Звідки взявся потяг до кераміки — важко сказати. Може, з Великих Сорочинців у серці Полтавщини, де народилася Людмила Мєшкова, а може, прізвище бабці — Полив’яна — стало пророчим для внучки?.. Але напевне відомо, що монументальна кераміка стала її покликанням і любов’ю на все життя. Навіть сьогодні, коли вся система державних замовлень пішла у небуття, і Людмила Іванівна лишилася сам а у колись славетній «Софійській гончарні», де немає води і обвалюється стеля (усі інші майстри багато років тому перейшли у новозбудовані майстерні на Лівому березі, і лише вона не змогла покинути це святе місце), художниця так само закохана у свою справу: «Кераміка — це казка», — говорить Людмила Іванівна, і очі її сяють.
Від інтер’єру до космосу
Людмила Мєшкова — неперевершений майстер керамічного живопису. Аби мати хоч приблизне розуміння складності цієї роботи, уявіть собі, що художник творить картину, не малюючи пензлем по полотну, а складає з великої кількості 
окремих шматочків, кожен із яких, як пазл, має стати часткою єдиного живого зображення — з одним сюжетом, із неперервністю ліній, із перетіканням кольорів і найтонших відтінків та напівтонів. За фахом Людмила Мєшкова — архітектор інтер’єру. Починала працювати у Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування (Київ – ЗНДШП), у підпорядкуванні якого з 1962 року була «Софійська гончарня», що на території заповідника «Софія Київська». Саме там руками майстрів під керівництвом Ніни Федорової творилися неперевершені керамічні інтер’єри для архітектурних споруд — (холів готелів «Київ», «Русь», ресторану готелю «Дніпро», станцій столичного метро «Хрещатик» і «Нивки» та ін.), які й сьогодні вражають уяву красою та складністю виконання.
Людмила Мєшкова вперше прийшла до Ніни Федорової у «Софійську гончарню» на початку 60-х, і закохалася в кераміку. Працюючи архітектором у рідному інституті, вчащала до майстерні І зрештою перейшла сюди назавжди. За часів СРСР монументальне мистецтво було затребуване, і майстерня не сиділа без роботи, втілюючи дуже сміливі новаторські задуми, засновані на невичерпних традиціях народного мистецтва. Саме в ці часи з’явилися її монументальні роботи: декоративний розпис на стіні холу в готелі «Київ» (1973 р.), оформлення НДІ гігієни праці та профзахворювань (1973 р.)г Республіканського будинку кіно (1975— 1976 рр.), панно в залі ресторану та холі готелю «Русь» (1979—1980 рр.), оформлення кафе Республіканського будинку архітекторів (1982—1983 рр.), панно вестибюлю другого поверху головного корпусу Київ ЗНДІ-ЕП (1983 р.), панно для великої зали санаторію «Пуща-Водиця» (1984 р.), панно для холу Головпоштамту у Києві (1993р.).
Але найбільша і найвідоміша її робота тішить очі і серця сотень тисяч відвідувачів із різних куточків світу у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Це монументальне панно площею 55 кв. м сама Людмила Іванівна вважає однією зі своїх найкращих робіт, та й назва у неї — більше ніж назва: «Земле, флюїди життя і розквіту світам Усесвіту посилай…» «Я в цю роботу вклала все, що могла. Якщо бачила, що якісь шматки композиції статичні, то все переробляла. Адже це — кераміка, це — на віки. І я задоволена: вийшла не стіна, а стан — стан природи, стан душі Землі. За різного освітлення вона видається різною: вранці — рожева, увечері — блакитна, а вдень — золота. Людям панно дає позитивну енергію, вони йдуть від нього щасливі. Воно й справді живе: відвідувачі підходять і намагаються встромити туди руку —думають, що це об’ ємне зображення».
Просторове бачення архітектора стало дуже в нагоді, коли вона поча¬ла робити свої дивовижні керамічні панно. Площинні роботи виходили з-під рук майстрині об’ємними, як голографічне зображення. «Як ти це робиш?» — запитувала Мєшкову її учителька Ніна Федорова і, слухаючи, як та пояснює, хитала головою: «Все одно не розумію…» І хоча Людмила Іванівна Мєшкова — народний художник України, батьківщина її увагою не розпещує. Будь-які контакти з чиновниками завжди давалися їй із великими складнощами,
Вражаюче своєю алегоричністю панно «Хіросіма — Чорнобиль» (25 кв. м), створене 1996 року, через 10 років після Чорнобильської катастрофи, і через 50 — після Хіросіми, у 2005 році мало бути подароване від імені Держави Україна Хіросімі — таким було особисте бажання Президента. Але не склалося — ніхто з чиновників не захотів потурбуватися про подарунок, приїхати і забрати панно — у результаті кілька важких ящиків із керамічними плитками, дар України Японії, так і залишилися стояти в її майстерні.
Утім, у ЛЮДМИЛИ Іванівни є місце, де вона багато років тому знайшла і визнання, і місце душевного спокою, місце, що стало для неї другою батьківщиною.
«Це чудо у Тбілісі…»
Грузія — навіть не сторінка, а великий розділ її життя. Там живе рідна сестра Людмили Іванівни, яку в цей край багато років тому привело кохання. «Грузія дала мені стільки щастя і душевного тепла, що воно мене гріє все життя», — каже Людмила Іванівна.
У 1980 році у Тбілісі відбулася велика і дуже успішна виставка, відвідати яку прийшов тоді весь цвіт грузинської Інтелігенції, а також Католикос-Патріарх Грузії Ілля II.
«Тоді на мою спільну з грузинською художницею Наною Бутковелі виставку «Рідні сестри Україна — Грузія» мав приїхати перший секретар ЦК компартії Грузії Едуард Шеварднадзе. Під’їжджає великий кортеж чорних «Волг», і з авта виходить… Католикос-Патріарх. Якщо приїхала перша особа духовенства, то представникові влади там уже місця не було, і в той день приїзд Шеварднадзе мусили скасувати». Космічні роботи Людмили Мсшкової, які вона почала робити у стані сильного потрясіння після смерті матері, яке, власне, й за¬початкувало новий творчий етап у житті художниці, стали ключем до їхньої дружби. Утім, їх пов’язує більше ніж дружба: Католикос-Патріарх — духовний наставник Людмили Мєшкової.
Саме в той час Із ув’язнення повернувся Сергій Параджанов. Він кожнісінький день приходив на її виставку, про яку сказав: «Це чудо у Тбілісі, яке завжди зі мною». А їй особисто зізнавався: «Я приходжу сюди, як у храм. Я очищаюся тут…» У Грузії вона знайшла друзів, зв’язок із якими пронесла через усе життя. Це Нані Бреґвадзе, композитор Гія Канчелі, режисери Сергій Параджанов та Отар Іоселіані, подружжя Софіко Чіаурелі та Коте Махарадзе, класик грузинської літератури, автор роману «Дата Туташхія», аристократ і один із найдорожчих для Людмили Іванівни людей Чабуа Аміреджибі. Час іде, і дорогі її серцю люди потроху відходять у вічність…
«Юкрейн!.. Юкрейн!.. Фантастік!»
Насправді пам’ятних виставок у її житті було три. І найперша, яка подарувала нових друзів і відчуття професійного 
визнання, відбулась у 1978 році в Москві. Тоді у виставковий зал Спілки архітекторів потоком ішла московська інтелігенція: Валентин Распутін по дорозі з Іркутська в Париж на її виставці побував чотири рази, приходили Роберт Рождественський, подружжя Жанна Болотова та Микола Губенко. У Москві вона познайомилася і подружилася з Роланом Биковим: «Спілкування з Роланом Антоновичем — це дорогоцінний скарб у моїй душі, це Божий дар, це те, що завжди зі мною…» А після тбіліської виставки 1980-го року грузинські колеги бомбардували українське МЗС із захопленими відгуками: «У вас є така чудова художниця!..» Завдяки своїм грузинським шанувальникам, Людмила Іванівна познайомилася тоді з українськими дипломатами Анатолієм Зленком та Юрієм Кочубеєм. Саме завдяки їхнім зусиллям восени 1983 року стала можливою її персональна виставка у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. «Тоді якраз радянський винищувач збив південнокорейський пасажирський «Боїнг», і захід оголосив СРСР бойкот. Мене, як представницю Союзу, спершу навіть не пускали на власну виставку, сказали сидіти в готелі. Але люди на виставку все одно йшли. В останній день виставки підходить до мене чоловік у сірому і каже: «Сьогодні о шостій до Вас на виставку прийде генсек ЮНЕСКО М’Боу». Робочий день закінчувався, я сама, мови не знаю. Побігла до нашого представника у справах ЮНЕСКО і кажу, мовляв, так і так, а він: «Генсек не прийде, бо перебуває з візитом у Белграді». …Шоста година, нікого, тиша. І тут я чую якийсь наростаючий гул, раптом відчиняються двері ліфтів, і з них вивалюється гамірний натовп — генсек Амаду-Махтар М’Боу з дружиною, красунею-гаїтянкою Раймондою, яка несе велетенський букет квітів, і купа заступників, журналістів… Виявилося, що він просто з аеропорту прийшов на виставку, про яку йому розповіла дружина. Ми довго розмовляли, він розпитував, при яких температурах я випалюю кераміку, бо, виявляється, у Сенегалі, звідки він родом, гончарство дуже поширене… М’Боу бував у Києві і був знайомий з українським мистецтвом. Дивлячись на мої роботи, він час від часу посміхався, примружував очі й вигукував із захопленням: «Юкрейн, Юкрейн!.. Фантастік!..» Він відчував у моїх роботах національний колорит і це викликало в ньому неймовірну теплоту. Його тонке відчуття мене просто вразило: адже він сенегалець! Ви собі не уявляєте, що це для мене означало… Це щастя! Я відчувала в ньому ту любов до України, якої не відчуваю тут, на батьківщині». Таке саме захоплення Україною вона багато разів чула у відгуках про своє панно, яке через чотири роки, у 1987-му, після перемоги в міжнародному конкурсі, назавжди оселилося в штаб-квартирі ЮНЕСКО.
«Тепер ти 
будеш малювати ікони…»
Те, що робить Людмила Мєшкова, сама художниця вважає новаторським продовженням традицій геніальних українських народних художниць Ганни Собачко, Катерини Білокур, Марії Приймаченко. Величезну роль у формуванні її естетичного світогляду відіграли Чурльоніс, Врубель, Андрій Тарковський. До цього вона додала свій великий талант, те про що її духовний наставник Ілля II сказав: «Художник вражаюче відчуває понадземне дихання»…
Це «відчуття» не могло не привести її до іконопису. І благословення на такий непростий шлях вона отримала від свого духовного наставника. «Одного разу я до нього підійшла, а він каже: «Людмило, тепер ти будеш малювати ікони». Він це промовляє, а у мене в цю мить уже відбувається процес — я вже живу іконою. Кераміка й справді потребує ликів, адже це вічний матеріал», — каже художниця.
Керамічні фрески Людмили Мєшкової з 2000 року є окрасою каплиці Андрія Первозванного, що на однойменній площі навпроти Аскольдової могили в Києві. А у 2006 році вона закінчила велику і дуже важливу роботу — панно (38 кв. м) для нового храму Різдва Христового, що у Києві на Оболоні.
«А якось Католикос-Патріарх сказав: «Малюй портрети — краще за тебе цього ніхто не зробить». Сказав, і я наче на це й уваги особливої не звернула, ніби це було не основне, але потім його слова просто починають справджуватися — і я малюю портрети…»
Не портрети, а лики
При вході до майстерні пронизує поглядом глибоких очей надзвичайно потужний та вражаюче виразний портрет Федеріко Фелліні, що неначе постав із самого тіла Землі. «Це така глиба, яку я не можу осягнути», — каже про свого героя Людмила Мєшкова. Але їй і не потрібно осягати — аби збагнути людську сутність, у неї вочевидь є інші «інструменти». Вона портретує не соціальний масштаб та значимість особистості, не тлінну плоть, а те, що живе вічно, — незатьмарене божественне світло, яке запалює в людині Всевишній, те, для чого людина прийшла на Землю, її вище «Я»,—те, що дано відчути лише обраним. Саме тому очі на її портретах — особливі: побачивши їх одного разу, не забудете вже ніколи. Католикос-Патріарх Грузії Ілля II, Ролан Биков, Микола Амосов, Сергій Пааджанов, Католикос-Патріарх Вірмонії Вазґен І, Альфред Шнітке, Юрій Башмет, Марк Шагал, Нані Брсґвадзе, Гія Канчелі, Ніко Піросмані, Альберт Ейнштейн, Мстислав Растропович, Микола РерІх, Михайло Шемякін, Кендзо Танге, Жерар Філіп, Федеріко Фелліні, Річард Бах…
Вона не малює портретів на замовлення — виключно за внутрішнім покликом. Щось зачепить, зворушить, кольне в серці, і особливий внутрішній зв’язок, який виникає з людиною, сублімується у портреті. «У якийсь момент просто відчуваю, що не можу жити далі, поки не намалюю цю людину…» …В очах вірменсько-грузинсько-українського генія Сергія Параджанова — вселенська мудрість і вселенський смуток, а на чолі — криваво-червоні плями, як слід від тернового вінця… Портрет Растроповича — не так обличчя, як стан тотального злиття з віолончеллю. Обличчя Миколи Амосова виписане фактурою, що дуже нагадує людське серце, а його погляд милосердний і строгий водночас — погляд Лікаря від Бога… Марк Шагал дивиться кудись у простір очима світлими, але зболеними: «Коли я його побачила, а він стояв, старенький, і у нього саме померла дружина, — очі були такі страдницькі… Пам’ятаю його слова: «Працювати, працювати! Господи, де взяти сили?..» Так це питання і застигло у погляді художника. Фран
цузький актор і красень Жерар філіп, який пішов із життя у розквіті таланту, — її юнацьке платонічне кохання. Ще навчаючись у школі, побачила його в кіно. Минули роки, і, як каже художниця про народження своїх робіт, «прийшов час» написати його портрет. Променисті блакитні очі віддзеркалюють небо: «Недолюбив, недограв, недожив…» її душа не втомлюється любити, а руки — переливати цю любов у її дивовижні портрети: в роботі — Анатолій Солов’яненко, Чурльоніс, Тарковський…
Вона ніколи не малює портретів із натури. Сьогочасні прояви людини, її настрій, думки, проблеми, клопоти відволікають від основного. «Я побачила людину, відчула її. а вже потім малюю — не конкретну людину, а її сутність. Тому на портреті людина може бути молодшою або старшою за свій реальний вік». Свої картини вона пише роками: до вічності в гості не запізнюються. Ті, кого вона портретує, переважно навіть не підозрюють про це. А вона своїм героям і не повідомляє. Зрештою, хто знає, яке призначення у цих картин, чиє серце вони схвилюють, які дверцята до істини в ньому привідкриють? Утім, с у неї один портрет, «натури» якого у фізичному житті вона ніколи не бачила. Обличчя Учителя прийшло до неї саме: «Воно просто стояло у мене перед очима: куди не повернусь — бачу його, Зрозуміла — треба малювати». Ці очі пронизують наскрізь, від їхнього рентгенівського погляду не сховаєшся. Звичайною людською мовою неможливо пояснити, що вони виражають. Мабуть, не виражають, а просто знають — УСЕ…
Художник, який відчуває «понадземне дихання»
Духовне життя — її єдино справжнє життя. Так було завжди. Але усвідомила це — уповні, раптом, як удар блискавки, —- в далеких 70-х, після того, як випадково, працюючи над оформленням готелю «Русь», що саме будувався, повертаючись додому, серед будівельного мотлоху знайшла журнал «Иностранная литература», а в ньому — «Чайка Джонатан Лівінґстон» Річарда Баха… Білі крила і — вгору, все вище і вище, і п’янке відчуття польоту… її ніколи не цікавили приземлена вовтузня та опущені долі очі, що вишукують у поросі повсякдеиня крихти поживи. Може, саме тому її вперто і ніби навмисне ніколи не нагороджують і не вшановують відзнаками? Чим у цьому земному житті можна вшанувати те, що земними мірками не вимірюється?.. Може, тому доводиться жити від замовлення до замовлення, щоразу в останню мить якимось дивом ось уже котрий рік відстрочуючи вигнання з маленького, десятиліттями не ремонтованого, вогкого неопалюваного приміщення майстерні на території заповідника «Софія Київська»? («Цього разу «лише до серпня». А куди я подіну усю цю кераміку?..» Хоча справа, звісно, не в тому, куди подіти, а в тому, що її місце і місце цих космічних панно, ікон та ликів саме тут, у цьому святому місці, де в центрі великого і гамірного мегаполіса — інший вимір, де тиша, спокій і благодать, де дихається легко, в душі раптом розпружується якась затиснута пружинка і самі собою приходять думки про вічне. Бо де ж іще?) Науковці з московського Міжнародного інституту теоретичної та прикладної фізики Російської академії природничих наук, які раніше часто приїжджали до Софії відстежувати своїми приладами енергетичні поля, світіння та аномальні явища, які тут часто спостерігаються, у її майстерні також фотографували «кулі» та специфічне кольорове світіння її робіт. Посол Індії навіть подарував їй як символ велику прозору кулю, яка так і висить у її майстерні, наче легковажна і не зовсім доречна іграшка. Вона не дивується, що більшість її творів не продається: «Велику частину моїх робіт ніхто і не купить, а я й не продам, бо це порушить їхню енергетичну цілісність. Люди приходять на виставку і мають отримати заряд. Якщо з цього ланцюжка висмикнути ланку, він розірветься…»
Любима, дорога, чудесна…
У її мові присутня материнська ніжність. Уся вона густо пересипана пестливими звертаннями, а люди, з якими спілкується, для неї «любимі, дорогі, чудесні». І не тому, що материнство у ній нереалізоване. Просто’ любов — її сутність, її серце, здасться, більше, ніж в інших смертних. Воно вміщає стільки розуміння та співчуття до людей, тварин, природи, що, здається, готове обійняти весь світ, а чужий біль сприймає, як власний. Фізичне серце такого потоку іноді просто не витримує: не так давно Людмила Іванівна пережила складну операцію… Але, як відомо, святе місце порожнім не буває: багато людей, які одного разу відчули незбагненний внутрішній потяг до цієї жінки, стали її вірними друзями і помічниками у житті. її духовна сім’я не має кордонів — приїхати, побути поруч і поспілкуватися з нею приїжджають люди з найвіддаленіших куточків України та Росії, з Франції та США.
«Я не маю родини, не маю дітей. Із часом почала розуміти, що це просто не мій шлях. Очевидно, моє призначення — творчість. Свобода для мене найдорожча. Я не почуваюся самотньою, адже у мене є мої картини. У мені багато любові, і я маю кому її дарувати. У мене є мій улюблений котик Тишко… Я люблю багатьох людей… Знаєте, є люди, які випромінюють світло? Я їх бачу, і спілкування з ними для мене — велика радість. Душа відкривається їм назустріч — відчуваю, що вони для мене рідні. Я взагалі люблю людей… Але найбільше я люблю Всевишнього…»
Галина Ключковська
P.S. На відкритті великої ювілейної виставки Людмили Мєшкової в Українському домі стало відомо, що Людмила Іванівна представлена на здобуття почесного звання «Герой України», а також те, що її улюблена Грузія також має намір нагородити художницю однією зі своїх найпочесніших відзнак.
Ми раді і горді за Людмилу Іванівну і з нетерпінням чекаємо моменту, коли зможемо її привітати!
Фантастична жінка! Божественні роботи!
да. был а прошлогодней выставке... Хорошие работы. Чувствуется в них нечто...