Київ якого не стало

Видання Галайби містить світлини давніх житлових споруд української столиці, причому тільки зруйнованих. Рядову київську забудову прагнув увічнити визначний рисувальник, колишній січовий стрілець (УСС) Лев Ґец, фундатор музею “Лемківщина” в Сяноку. Він видав альбом “Дащне дзіедзінце і подщЧрза Кракоща” і хотів зробити щось подібне про Київ чи Львів. Його краківське помешкання було доверху заповнене всіляким мистецьким майном, що накопичилось у нього протягом десятиліть. Він не знав, куди його подіти… Писав листи, зокрема до Василя Касіяна, прохав дозволу приїхати. Дозволу він не одержав, не захотіли взяти і його мистецьку спадщину.

Але мені йдеться про альбом “Фотоспомин: Київ, якого немає”. Дозволю собі представити дещо щасливішого, добре відомого всім києвознавцям автора. Роблю це, оскільки біографічні довідки про нього в довідниках, здається, поки що не з’являлись. Василь Васильович Галайба народився 9 червня 1939 року в Батурині. 1961 року закінчив Інститут зв’язку в Одесі й переїхав до Києва. Захопився його історією. На матеріалах давньої періодики написав понад 400 статей про окремі будівлі й вулиці, громадські об’єднання й товариства. Він співавтор видань, присвячених Хрещатику та Володимирській вулиці, що вийшли у видавництві “Амадей”. Написав близько сотні статей, вміщених на компакт-диску “Історична енциклопедія Києва”.

З власної ініціативи Василь Галайба протягом багатьох років здійснював фотофіксацію давньої забудови, а під час пізніших екскурсій нотував час, коли саме руйновано ту чи іншу будівлю. На початках, ще як цієї роботи він не легалізував, його ловили міліція й КҐБ, у нього забирали фотоапарат, вилучали плівки. (Треба віддати належне цим людям – нічого не пошкодили, усе повернули.) Відтоді накопичилося кілька тисяч світлин. З цієї маси відібрано 1020. Видавці з незрозумілих причин відсіяли 280 (що тепер з ними робити?). Додалося кілька десятків фотоматеріалів, зокрема із збірок заступниці директора Лук’янівського заповідника Любові Стеннік. Тут кресленики фасадів, глибочицький пейзаж О.Богомазова, дореволюційні реклами вдови де Веккі, Антона Маленка та Йосифа Маршака, мешканців старої Татарки, що стали знамениті, – Менделя Бейліса та Віри Чеберяк, а також В.Городецького, Миколи Терещенка, генерала О.Багговута, плюс навіщось листівка “Сцени на Житньому базарі”. Інакше кажучи, це вже не цілком каталог чи фотофіксація, бо ж ці випадкові додатки трохи порушують чистоту жанру.

Як відомо, люди з добрим смаком, що багато бачили, до передреволюційної забудови Києва ставились критично. Відомі гострі висловлювання про його цегляну архітектуру Анни Ахматової, Георгія Нарбута. Ми ладні тепер пройматися теплом до тих самих будівель лише тому, що потім почали будувати ще гірше.

Я не належу до формальних ригористів, і мені зовсім не шкода подільського гостиного двору, що справляв жахливе враження на перехожих. Справді, чи багато було сенсу в домаганнях “реставрувати” його у формах самого лишень першого поверху, які фактично існували? Тому я радів і радію реалізації первісного (повного) проекту Руска, якої домоглася архітект Валентина Шевченко. Усім охочим показувала вона проекти реставрації Контрактової площі. На одному майдані мали знову постати чудові споруди різних архітектурних стилів – так, як вони стояли там чи передбачалися колись! Контрактовий будинок мав бути відтворений теж у повному обсязі. В її уяві формувався розкішний архітектурний музей, що прикрасив би місто.

Мабуть, у руйнуванні спорохнявілих будівель і появі серед історичної забудови нових гарних споруд діє невблаганний і, зрештою, справедливий закон історії. Аби ж тільки нові споруди були гарні! Тим часом міжвоєнний період подарував нам лише чекістську ментальність конструктивізму, а період повоєнний – так і просто ординарні призми, нездатні нести хоч якусь радість. Якщо архітектура – це застигла музика, то скажіть на Бога, яку музику відтворює споруда Української республіканської ради профспілок чи споруда “райради” на вулиці Богдана Хмельницького?! Уявляєте цю музику? Тут уже проймешся теплим почуттям до зганеного “громадською думкою” Хрещатика! Не такий він, може, був поганий, як нам звикло твердили.

Те, що ми не маємо доброї нової архітектури, усі давно знають. Упорядники “Фотоспомину” говорять про це навіть одверто: будинок на Хрещатику, 14 “перед війною незграбно надбудований четвертим поверхом” (с. 368); на місці ресторану “Кавказ” на площі Толстого “з’явився сучасний великий будинок зі станцією метро, що не узгоджується з історичним оточенням” (с. 47). Про будинок на Ярославській, 19: “Від нього відшматували ліве крило” (с. 396). Не радують авторів навіть відтворення старого. Будинок Антона Маленка на Андріївському узвозі “наприкінці 1980-х рр. […] був розібраний і замінений на невдалу цегляну “копію” (с. 9).

І лише в одному-єдиному, просто-таки унікальному випадку автори фотоальбому пишуть про нову будівлю цілком схвально: “Протягом 1998-2000 рр. зведено офісний будинок, що вдало вписаний в забудову вулиці” (с. 73). Знаєте, про яких це вони будівничих? Певно, тільки щасливому збігу завдячується, що творцем такої вдалої споруди став нинішній архітектурний начальник і автор передмови – пан С.Бабушкін, а з ним архітекти А.Мазур та Є.Яновицький. Як уже здогадався читач, ідеться про акваріум, споруджений не просто в Ярославовім граді, а в межах граду Володимирового – у святая святих Києва, на Володимирській, 12.

Хронологічні рамки фотофіксації, яку провів Василь Галайба, – 1977 – 1988 роки. Складається враження, що в цей час Києвом пройшовся смертоносний вихор, який змів з лиця світу величезну кількість житлових будівель.

Коли ми згадуємо смерч, що зніс старовинні храми Золотоверхого Києва, перед нашими очима зринає постать чиновника, котрий у 1934 – 1936 роках безпосередньо керував цією сатанинською акцією, – постать тодішнього голови київської міськради Рафаїла Романовича Петрушанського (1900 – 1937) (1). Масштаб його діяльності в багатостраждальному Києві уже давно з’ясовано (2). 1 вересня 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила його до страти. Згодом його реабілітували, 2 жовтня 1956 року – навіть у партійному відношенні (3). Але лишається дивуватись, що досі ще ніхто не простежив становлення й формування цієї людини, не написав її біографії.

“Батьківщина повинна знати своїх героїв”. Говорячи про містобудівну, чи то пак місторуйнівну, акцію, задокументовану в альбомі “Фотоспомин” з хронологічними рамками 1977-1988, не можемо не згадати головних її виконавців. Нагадаймо їхні імена в хронологічній послідовності. Це:

1974 – 1980 рр. – Ігор Миколайович Іванов;
1981 – 1987 рр. – Валентин Іванович Єжов;
1988 – 1992 рр. – Микола Леонідович Жариков.

Дуже правильно й гарно зробили упорядники, коли, створюючи прецедент, сказали не лише про те, що на місці зруйнованого будинку зведено щось інше, а й назвали ім’я архітекта цієї нової споруди. Це, зокрема, Десятинна, 10. Будинок знесено 1994 року. “На його місці зведений шестиповерховий будинок на 8 квартир за проектом архітектора О.Злобіна” (с. 132).

Здається, вперше назвали сучасних архітектів, що будували на кістках знищених шедеврів, на виставці “Втрачені пам’ятки Києва”. Її організував восени 1989 року Державний історико-архітектурний заповідник “Стародавній Київ” (О.Фісун) у приміщенні музею історії Подільського району (вул. Покровська, 5).

Звичайно, над архітектами стояли чини міськкому партії. Історики складали чи візували списки призначених на знесення споруд. Кожен одержав свою ролю в цій вакханалії, яка мала надто вже систематичний, упорядкований характер.

А втім не все ясно. У будинку на Десятинній виростав Луначарський. Здавалося б, большевики повинні були цю споруду оберігати. Вони не оберігали. Хочеться запитати – чому? Будинок міцний, був у доброму стані. Тут виникають проблеми. У рядовій забудові на Златоустівській з-поміж будинків 28, 30 і 32 зацілів лише середній. Будинок зберігся, бо там містилася друкарня київської організації РСДРП(б). Що ж до споруд сусідніх (ліворуч і праворуч), то протягом 1982-1988 років їх знесено (с. 161). Ситуація зрозуміла. Але чому зруйнували будинок на Червоноармійській, 11, де висіла красномовна дошка про початки радянської влади? Змій почав ковтати сам себе?!

Водночас маємо чимало однозначних і безсумнівних випадків, де виразно виявився спеціально антиукраїнський інстинкт старої влади. Ось драматичне фото – будинок у момент руйнування: 1978 року знесено будинок Юскевича-Красковського на Ірининській, 8, де зупинявся Шевченко (с. 169). 1983 року, будуючи новий корпус для першої лікарні ЦЛК, знищили будинок розстріляного співака Михайла Донця (4). У травні 1984 року на моїх очах знесли будинок на Жилянській, 38, де на початку 1860-х років мешкали члени Старої громади В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський. Саме тут вони влаштували першу нелегальну українську школу для селянських дітей (с. 149). Руйнування цієї споруди задокументував мій знайомий філософ і фотоаматор Михайло Парнюк. У грудні 1985 року влада знищила будинок українського громадського діяча Івана Щітківського на Полтавській, 4 а (проект Василя Кричевського; с. 269) та надзвичайно симпатичний “готичний” будинок на Златоустівській, 70 (с. 157). 1988 року знесли будинок на Золотоворітській, 13, де мешкав один з найвидатніших київських зодчих ХІХ ст. – О.Беретті (с. 165). Улітку 1992 року розібрали будинок знайомого й біографа Шевченка Михайла Чалого на Гоголівській, 9 (с. 104). У березні 1997 року зруйнували будинок Симиренків на Володимирській, 17, де жив диригент і композитор Олександр Кошиць, а давніше була редакція “Киевской старины” (с. 75). Така ж доля спіткала будинок 1815 року на Боричевому Тоці, 29 (проект А.Меленського; с. 35), будинок 1818 року на Андріївському узвозі, 6 (с. 10). Чотириповерховий з підвалом цегляний будинок І.Голуба на Шота Руставелі, 55 (с. 290) – одна з найбільших старовинних споруд, знесених останніми роками. У будинку на вулиці Саксаганського, 115 мешкали Олена Пчілка та Леся Українка: “Перебував під охороною держави як пам’ятка історії, але спокійнісенько був знесений у грудні 1991 р. заради спорудження нової офісної будівлі банку “ІНКО” (с. 298). Будинки українських поміщиків А.Миклашевського (с.368), О.Забіли (с. 134), В.Катеринича (с. 168), Я.Томари (с. 77) А.Солухи (с. 58)…

Інакше кажучи, матеріал каталогу безсумнівний. Застереження в такій ситуації можуть викликати лише певні недотягнення в його обробці.

А вони є. На титульному розвороті названо авторів-упорядників. Це шановані люди: Марина Виноградова, Марія Кадомська, Михайло Кальницький, Андрій Пучков, Олександр Червінський. І це все. Галайба став у видавців уже і не автор, і не упорядник. Він виявився у виданні майже взагалі ні при чому чи ні до чого, бо ж за ним копірайт залишили тільки на світлини. Одверто кажучи, це не цілком коректно, адже в кожній анотації принаймні кожне останнє речення з датою руйнування – Галайбине-таки, і відхреститись від цього факту неможливо. Тінь Гамлетового батька супроводжуватиме авторів-упорядників аж до другого видання.

Загалом анотації вражають насиченістю інформацій. З часів М.Лівшиця (1890 – 1973) (5) зусиллями одного-двох поколінь дослідників києвознавство виросло у справжню наукову дисципліну. Анотації до альбому в цілому справляють дуже гарне враження. Автори прекрасно володіють матеріалом. У порівнянні з добою, коли в кабінеті Анатолія Вікторовича Кудрицького (1936 – 1997) готувався і в усіх деталях обговорювався енциклопедичний довідник “Київ” (усі його видання), це, ясно, – уже наступний етап. Таких широких інформацій у ті часи з архівів ще не було піднято.

На жаль, передмови від авторів-упорядників у виданні немає, тому неясно, хто з них що саме робив і за що відповідає. Отже, поставленому в скрутне становище рецензентові лишається хіба що звертати свої закиди до всіх авторів разом.

Так і почну. Про садибу на Стрілецькій вулиці автори-упорядники розповідають: “Садиба з 1850-х рр. належала О.Брешко-Брешковському, потім його вдові і дітям. Одна з дочок – Ганна Олександрівна – жила в цьому будинку зі своїм чоловіком, видатним українським вченим М.Біляшівським (1867 – 1926)” (с. 321). Далі описуються заслуги М.Біляшівського. Це все суцільне непорозуміння. Микола Федотович був одружений лише раз, і його дружиною була Євдокія Борисівна Загладіна (Заглада). Приписувати йому чужу жінку не варто. Про Ганну Олександрівну-бо в “Автобіографії” сам М.Біляшівський згадував: “У п. Брешковської було двоє доньок і син. До старшої Ганни, посватався мій дядько Гнат – менший батьків брат і одружився з нею. Оце женихання дядька й пригадується трохи. Він тоді вже скінчив Київський університет і жив у самому університеті на четвертому поверсі, маючи якийсь стосунок до хору”. Гнат Іванович Біляшівський, рідний брат Федота Івановича, київського священика і батька нашого вченого, 1874 року закінчив юридичний факультет Університету св.Володимира із званням дійсного студента (6).

Упорядники згадують “прогресивне крило київської Старої громади”, яким керував “у той час” Михайло Драгоманов (с. 150). Хотілося б довідатись, хто ж у такім разі входив до її реакційного крила, адже цей прямий рудимент большевицької історіософії якраз і передбачав поділ кожної української структури на дві частини з подальшим цькуванням “реакційної”. Старий прийом, який, здавалося б, усі давно забули. Виходить, не всі.

Обурливо виглядає твердження, що, мовляв, Олена Теліга “загинула разом з чоловіком та іншими спілчанами по спілці (!) українських письменників-початківців в Бабиному Яру” (с. 329). Може, я щось пропустив, але мені ще не траплялося, щоб людей, які загинули мученицькою смертю в Бабиному Яру, комусь хотілося спеціально принизити, даючи членам Спілки письменників кваліфікацію початківців. Можливо, хтось просто не читав творів Теліги, але в такому разі можна лише поспівчувати.

Оповідаючи про зруйнований будинок на Володимирській, де з 1882 року містилась редакція “Киевской старины”, упорядники твердять: “Сюди приносили статті В.Антонович, О.Лазаревський, А.Прахов та інші діячі, що стояли у витоків (правильно “коло витоків”, а ще краще – “біля джерел”. – С.Б.) вітчизняної науки і культури” (с. 75). Хто б подумав, що українські наука й культура такі молоді! Що це – легковажність, нерозуміння чи ігнорування очевидного?

Що ж до легковажності, то, на жаль, без неї теж не обійшлось. Виявляється вона передусім в еклектичній мішанині літературних стилів, коли в альбомі нараз з’являються “перли” в дусі якихось зовсім інших видань: “Оскільки відвідувачі лікарні почали користуватися цією брамою не за її прямим призначенням, обходячи з боків, замість того, щоб іти навпростець, задля більшої зручності користування до лютого 1981 р. браму було знесено” (с. 349). Тут не надто прозора навіть сама думка: про що власне йшлося коментаторові, який явно кудись поспішав. “З ним повелися буквально за висловом сатирика Задорнова” (с. 298), – каже автор анотації і на тому самому подиху справді пускається переповідати анекдот. Вибачте, але в старі часи для таких посилань існували спеціально відведені місця. “Через непристойні дії птахів, наслідки яких були надто помітними на виголеному тім’ячку (!) генсека КП(б)У, бюст 1984 р. замінений на новий – з бронзи й у кашкеті” (с. 11). Це про Косіора. Думаю, мені повірять, якщо я скажу, що цьому персонажеві нітрохи не симпатизую. Але така анотація неприємно вражає. “Статуя зобразила жінку, котра лежала у протиприродній позі, тримаючи на одній долоні нафтову вишку…” (с. 16). Ну, це бодай трохи дотепно.

Я довго силкувався подумки локалізувати ріг вулиць Ґорького і Тарасівської (с. 118, 120). Мушу зізнатися, що мені не пощастило.

Видавництво “Веселка” – тепер культурний центр США (с. 217). Не зовсім так. Видавництво існує досі, певною мірою навіть за рахунок культурного центру.

Трохи наївно виглядає подекуди в упорядників розхвалювання свого товару: “популярна серед мешканців вулиці булочна” (с. 8), “перша двоповерхова цегляна споруда в кварталі” (с. 286).

Не скрізь гаразд у авторів-упорядників з мовою. Скажімо, якщо фахові арготизми “п’ятивіконка” чи “трьохвіконка” принаймні органічні, то шкода, що автори не бачать неприродності форми “капремонт” (с. 274). Це типова совєцька форма. В інтелігентному товаристві вживати совєцьких неологізмів ще зовсім недавно було не заведено. До речі, не всі автори розібрались і з “трьохвіконкою”, бо на с. 134 у них з’являється ще й “тривіконка”. Жаль, що освічені люди лазню називають банею (с. 281).

Змішування жанрів виявилось і в оформленні видання. Прикро, коли видавці не розуміють, що на оправі альбому фотографій не можна репродукувати рисунка. Це поганий смак.

ПРИМІТКИ

1. Андрієнко Ю. Велика Руїна // Наступ. – Прага, 1942. – Ч. 8 (133). – 22 лют. – С. 4 – 5; Ч. 9 (134). – 1 берез. – С. 3 – 4.
2. Див.: Орест Михайло. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. – Мюнхен, 1951. – 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский; Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам’яток у Києві // Український самостійник. – Мюнхен, 1959. – Ч. 4 (414). – С. 9 – 14 (передр.: Календар “Рідна нива” на звичайний рік 1961. – Вінніпеґ: Екклезія, Б.р. – С. 107- 114); Геврик Тит. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – Вид. 2. – Нью Йорк, 1987. – 64 с.
3. Його архівно-слідча справа. – Архів СБУ. – № 38037.
4. Див.: Білокінь С. Пам’ять наших вулиць // Молода гвардія. – 1983. – № 94 (7048). – 14 трав. – С. 2; – № 191 (7145). – 4 жовт. – С. 2.
5. Книжкові знаки киян / Упоряд. М.Грузов та А.Кончаловський. – К.: Кий, 2000. – Без. паг.
6. Академические списки Имп. Университета Св.Владимира: 1834 – 1884. – К., 1884. – С. 121.

ПУ № 1-2, 2001 р.