Ця стаття про ніби очевидні та водночас непомітні речі. Про лінію горизонту, затишок, візуальний бруд, новобудови, зміни, що відбулись із Києвом. Про все те нове, що не завжди погане.

Київ, який зникає, Владислава Осьмак показувала мені та фотографу Дмитру Ларіну протягом довгої 5-годинної прогулянки. Шлях, який ми разом пройшли – від костелу Святого Миколая до Подолу – це шлях, яким дослідниця часто ходила в студентські роки, на третьому-четвертому курсі університету, під час навчання в студії екскурсоводів.

Локацій, які позначали той студентський шлях, уже нема. Наприклад, зникла «кулінарка» біля костелу Миколая, де готували найсмачнішу смажену печінку та добрі «празькі» торти. Зникла й фінальна точка багатьох екскурсій – кав’ярні «Верхній Париж» і «Нижній Париж» на вулиці Паризької комуни, нинішньої Михайлівської. Владислава згадує ритуал зі свого студентського минулого: «Зайти туди, випити кави та поділити 50 грамів коньяку на трьох чи на чотирьох – це була наша фінальна крапка в екскурсіях».

Звісно, говорилося не лише про київські кнайпи. Цілий день у компанії відомої києвознавиці дуже розширює горизонти розуміння міста. Тож із горизонтів і почнемо.

Лінія горизонту

Владислава Осьмак каже, що горизонт – це співвідношення вертикалей і горизонталей, із яких створюється образ міста. Хрестоматійний приклад горизонту – вид на Києво-Печерську Лавру з лівого берега.

Ось так Владислава Осьмак описує його класичний вигляд – звісно, до будівництва там хмарочосів:

«Цей вид був абсолютною смисловою, естетичною, релігійною та архітектурною домінантою Києва. Він був досконалим. В цьому виді звучала домінанта Києва як міста отого Ярославового Єрусалиму. Тепер ця домінанта втрачена»

Чому горизонт такий важливий?  Тому що він може створити образ міста ще до відвідання цього міста. Владислава Осьмак описує, що могла відчути людина, яка приїздила до Києва залізницею сто років тому:

«Уявіть, сто років тому людина, котра під’їжджала до Києва залізницею, перетинала Дніпро та падала непритомна – в переносному, звісно ж, значенні – від лаврської краси, потім поїзд повертав у місто, на правий берег, і за якийсь час ставало видно костел святого Миколая. Таким чином ставало ясно, якого масштабу в місті об’єкти та цінності. Звісно, красиві церкви не значили, що в цьому місті не крадуть, не вбивають, не сваряться, не торгують, не їдять і не п’ють. Але це задавало масштаб вічності для цілого міста».

Нові будівлі обов’язково змінюють співвідношення об’єктів і цінностей. Владислава Осьмак говорить, що нинішній масштаб Києва свідчить, що в ньому більше ідеться не про вічне, а, натомість, про миттєве: «Нинішні краєвиди втілюють комплекси меншовартості, де немає місця для «вчора» і «завтра», а є тільки «сьогодні» і «зараз».

Це не обов’язково погано. Зміна ландшафтів – це ознака того, що місто розвивається. Воно не припинить своєї історії у жодному разі – навіть якщо зникне оцей «масштаб вічності». Владислава Осьмак сама собі ставить запитання – чи завжди Києву такий масштаб потрібен? І сама на нього відповідає:

«Я не маю однозначної відповіді. Об’єктивно це місто переживало й переживає ще стільки всього, що навіть якщо раптом зникне Лавра чи ще щось, то Київ своєї історії не припинить. Але наше життя коротке, і тому хочеться щось своє втримати».

Це бажання притаманне, напевне, всім людям. Городяни мають свої улюблені куточки міста, краєвиди, квартали та вулиці. Мені самій як киянці доволі моторошно усвідомлювати, як необоротно зміна горизонтів може призвести до зміни відчуття людини в місті. Відчуття конкретної людини в конкретному місті – тут ідеться не про колективні цінності, а більше про особисте сприйняття. Наприклад, одного разу корінна киянка Владислава не впізнала добре знайомий квартал:

«Пам’ятаю, одного разу я стояла на перетині вулиць Володимирської та Льва Толстого і чомусь озирнулася в бік Печерську. В ту мить я втратила відчуття реальності, я не впізнала міста – його  так сильно змінили хмарочоси типу «Gulliver».

вул. Л. Толстого

З того ракурсу видно, що Київ справді суттєво повищав. Вид на Печерськ тепер має інші акценти – нові висотні будівлі. А ввечері з вулиці Володимирської та парку Шевченка роздивитися Печерськ не вдасться взагалі – його заступає величезний яскравий екран торгівельного центру.

Але не всі новобудови однаково погані. Владислава Осьмак щиро говорить про нові види та нові ландшафти, які її  зачаровують… хоча і не без певних засторог:

«Мене, наприклад, зачаровує вид з Московської площі на червоні висотні будівлі Печерську. Зблизька вони надто великі і дуже тиснуть на людину внизу – це не людино-співмірна архітектура.

Кожен будинок окремо є доволі посереднім, натомість здалеку вони сприймаються дивовижно – це така потуга та енергія, цікава гра форм, енергій і фактур.

Можливо, їх і треба розглядати здалеку, але я не можу собі уявити мешканця Печерську, котрий їздить на Московську площу, аби подивитися здалеку на власний будинок і збалансуватися всередині».

І тут з’являється новий нюанс. Зміна горизонту може призвести і до зникнення пам’яток – навіть без їх руйнування…

«Невидимі» пам’ятки

Часто зміни в місті пов’язані зі створенням чогось нового, часто красивого та корисного. Але який сукупний ефект від них? Ефект візуального зменшення пам’ятки, що знаходиться поряд.

Наприклад, такою «непомітною» пам’яткою став костел святого Миколая, який «загубився» на тлі нових будівель. Владислава Осьмак говорить про «зіккурат» навпроти костелу святого Миколая – сірий, з елементами псевдоготики, який будівля нагадує києвознавиці відображення побачених у голлівудських фільмах хмарочосів:

«Тобто це навіть не вторинне, а третинне – це копія копії. Але в результаті це створює ілюзію справжності несправжності». Друга будівля, що «тисне» на костел – жовта новобудова, яку надбудували над історичним триповерховим фасадом, додавши елементів псевдомодерну.

«Хоча в тому сірому будинку і є архітектура, видно роботу архітектора, це не робить його кращим – річ у тім, що він абсолютно наповзає на костел святого Миколая, і тут не рятує навіть те, що ця нова будівля знаходиться на іншому боці вулиці. Також погано, що ця сіра будівля різко контрастує із сусіднім жовтим будинком, зробленим а ля модерн – він жахливий, і ніякими квіточками це не врятувати.

Костел святого Миколая є пам’яткою національного значення. Цей храм був вертикальною домінантною великої частини міста, його було добре видно всім, хто приїздив до Києва залізницею. А тепер із одного боку храм затиснув цей круглий табачниківський офісний центр, а з іншого – сірий готель і ота жовта будівля. Вони вкупі можуть викликати у фахівців і людей із тонким відчуттям міського простору гнів, бажання все це висадити в повітря та інші почуття – діапазон буде величезний».

Небезпека такого сусідства, коли поруч із костелом Миколая, який ніяк не закінчать реставрувати, виникають нові «ошатні» та поки що «не обідрані» будівлі – що пам’ятку перестануть помічати, і вона зникне сама собою, якщо ніхто не візьме на себе тягар її боронити.

Так само готель «Інтерконтиненталь» дуже нашкодив Михайлівському собору, візуально його зменшивши. Звісно, Михайлівський собор важко вважати історичною пам’яткою – закінчили його будівництво 2000 року, це новобудова, яка має ту ж саму форму, що до знищення, але не відповідає технології старого храму. В той же час:

«Річ у тім, що відбудова відтворила містобудівну модель Києва. Ярослав, коли будував нову столицю, втілював задум збудувати новий, горній Єрусалим – і Михайлівський допоміг це візуалізувати. Я особисто, коли опиняюся всередині трикутника Софія-Михайлівський-Андріївська, відчуваю щось особливе. Це «всевидяче око» насправді – хоча я і далека від подібної містики. Просто тут починалося місто, тут історичне серце Києва».

Михайлівський собор та готель «Інтерконтиненталь»

Будинки навколо парку Шевченка. 

Будинки навколо парку Шевченка

Софіївський собор та готель «Hyatt»

Софіївський собор теж візуально поменшав – причина та ж, що й у попередніх випадках, тобто поява двох великих будівель – готелів Huyatt і Інтерконтиненталь. Владислава Осьмак дуже емоційно переживає цю зміну масштабу:

«Софію тепер хочеться взяти в обійми та захистити. Люди, котрі борються за захист буферної зони навколо Софії Київської, роблять це не на страх, а на совість. Річ у тім, що є місця, котрі нібито й далеко від Софії розташовані, але будувати на них категорично не можна – це змінить весь горизонт пам’ятки. Небезпека в тому, що ми пробігаємо якимись популярними маршрутами, звідки загрози не видно, а треба ходити закапелками, звідки небезпека постає у всій своїй величі».

Пам’ятки можуть бути невидимими і через рослинність міста. Наприклад, свого часу прорідили рослинність у парку Шевченка – щоб відкрити вид на навколишні будинки. Так само під час відбудови Михайлівського собору вирубили старі каштани у Володимирському проїзді – щоб відкрити вид з Софіївської площі на Михайлівський собор на місці каштанів посадили пірамідальні дуби.

Говорячи про «невидимі» пам’ятки, проходимо площі перед Софіївським і Михалівським соборами – частину описаного Владиславою Осьмак «всевидячого ока» в центрі Києва. І, звісно ж, говоримо про те, як змінилися площі:

«Перед Софіївським і Михайлівськими соборами тепер є великі площі, заблоковані для руху громадського та туристичного транспорту. Тут виникає питання доцільності. Річ у тім, що такої кількості порожньої вкритої бруківкою площі нікому не треба. Протягом року заходи на Софіївській площі відбуваються вкрай рідко – їх можна порахувати на пальцях однієї руки. В інші дні площа стоїть порожня і нагадує розпечену сковорідку влітку та ковзанку взимку. Ці обидві площі мертві – на них хіба що фотографуються туристи. Немає, де присісти, немає, де поїсти. Це вкрадене в міста місце, яке можна було би використати з розумом. Не знаю, хто їм сказав, що так роблять у Європі».

В центрі Києва справді панує контрастна картина. Порожні «мертві» площі – з одного боку… і какофонія звуків і зображень – із іншого.

Бруд, візуальний бруд

В центрі міста, під час Євромайдану, цього не було помітно, бо мітингувальники прибирали Майдан Незалежності своїми силами. А зазвичай на землі залишаються купи сміття. Але для Владислави Осьмак проблемою є не тільки сміття на тротуарах, але й бруд візуальний і аудіальний.

«Маю на увазі катастрофічний надлишок реклами та абсолютно неунормовані та неузгоджені між собою вивіски. Також є великий контраст у освітленні центру. Є дуже добре освітлені ділянки, а є дуже темні, і в центрі міста це дивно. Також освітлення фасадів зроблене погано: наприклад, я не розумію, хто додумався ошатну елегантну будівлю Консерваторії відсвітити так попсово і недоречно».

Вивіски на вул. В. Васильківській

Реклама і вивіски на вул. Л. Толстого

Вул. Сагайдачного 

Також брудом є дизайн торговельних точок. Де ще можна уявити, що в європейському місті 21 століття стоїть торговельний кіоск у вигляді дерев’яного зрубу-ізби чи у вигляді сільської хати-мазанки?

Владислава Осьмак нагадує, що свого часу для міста розроблялися міські елементи дизайну – кіоски, афішні тумби тощо. Їх можна легко реконструювати, щоб не вдаватися до «сільськості», що дратує дослідницю:

«Подібна сільськість мене дратує. Потрібно мати межу, розуміти, де місто із усіма його особливостями, вадами та якостями, а де село. Звісно, частина проблеми – це приїжджі, котрі хочуть жити так, як звикли, не переймаючи нових модусів життя. Але для цього й місто повинно щось для них зробити. Бо зараз воно лише позиціонує себе лише як жертву «понаєхавших».

З вулиць, де особливо помітний візуальний бруд, за приклад можна навести вулицю Сагайдачного на Подолі. На цій короткій вулиці Владислава Осьмак діагностує надуживання рекламними площами:

«Тепер вулиця нагадує тонко порізану ковбаску чи сир – її нарізають перпендикулярно поставлені рекламні щити. Вже неможливо побачити фасади та всю вулицю «на простріл».

«На фото початку 20 століття є види, взяті з висоти Володимирської гірки, де чудово видно стрункість, елегантність, енергійність вулиці, що, як стріла, летить від площі до площі. Тепер цього нема – вулицю перетворили на фрагментарні відтинки від банера до банера, від розтяжки до розтяжки, від лайтбоксу до лайтбоксу».

Але Київ завжди був містом, де торгували та рекламували товари і послуги. От тільки розташовували цю рекламу інакше – паралельно до фасадів. Зміна логіки розташування рекламних площ Владислава Осьмак теж пояснює змінами, що відбулись із городянами:

«В ті часи люди рухалися повільніше – пішки чи кіньми – і тому встигали прочитати всі написи реклам на фасадах. Тільки іноді на Хрещатику над ґанками, на ламбрекенах могли теж щось писати. А зараз водій автомобіля не встигає роздивлятись такі вивіски – тож він читає шматок реклами на одному лайтбоксі, шматок – на іншому».

Такі зміни можна спробувати бодай пояснити собі логічно… і обмежити надмірний візуальний бруд у спільному просторі, врегулювати використання реклами. Але є феномен, який складно і зрозуміти, і врегулювати…

Люди кажуть: «Красіво»

Бруківку на Андріївському перекладали у 1980-х роках, але тоді зберегли принцип кладки. Жолоб для стоку дощової води посередині дороги вимощували великими округлими брилами. Решта вулиці була забрукована меншим камінням. Так вулиця виглядала грайливою, вужчою, компактнішою. Вона була як добре скроєний рукав, у який ти прослизаєш, аби пройти з Верхнього до Нижнього міста. Тепер кладку поміняли, дорога і тротуари стали ширшими, але вулицю візуально просто вбили.

В Києві вже давно почали з’являтися новобудови-стилізації «під старовину». Вони переважно зроблені без дотримання формальних і змістових вимог, та ще й часто в стилях, які місту взагалі не притаманні. Владислава Осьмак вважає подібні будівлі абсолютною фальшивкою, що створює видимість справжності, та пояснює, в чому їхня небезпека:

«Страшне тут полягає в чому? В тому, що дуже мало людей розбираються в архітектурних стилях, в історії мистецтв, і особливостях технологій. І тому мені часто дуже складно пояснити екскурсантам, у чому відмінність між будинком, де жив Врубель, вгорі Андріївського Узвозу, та сусіднім будинком-новодєлом, збудованим з натяком на псевдо-російський стиль (це там, де знаходився приватний музей «Духовні скарби України»). Люди кажуть, що це «прєлєсть» і «красіво».

Саме тому Владислава Осьмак каже, що ненавидить слово «красіво», яким зазвичай характеризують «новороби» та підробки чи імітації. І одразу ж згадує анекдот із житя.

«Коли Андріїський реконструювали, я ходила вулицею, фотографувала, розпитувала та, перестрибуючи через ями, тихо вголос матюкалася. І тут із однієї ями вилазить роботяга, чує мою лайку та каже: «Дєвушка, ну шо ви так переживаєте? Ми зробим вам красіво!» А мені не треба «красіво», мені треба замість «реконструкції» – реставрація. Все так погано, бо ми у ХХ столітті? проскочили декілька етапів розвитку світової архітектури, які не можна надолужити, просто з’їздивши за кордон на екскурсію».

Дуже часто саме псевдоісторичні будівлі зводять у районах історичної забудови. Чомусь вважається, що саме вона нібито найменше зіпсує забудову. Владислава Осьмак насправді знає інші рецепти:

«Псевдоісторизм – наша велика біда. Мені прикро, що в Києві не використовують прийоми «непомітної архітектури» – вона буває навіть гіпер-сучасна, але не псує історичної забудови. Це як посольство Голландії на Подолі – ти його просто не помічаєш, попри дуже сучасні деталі».

Нові будівлі не можуть не з’являтися – мораторій на будівництво в центрі міста суттєво вплине та сповільнить природній розвиток Києва. Натомість варто врегулювати нове будівництво в історичних кварталах, усвідомивши, що не все нове – погане.