За навчання в гімназії платили 50, а то й 100 руб. за рік. Розцінки були продиктовані бажанням влади зберегти ці навчальні заклади для еліти й обмежити доступ незаможних верств до такої освіти. Але і дітям чиновників, як бачимо з листа Варвари Булгакової (до речі, з такою самою проблемою стикалася родина ще одного майбутнього письменника — Костянтина Паустовського), часом було не під силу сплачувати такі суми за освіту своїх дітей.

 

Костянтин Паустовський

Михайло Булгаков

 

Проте молоді нащадки шляхетних прізвищ могли розраховувати на пільги. Дітям простолюдинів, яким пощастило переступити поріг гімназій, було доволі складно отримати подібні поступки. Крім того, деяким соціальним верствам взагалі було заборонено віддавати своїх дітей до подібних закладів. У 1887 році, в період так званих контрреформ, міністр народної освіти Іван Делянов видав горезвісний циркуляр про «кухарчиних дітей», що офіційно забороняв приймати до гімназій «дітей кучерів, лакеїв, праль, дрібних крамарів і тому подібних людей».

За всього адміністративного тиску й дворянської селекції гімназії залишалися хоча й елітними, але нерентабельними навчальними закладами. Збір з учнів покривав лише 28% їхніх витрат. Решту коштів гімназії отримували з бюджету та інших джерел.

Тривалий час підхід до системи освіти в Російській імперії грунтувався на принципі: грамотних має бути стільки, скільки цього потрібно імперії для підготовки чиновників, комерсантів, медиків, священиків. Але згодом економічний прогрес значно збільшив кількість професій, що потребують хоча б початкових знань, та й звичайному трудязі чимдалі частіше доводилося працювати зі складними механізмами, до яких невігласа краще було не підпускати. Тим часом наявних шкіл хронічно не вистачало. У 1874 році в Києві тільки 44,7% населення називали себе грамотними, з-поміж жінок таких було 30%.

За Олександра II почалася реформа, яка істотно змінила систему освіти. Зокрема, турботи про початкову освіту були розподілені між відомством народної освіти (навчальними округами) і місцевою владою. З’явилися міські училищні ради. Громадським організаціям і приватним особам теж не заборонялося відкривати початкові школи, зрозуміло, за затвердженою владою програмою. Це відразу додало можливостей для розширення освітньої мережі. Міські думи (яким, до речі, реформа місцевого самоврядування надала широкі повноваження) відповідно до духу часу виділяли чималу частку муніципальних коштів на шкільні потреби. За статтею «освіта» витрачалося (дані 1895 року) близько 12% міського бюджету.

 

 

Народна аудиторія. Фотографія Д.Маркова. Київ. 1912 рік.
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Навчатися в початкових школах діти могли безплатно. Це стосувалося принаймні так званих однокласних народних училищ (фактично йшлося про навчання елементарного курсу протягом 3-4 років), де викладали Закон Божий з церковнослов’янською мовою, російську писемність, краснопис, арифметику, а також спів, малювання, гімнастику, для дівчаток — рукоділля. Те саме можна сказати про церковнопарафіяльні школи, які відкривалися при храмах. Але в Києві склалася також система двокласних училищ, де після початкового курсу діти ще два роки вивчали математику та російську, історію й географію, отримували навички креслення і навіть вивчали іноземну мову (найчастіше німецьку). Сюди йшли нащадки більш-менш благополучних міщан, ті, хто не прагнув до гімназій та університетів, але хотів усе ж таки бути «на рівні». За навчання у двокласних училищах потрібно було заплатити символічну суму — 5-10 руб. за рік.

Матеріальна доступність початкової школи була не єдиною її принадою. Паралельно з реформою освіти відбувалася військова реформа, що проголосила загальну військову повинність і шестирічний термін дійсної служби. Але фактично її відбували повністю лише неграмотні. Навіть мінімальної початкової освіти вистачало, щоб термін зменшився до чотирьох років. Двокласна початкова школа «з’їдала» ще рік. Ну а середня освіта скорочувала дійсну службу до півтора року, вища — лише до півроку, після чого хлопець опинявся в запасі. У результаті вже у 1897 році кількість грамотних мешканців міста перевищила 55% і продовжувала зростати.

 

Мізерний бюджет освіти

 

З тих коштів, які місто витрачало на освіту, значна частина припадала на оренду приміщень. Адже народні училища відкривалися десятками, спеціальних будівель для них не було, тож доводилося наймати приватні будинки.

   

Третя гімназія. Гравюра 1900-ті рр.
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Сучасний вигляд будівлі

 

Не всі вони влаштовували педагогів. Так, з 1887 року 3-тє Києво-Подільське міське училище впродовж трьох років орендувало верхній поверх у будинку, що належав священику Хрестовоздвиженської церкви на Кожум’яках Матвію Бутовському (на вулиці Воздвиженській), за плату в розмірі 500 руб. на рік. Вихованці цього училища почувалися дуже незатишно. Викладач Крижанівський повідомляв інспекторові народних училищ: «Двір, призначений для гуляння учнів, не відповідає своєму призначенню. По-перше, дуже малий і зусібіч оточений будовами; по-друге, господар будинку насадив дерев і таким чином ще зменшив двір; по-третє, як сам хазяїн і його двірник, так і його мешканці не дозволяють учням довіреного мені училища грати навіть у звичайнісіньку гру з м’ячем. Не раз тягав за вуха учнів сам хазяїн будинку о. Бутовський за те, що діти під час гри кричали».

Утім, отці міста займалися шкільним будівництвом. Зокрема, для цього робили муніципальні облігаційні позики: відсотки за облігаціями обходилися дешевше, ніж орендна плата. Однак зі шкільними приміщеннями все одно було скрутно.

 

4-та Київська гімназія

 

І на допомогу приходили меценати, які дарували Києву готові, належним чином обладнані будинки. Насамперед слід згадати добрим словом родину Терещенків. Славетний благодійник Микола Терещенко надав місту 100 тис. руб. на будівництво нового шкільного корпусу, а ще 50 тис. недоторканного капіталу, відсотки з якого йшли б на утримання училища. Щоправда, смерть завадила філантропові на власні очі побачити результати свого пожертвування. Його задум здійснив син Олександр Терещенко, який додав від себе ще 240 тис. У результаті на Ярославовому Валу спорудили чудову будівлю (на її проект навіть оголосили конкурс), де з 1906 року відразу в 4 паралельних класах навчалися понад 180 хлопчиків і приблизно стільки само дівчат. Тепер у стінах колишнього народного училища імені Терещенка діє театральний ВНЗ імені Карпенка-Карого. Але уважний погляд знайде на фасаді ініціали щедрих пожертвувачів: «НТ» і «АТ».

 

Орден за гімназію

 

 

Жіноче училище ім. К. Ушинського. 1900-ті рр.

Попри зростання письменності, повноцінна середня освіта, що відкривала дорогу до вищої школи, вважалася долею обраних. У Києві середні навчальні заклади готували абітурієнтів для різноманітних вищих навчальних закладів: гімназії — для університетів, реальні училища — для політехнікумів, комерційні училища — для аналогічних інститутів, художнє училище — для Академії мистецтв, музичне училище — для консерваторії. Курс народного училища був, так би мовити, тупиковим, тобто свідоцтво про його закінчення не могло замінити навчання в молодших класах гімназії.

Оскільки казенних коштів на освіту не вистачало, держава всіляко заохочувала ініціативу меценатства. Були офіційно введені посади так званих почесних піклувальників, почесних охоронців. Щоб отримати такий статус, багатій-благодійник зобов’язувався надавати навчальному закладу регулярну й вагому матеріальну допомогу. Натомість його формально приймали на державну службу, за що надавали вислугу, чини, ордени, а в перспективі — потомствене дворянство, не кажучи вже про прихильну увагу найвищих осіб. Підприємцям це лестило. Приміром, з тієї ж родини Терещенків старий Микола був почесним піклувальником Першої гімназії, його брат Федір — Другої, а син Олександр — Третьої (потім змінив померлого батька у Першій). Особливо активно спонсорували підприємці найстарішу і найпопулярнішу жіночу гімназію Києва — Фундуклеївську. Почалося з того, що під час її заснування екс-губернатор Іван Фундуклей щедро забезпечив новий навчальний заклад приміщеннями й доходами. А надалі почесними доглядачами Фундуклеївської гімназії були такі видатні бізнесмени, як Лазар Бродський, Мойсей Гальперін, Лев Гінзбург, Михайло Дегтерьов, Давид Марголін, Микола Терещенко.

 

   

Фундуклеївська гімназія.
Листівка Д. Маркова. Київ. 1911 рік
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Народне училище в Липках.
Листівка А. Ріхрета. Київ. 1910 рік
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Гімназіям, які відкривали в периферійних частинах міста, допомагав «дільничний патріотизм» ближніх мешканців. Заради того, щоб їхні діти могли навчатися поблизу дому, заможні мешканці околиць готові були піти на жертви. Так, у 1890-ті роки, коли вирішувалося питання про розташування Київської 4-ї гімназії, домовласники місцевості Нова Будова домоглися її будівництва ближче до них (по вулиці Великій Васильківській), а вирішальним аргументом стала зібрана ними сума 20 тис. на будівельні витрати.

У наступному десятилітті аналогічне питання вирішувалося з приводу 6-ї гімназії. Тут активність виявили лук’янівці. Хоча їхні можливості були скромніші і вдалося зібрати лише 2761 руб., справу було зроблено: гімназія «застовпилася» на Лук’янівці (на сучасній вулиці Мельникова).

Часом нові школи ставали ніби пам’ятниками видатним людям. Приміром, донька великого педагога Костянтина Ушинського Марія Пото до 1901 року на власні кошти збудувала училищний корпус на Фундуклеївській, і народній школі, що розмістилася в ньому, присвоїли ім’я її батька. Учні й шанувальники славетного фінансиста Миколи Бунге скинулися й організували спорудження розкішного будинку в Липках для двокласного училища на його честь (відкрилося в 1904 році; нині — адмінкорпус на розі вулиць Липської та Орлика).

Складніше було із заповітом видатного діяча народної освіти Сергія Грушевського. Він відписав 100 тис. на створення початкового училища, яке його син, знаменитий історик і майбутній голова Центральної Ради Михайло Грушевський, вирішив заснувати в Києві, на далекій, майже без шкіл, околиці — Куренівці. Отці міста погодилися на те, що училище матиме ім’я Сергія Грушевського і що в оформленні фасаду будинку проявиться український національний стиль. Наприкінці 1911 року відбулося урочисте освячення нового осередка знань на нинішній вулиці Фрунзе. Але потім, на початку 1914-го, чиновники Міністерства народної освіти висунули вимогу позбавити училище ім’я Грушевського-батька: з ними, мовляв, не погоджено. Втім, не виключено, що справжньою причиною був послідовний «малоросійський сепаратизм» Грушевського-сина. Однак Михайло Сергійович повівся рішуче. Його аргумент був простим і переконливим: або народній школі повертають ім’я Сергія Грушевського, або відсотки із заповіданого батьком капіталу на утримання училища — понад дві тисячі на рік — більше не відпускатимуть. І гроші виявилися сильнішими за ідейні упередження. Міністерство поступилося.

 

 

Школа ім. Грушевського.
Малюнок. Кін. ХІХ ст.
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Сучасний вигляд (захований в деревах:)
вул. Фрунзе, 164

 

Оцінки за матінку й таточка

 

На освітній карті старого Києва залишалося місце й для суто приватних шкіл. Їм, на відміну від державних, зазвичай вдавалося зводити позитивний фінансовий баланс: розумні директори вміли мінімізувати накладні витрати без шкоди для справи. Однак створювали такі школи аж ніяк не для доходу — він був невеликим порівняно зі звичайним підприємництвом. І не заради марнославної елітарності, оскільки престиж державних гімназій був досить високим. Звісно, траплялися винятки. Приміром, про приватну жіночу гімназію Олександри Дучинської говорили, що тут «оцінки ставилися залежно від багатства й чину батьків», тому сановні батьки недалеких панянок щедро платили за пристойні атестати своїх дочок. Але, як правило, засновник приватного навчального закладу щиро прагнув втілити в ньому ті педагогічні або суспільні принципи, які не знаходив в існуючих школах.

Нерідко приватні школи Києва дещо відходили від російсько-монархічних догм, нав’язаних Петербургом. Серед прогресивної інтелігенції користувалася популярністю приватна гімназія Володимира Науменка на Ярославовому Валу. Володимир Павлович, педагог від Бога, був невтомним дослідником і пропагандистом української культури, незважаючи на багаторічні переслідування влади. Хоча у своїй гімназії він був змушений прийняти офіційну програму і російську мову навчання (без цього не давали ліцензії), але навіть у її рамках вдумливі педагоги вкладали в юні душі інтерес і любов до рідного краю. Типовим «науменківцем» був найзнаменитіший вихованець гімназії Максим Рильський.

Інший педагог-ліберал — чех за походженням В’ячеслав Петр — відкрив свою гімназію біля Софіївської площі. Але зіткнувся з низкою перешкод і був змушений відмовитися від свого дітища посеред навчального року. Однак батьки учнів не розгубилися. Вони обрали ініціативний комітет і самі взяли у свої руки управління школою, яка отримала назву «гімназія Групи батьків».

Своєрідна «демократична елітарність» була притаманна оригінальному навчальному закладу Києва — Колегії Павла Галагана. Її засновник — багатий поміщик-українофіл Григорій Галаган — створенням школи за програмою старших класів гімназії увічнив пам’ять передчасно померлого сина Павлуся. Колегія була закритим закладом, де учні навчалися й жили. Частина їх вступала за власний кошт (навчання з повним пансіоном обходилося в солідну суму — 750 руб. на рік), а частина, з бідняків, які склали вступні іспити, була на повному забезпеченні Колегії. Усі вихованці — багаті й бідні — жили ніби однією родиною, а викладачі прищеплювали їм високі якості, які Григорій Галаган знаходив й у своєму синові. У будинку Колегії Павла Галагана на нинішній вулиці Богдана Хмельницького зараз знаходиться Національний музей літератури.

   

Григрорій Галаган (у центрі) та його Колегія

Колеґія Петра Галагана. Гравюра. 1900-ті.

З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Інших поглядів дотримувався засновник приватної чоловічої та жіночої гімназії священик Михайло Стельмашенко, член місцевого Клубу російських націоналістів. Для нього навіть державні школи були надто ліберальними, і він виховував своїх гімназистів у дусі монархічної ідейності й благонаміреності. Євреї взагалі не мали права навчатися у цьому закладі. Священик Стельмашенко мав репутацію відданого слуги царя-батюшки, і в Петербурзі йому відповідали взаємністю. Не без підтримки влади він роздобув кошти на будівництво солідного гімназійного будинку в Рильському провулку. Для церкви при навчальному закладі Стельмашенка государ подарував ікону Божої Матері. Новий будинок, що відкрився 1910 року, міг вмістити понад 500 учнів чоловічої і близько 300 учениць жіночої гімназії. Тут же був інтернат на 80 місць. Гімназистів з буквою «C» на кокарді кашкета називали в Києві «стельмашенківцями» або просто «стельмашаками».

Попри всі зусилля директора, монархічні ідеї не вкоренилися в дитячих розумах досить глибоко. За спогадами дитячого письменника Миколи Носова, який навчався тут, гімназисти своєрідно відгукнулися на повалення царя: «У нашому уявленні слово «революція» було рівнозначне словам «свобода», «воля». А свобода, на нашу думку, була, коли кожен міг робити, що йому заманеться, і не робити, чого не хочеться; отже, міг би й не вчитися, тому що вчитися нам взагалі-то не хотілося». І тому, щойно почувши про революцію, «стельмашаки» наплювали на присутність учителя й кинулися геть із класів. «Усі ми з диким вереском, лементом і гиканням ринулися вниз сходами, немов лавина з гір, і, вибігши на вулицю, стали рвати свої зошити, щоденники й навіть підручники. Весь коротенький Рильський провулок був густо засіяний вирваними сторінками з книг і зошитів…»

 

 

Перше комерційне училище на Бульварно-Кудрявській вулиці.
поч. 1900-х рр.
З книги Ашота Арутюняна “Старий Кієвъ”

Приватна освіта значно допомагала долати прокляте національне питання й дітям з єврейських сімей. За часів царя діяла «відсоткова норма», згідно з якою кількість учнів-євреїв регламентувалася, становлячи, зокрема для Києва, не більш ніж 5% усіх учнів. Але це стосувалося державних навчальних закладів, а для решти ця деталь окремо обумовлювалася в їхніх статутах. Мабуть, найоригінальніший варіант застосували в 1-му комерційному училищі, що на вулиці Бульварно-Кудрявській (нині Воровського). Там вирішили надавати єврейським юнакам учнівські вакансії в тій пропорції, в якій їхні одновірці брали участь у витратах на утримання училища. І одновірці постаралися, взявши на себе левову частку бюджету училища.

 

 

 

 

 

 

 

 

Головне, щоб звіт збігався

 

 

архітектор Володимир Ніколаєв

 

У лютому 1904 року директор Київського художнього училища отримав листа від голови місцевого Літературно-артистичного товариства. Останній повідомляв, що товариство на прохання одного з вихованців училища вносить за нього піврічну плату за право навчання і вноситиме й надалі. На перший погляд, звичайне ділове послання. Але оригінальність його полягала в тому, що директором училища і головою товариства була одна й та сама людина — відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв. Відтак згаданий лист він написав самому собі. Нехай з боку це виглядає безглуздим, зате у фінансовій звітності училища все було в ажурі.