Вода може виявлятися надлишковою вологістю повітря, надміром опадів, іноді – морем, найчастіше ж вода для міста то найперше ріка. Існує легенда, відповідно до якої місце, де тепер тече Дніпро, було морем. Зрозуміло, було це дуже давно – коли ще не існувало Києва. Море було як море – мало риб, піщані пляжі і кам’яні узбережжя, і мало вочевидь, як і кожне море, трохи забагато розчиненої у воді солі. Тільки коли до тоді приморських схилів прийшов Святий Андрій і поставив на кручі свого славнозвісного хреста, море спливло геть, вода просто втекла, а певна, значна її частина, сховалася під горою. Згодом з’явився Дніпро, бо ж вода так чи інакше завжди повертається на своє місце. З’явилася ріка, але море не повернулося. З’явилося місто при ріці. Як атрибути моря, в місті дотепер залишилися чайки, піщані схили, шматки перламутру в глині і несвідомий страх його мешканців перед мало того що неосяжним, так ще й ніколи небаченим навіть простором води. За легендою море не пішло у якесь визначене місце, тож в жодному з теперішніх морів не можемо вбачати нашого моря – воно також не перетворилося на ріку, а просто зникло – окрім тієї, звісно, доволі значної частини, що сховалася під горою Уздихальницею, або Андріївською, як вона зветься тепер. Одержавши хрест на пагорбі ми втратили своє море, неосяжність теплої і лагідної води. Вона тільки залишила нам химерне і непевне віконце для контакту – за тією ж таки легендою пізніше, коли на Уздихальниці побудували церкву, біля неї сама собою відкрилася криниця з солоною водою. Море, отже, засвідчує свою присутність. Або засвідчує загрозу – принаймні дзвонів у Андріївській церкві дотепер немає. Кажуть, з першим же ударом вода під горою прокинулася б і, змітаючи все на своєму шляху море б повернулося на своє місце…


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ