Чи не найзнаменитішим з медичних світил Києва у ХІХ столітті був професор Володимир Опанасович Караваєв (1811–1892). Саме йому судилося стати в 1841 році засновником і першим деканом медичного факультету Київського університету (згодом перетвореного на окремий Медичний університет). Він же створив при університеті хірургічну та очну клініки, де й сам лікарював, наполегливо йдучи шляхом свого великого вчителя Миколи Пирогова. Ще 1847 року Караваєв першим підхопив історичний почин Пирогова, котрий започаткував виконання операцій під наркозом. За свою багаторічну практику Володимир Опанасович власноруч зробив до 16 тисяч операцій. Професор працював швидко й віртуозно, нерідко ставлячи на ноги безнадійних хворих. Щоб потрапити до нього на прийом, зовсім не треба було мати товстий гаманець. Два дні на тиждень Караваєв відводив на безкоштовне лікування бідноти, яка сходилася до легендарного «Каравая» з близьких і далеких країв. 

Свого часу міська дума цілком заслужено надала Володимиру Караваєву звання почесного громадянина Києва. Популярність видатного лікаря відбилася й у тому, що його ім’я збереглося в назвах київських місцин, де колись відпочивав професор. Його стара дача на південній околиці міста довго називалася «Караваєвкою», аж доки її не поглинула територія ботанічного саду Академії наук. А маєток професора біля Шулявки після його смерті був розпланований під робітниче селище, і ця територія досі відома як Караваєві дачі. 

Деяких медиків вшановано в Києві монументами. Найбільшу кількість із них – щонайменше чотири на території різних лікарняних закладів – присвячено всесвітньовідомому фізіологу, лауреатові Нобелівської премії Івану Павлову. Але жити й працювати в нашому місті цьому видатному російському вченому не доводилося. Що ж до лікарів-киян, то монументальними відзнаками увічнено, зокрема, представників знаменитої київської терапевтичної школи. До них належав професор Василь Парменович Образцов (1851–1920). Вихованець Медико-хірургічної академії в Петербурзі, він після російсько-турецької війни отримав призначення в Київський госпіталь, але довго там не затримався. Обурившись через байдуже ставлення начальства до потреб його відділення, лікар вийшов у відставку та розпочав приватну практику. Незабаром слава про нього як про чудового терапевта розійшлася далеко за межами Києва. Київський фахівець насамперед віртуозно ставив діагнози, завдяки чому лікування від самого початку велося правильно та з надією на успіх. Образцов першим показав, що промацування й вистукування, тобто пальпація та перкусія відповідно, можуть багато повідомити про стан глибоко розташованих внутрішніх органів людини. 

Коли звільнилася вакансія, Василя Парменовича запросили завідувати відділенням у міській Олександрівській лікарні. А от до університету, де він дуже хотів викладати, шлях йому спочатку було закрито: жандармерія знала, що замолоду студент Образцов співчував народникам. Утім, допоміг випадок: захворів усесильний генерал-губернатор Драгомиров, Образцов зумів йому допомогти – і незабаром уже читав лекції в аудиторії. З часом він став професором, завідувачем факультетської клініки, згуртував навколо себе талановитих учнів. Найздібніший з-поміж них – майбутній академік Микола Стражеско – став його зятем. 1909 року Образцов і Стражеско вперше в історії зробили детальний аналіз клінічної картини інфаркту міокарда та заклали підвалини його прижиттєвої діагностики. Завдяки цьому лікарі-практики здобули можливість своєчасно розпізнавати ознаки цієї страшної недуги, а в інфарктників з’явився шанс вижити. 

На території Олександрівської клінічної лікарні, що на вулиці Шовковичній, тепер стоїть погруддя професора Образцова (скульптор – Макар Вронський). Що ж до Миколи Дмитровича Стражеска (1876–1952), то монумент йому розміщено біля нинішньої будівлі Інституту кардіології імені академіка М. Д. Стражеска на вулиці Народного Ополчен-ня (скульптор – Іван Шаповал). Цей заклад було засновано з ініціативи Миколи Дмитровича ще 1936 року як комплексний Український інститут клінічної медицини, який здійснював дослідження з багатьох напрямків, зокрема шукав засоби проти захворювань серцево-судинної системи. На скульптурі академіка можна побачити зображення зірки Героя Соціалістичної Праці, якою Стражеска нагородили в 1947-му. 

Перед будівлею Інституту фтизіатрії та пульмонології імені Ф. Г. Яновського, що міститься в стінах колишньої університетської клініки в місцевості Протасів Яр, споруджено пам’ятник Феофілу Гавриловичу Яновському (1860–1928). 1922 року Яновський брав участь у заснуванні цього закладу – на той час Інституту туберкульозу. Сидячий лікар, зображений скульптором Олександром Скобликовим, ніби обмірковує якусь фахову проблему. 

Професор Яновський спеціалізувався на терапії, обіймав відповідну кафедру в Київському університеті. Він був видатним ученим і цілком справедливо вважається одним із корифеїв київської терапевтичної школи. Першим з-поміж українських медиків його обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Проте не лише через це досі живе вдячна пам’ять про нього. 

Лікар Яновський став яскравим прикладом професійної самовідданості, безкорисливого гуманізму. Він ніколи не відмовляв хворим у допомозі, не брав гонорарів з бідняків, іноді навіть сам непомітно залишав їм якусь суму на ліки. Кияни його обожнювали, називали «святим лікарем». Про нього існує безліч переказів та легенд. Розповідали, зокрема, що в жахливі роки громадянської війни, коли карні злочинці хазяйнували в місті, професор Яновський міг безперешкодно вдень і вночі пересуватися містом на виклики хворих – навіть злісні грабіжники шанували «святого лікаря» та гарантували йому недоторканність. Коли ж у 1928 році щирого християнина Феофіла Яновського ховали за церковним обрядом на Лук’янівському кладовищі, за труною поруч із православним священиком ішли також католицький ксьондз і юдейський рабин, аби попрощатися з лікарем від імені своїх вдячних одновірців. 

Побіля сучасного корпусу Інституту епідеміології та вірусології імені Д. К. Заболотного, на вулиці, що теж названа на честь академіка, стоїть гранітний пам’ятний знак із горельєфом ученого – засновника інституту Данила Кириловича Заболотного (1866–1929). Він народився в українській селянській родині на Поділлі, звання лікаря здобув на медичному факультеті Київського університету. З молодих років Заболотний зацікавився мікробіологічною наукою. Ще студентом він сміливо робив на собі небезпечні досліди з вібріонами холери, перевіряючи шляхи її поширення. 

У лютому 1897 року Данило Заболотний відбув до Індії у складі наукової експедиції з боротьби з чумою. Цей подвиг в ім’я науки приніс йому світову славу. Подорож лікарів до Індії показала медичній спільноті світу, що існують можливості профілактики епідемій чуми. А подальші експедиції, в яких брав участь Заболотний, відкривали нові й нові таємниці страшної хвороби. Вдалося виявити культури чумної палички на тваринах, котрі непомітно для людей розповсюджували інфекцію. Згодом Заболотний, а слідом за ним його учні зуміли повністю захистити від епідемій чуми простори своєї країни. Цьому допомогли не тільки медичні заходи, а й по пулярні книжки з профілактики для широких верств населення, які зрозуміло й дохідливо писав колишній селянин Заболотний. 

Після революції Данило Кирилович боровся проти висипного тифу та холери, керував кафедрою епідеміології у Військово-медичній академії в Ленінграді. 1928 року його запросили очолити Всеукраїнську академію наук. Останні півтора роки життя він жив і працював у Києві, тоді ж заснував Санітарно-бактеріологічний інститут, який тепер має іншу назву та носить ім’я академіка. На пам’ятному знаку (скульптор – Григорій Хусід) можна прочитати вислів ученого: «Шлях до щастя лежить крізь науку, яка веде до пізнання істини і ствердження правди». 

Наступником Заболотного на посаді президента республіканської Академії наук став Олександр Олександрович Богомолець (1881–1946). Йому судилося народитися в Лук’янівській в’язниці в Києві, де відбувала покарання за революційну діяльність його мати. Уже в радянські часи, повернувшись до рідного міста, він заснував тут Інститут експериментальної біології й патології та Інститут клінічної фізіології. Вулицю, на якій розташовані приміщення Інституту фізіології імені О.О.Богомольця, названо нині на честь академіка Богомольця. Його ж ім’я надане Національному медичному університету України. 

Знаменитого вченого-дослідника відзначили в Києві двома пам’ятникамипогруддями. Один монумент розміщений перед морфологічним корпусом НМУ на проспекті Перемоги. Другий, створений скульптором Львом Муравіним, зведено над місцем поховання академіка Богомольця в затишному парку біля будинків, де він працював і мешкав. Серед київських монументів славетним медикам можна згадати невелике погруддя академіка Олександра Микитовича Марзєєва (1883–1956) – видатного фахівця з питань гігієни та організації санітарної справи. Його поставили на лівому березі Дніпра перед корпусом сучасного Інституту гігієни й медичної екології імені О. М. Марзєєва. На постаменті прокреслено слова науковця: «А все ж майбутнє належить гігієні». Думається, що з часом у Києві з’являться пам’ятники на честь Миколи Амосова, Олександра Шалімова та інших визначних медиків-киян порівняно недавнього часу. Зображеного скульптором Миколою Рапаєм у бронзі на Андріївському узвозі Михайла Опанасовича Булгакова (1891–1940) усі знають передусім як знаменитого письменника. Але свого часу він здобув у Києві медичну освіту та як молодий лікар приймав хворих саме в тому будинку №13 на Андріївському узвозі, де відбувалася дія його творів і де нині міститься меморіальний музей Булгакова. 

А поблизу комплексу Національного медичного університету, біля Пушкінського парку на проспекті Перемоги, у 2007–2009 роках було зведено храм в ім’я Святителя Луки Кримського. Так у нашому місті вшанували славетного церковного подвижника ХХ сторіччя, нині уславленого серед святих православного архієпископа, а в миру видатного хірурга, професора, випускника Київського університету Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького (1877–1961). Наостанок скажемо про своєрідний пам’ятник усім лікарям – Національний музей історії медицини України, що на вулиці Богдана Хмельницького, 37. Тут зібрано численні експонати й докладні відомості про тих наших земляків, котрі щодня надавали людям допомогу, рятуючи їм здоров’я та життя.