що можна між чорним і білим знайти величезну кількість відтінків, і абсолютно несподівано для себе десь 2 місяці пропрацювала в монохромному настрої. Мені дуже сподобалося. Це просто шматочок зими, яка виразилася в такій серії.

ПЕРША РЕАЛЬНІСТЬ
— Якщо говорити про взаємини мистецтва і природи, то мені свого часу дуже сподобалася думка Оскара Вайльда про те, що нові відтінки в небі Парижа з’явилися завдяки роботам імпресіоністів.
— Цілковито.

— Тобто мистецтво — перша реальність стосовно природи?
— У чому кайф роботи художника? Ти раптом виступаєш як творець, можеш створити все що завгодно в реальності перед тобою. Це, напевно, те, що отримує будь-яка творча особа від того, що робить. Звісно, імпресіонізм, адже з’явилася фотографія, відпала потреба малювати те, що бачиш.

— Так, ці неймовірно деталізовані пейзажі.
— Це підштовхнуло до відкриття, вони відчули: ось через що ще можна виразити те, що бачиш? Виявилося — через колір. Розвиток живопису пішов через такий сплеск, і справді, ми тепер бачимо Париж очима імпресіоністів. Без них його собі й не уявити.

— Мистецтво неначе змінило сприйняття.
— Саме так. Без цього періоду Париж залишився б у класицизмі Давида. Було б цілковито інше місто. Ми вже бачимо кожну деталь інакше.

— Певно, кожне нове покоління художників дає змогу побачити у природі такі барви і відтінки, яких ми раніше просто не помічали.
— Авжеж. Пам’ятаю пленер у Каневі. Від Канева майже нічого не лишилося. А нас туди возили на першому курсі, коли я ще навчалася в Академії у 1980-ті — адже в нас там база. І я пам’ятаю величезні яри, що позаростали кущами, ми бродили в цих ущелинах, знаходили якісь потічки з гір. Приїжджаю на пленер торік — нічого немає. Виявляється, місцевість віддали дачникам, які все зарівняли, набудували халуп і розпланували городи. Ландшафт геть змінився. Та я все ж таки відшукала один яр і зробила практично всю серію, тому що знайшла те, що хотіла знайти. Все одно через себе йдеш до того, що бачиш.

ГУАШ

— Ви багато малюєте гуашшю. За що її полюбляєте?
— Бувають художники ѓрунтовні: картину — то картину. А оскільки я такий собі (з посмішкою) «серійний вбивця», то, якщо в мене виникає задум, я його виражаю в циклі — мені мало однієї роботи. На пленер видають два полотна. Мені цього завжди замало. Тому беру із собою гуаш, папку з великою кількістю паперу, і ніколи їх не повторюю. Це ніби джаз. Гуаш дає мені змогу виразити миттєве враження, емоцію саме цього конкретного дня, а ще дає відчуття густини, оксамиту, навіть якоїсь фрески дещо. Можна писати і як аквареллю, і як олією. Я відчуваю цю техніку. Вона мені надала свободу вираження в тому сенсі, що можу і 40 робіт написати за пленер.

ЛЯЛЬКИ

— Як мені відомо, ви виготовляєте ляльок. Чому виникло таке захоплення?
— Я завжди цікавилася чимось ужитковим. Мені дуже подобалися автентичні народні ляльки: бабусі робили для онуків іграшки з ганчір’я, ні з чого створювали художні об’єкти. Я збирала літературу. А розпочалося все з того, що у друзів народилася дитина. Я думала, що ж їм можна таке подарувати, зазирнула у книжку, дивлюся: ляля. Ану зроблю. Перша лялька вийшла дуже зворушливою, був цілковитий захват, але ж я серійний художник, і відкрилося вже зовсім інше: виявилось, тут теж можна попрацювати з кольором. І я почала займатися скульптурою з тканини. Поки я не зробила штук 20 цих ляльок, не заспокоїлася. Була виставка: яскраві барокові гуаші й ляльки, які дуже до них пасували. Інколи цілком випадковий привід відкриває нові можливості для творчості.

— Досі їх виготовляєте?
— Авжеж, дещо є. Зараз дедалі менше, й ніколи заради заробітку.

— У зв’язку з вашими ляльками згадують Малевича, який теж їх виготовляв.
— Я потім погортала його. Він, власне, від цього і йшов, ляльки вивели його до супрематизму. І я вже на згадку про Малевича створила цілу серію ляльок у його стилістиці. Решту роздарувала, а цих залишила собі.

КАРТИНА, ЯКОЇ НЕ ІСНУЄ
— Яку картину ви ще не намалювали?
— Я її поки що не бачу. Можливо, вона ще попереду. Я йшла від детальних речей, мені дуже подобалося деталізувати, але моя мрія — намалювати картину кількома виводами, сказати все за допомогою 3-4 мазків, настільки відчужено, щоб не можна було зрозуміти, хто автор. Такої досконалості простоти, в якій можна виразити все, напевно, прагне кожен художник.

— Ви шукали відповідь на запитання — навіщо займаєтеся тим, чим займаєтеся?
— Авжеж, шукала. Складно на це відповісти, кожного разу по-різному. Не бачу себе ні в чому іншому, якщо без пафосу. Напевно, могла б ще працювати десь, та мені пощастило, що за всіх радощів та бід маю вихід, в якому я можу звільнитися від своїх життєвих ситуацій. Така собі працетерапія (сміється). А навіщо — відповісти достоту не можу. Інколи розумію, що це цілковита нісенітниця — збирати теки з роботами, які ніхто, можливо, й не побачить. Незрозуміле заняття. Та що вдієш?