На зміну гасу прийшов газ, перевага якого полягала в його відносній дешевизні та технічній можливості централізовано подавати паливо до ліхтарів за допомогою спеціально прокладених підземних труб. У 1870 році було укладено 50-річний договір з інженером-полковником Амандом Струве на облаштування газового вуличного освітлення.

Струве, який організував Київське газове товариство, охоче взявся за цей перспективний бізнес. Збудував власний газовий завод на вулиці Ковальській, проклав магістралі. І вже до 1877 року в центрі Києва нараховувалося 1200 газових ліхтарів. Незабаром виявився й істотний недолік підземних газових комунікацій — низька якість використовуваних труб. Киянин Григорій Григор’єв згадував характерний випадок: «На Мало-Підвальній лопнула підземна газова труба. Вулиця була сповнена їдким запахом. Щоб усунути пошкодження, довелося рити довгу траншею: треба було знайти, де саме сталася аварія. Два дні тривали пошуки, два дні чергувала пожежна команда, спостерігаючи, щоб комусь не спало на думку запалити сірника».

Струве недовго залишався монополістом у сфері освітлення київських вулиць. З його газовими технологіями вже могли конкурувати компанії, котрі працювали з електрикою й застосовували свої винаходи в Москві та Петербурзі. Першу аматорську спробу ознайомити місцевих мешканців з чудом електрики зробив інженер Олександр Бородін. Побувавши на Всесвітній виставці в Парижі, він приїхав до Києва з кількома електромагнітними генераторами Грама й дуговими лампами. «У 1878 році, — згадував Бородін, — коли я встановив у Київських залізничних майстернях перші 4 електричні ліхтарі для освітлення токарського цеху, це було такою новинкою, що на моє запрошення оглянути цей рід освітлення відгукнулися більшість професорів Університету Святого Володимира (нині КНУ ім. Тараса Шевченка. — Прим. Контрактів). Через 18 років електричне освітлення проникнуло всюди: на заводи, вокзал, залізничні станції, театри, будинки, вулиці, швидко витісняючи інші види освітлення».

Павло Яблочков

У 1879 році до Києва завітали працівники російської фірми «Товариство П. Н. Яблочков — винахідник і КО». У той час Павло Яблочков, винахідник дугової лампи (що конкурувала з лампою розжарювання Лодигіна) перебував у зеніті слави. Його дітища освітлювали центральні вулиці Парижа, Лондона, Берліна. Заповзятливий учений з подачі далекоглядних бізнесменів організував акціонерне товариство. Однак з представниками Київської міської думи йому не вдалося знайти спільну мову. Гласні (депутати) були невдоволені бізнес-планом Яблочкова, котрий передбачав не централізовану систему освітлення, а просто встановлення ліхтарів, що отримують струм від автономних генераторів.

У Петербурзі заможні купці й дворяни освітлювали свої салони новомодною електрикою, що вважалося ознакою статку й гарного смаку. На засіданнях міської Думи дедалі частіше порушувалося питання про доцільність залучення приватних фірм для електрифікації хоча б центральної частини міста. Незабаром поручик запасу Савицький і колезький радник Страус організували АТ «Савицький і Страус», з яким 23 травня 1890 року міська управа підписала контракт на створення міської електричної мережі. Термін дії угоди в умовах гарантованої монополії становив 12 років. Консалтингові послуги АТ надавали місцеві київські фахівці — професор Київського університету Шиллер і начальник Київського залізничного училища Мацон.

 

 

 

 

Перші ліхтарі освітлювали пам’ятник Б. Хмельницькому

У 1890 році Товариство збудувало першу міську теплову електростанцію на Театральній площі, що мала смішну за сучасними мірками номінальну потужність 110,3 кВт. Через рік збудували ще одну станцію на Думській площі (майдан Незалежності), а 1898 року — найпотужнішу енергогенеруючу станцію на Андріївській вулиці.

За допомогою повітряних ліній електропередач АТ «Савицький і Страус» забезпечувало струмом вуличне освітлення, а також приватні будинки на Хрещатику та прилеглих вулицях, Міську думу, театр. Головним промисловим споживачем (а відтак основним джерелом доходів) було акціонерне товариство Київської міської залізниці. Засноване у 1889 році невтомним Амандом Струве, підприємство запустило в Києві перший у Російській імперії трамвай.

 

Київський трамвай – гордість Російської імперії

Ціни за відпуск електроенергії були високими. Одна година роботи вуличного ліхтаря коштувала місту 17 коп. Для приватних споживачів година горіння лампочки коштувала 3 коп. Далі Товариство підвищило вартість до 5 коп., що навіть заможні кияни називали «чистісіньким грабунком».

 

 

Лампа Яблочкова

У часи домінування на київському енергоринку АТ «Савицький і Страус» споживачі сплачували не спожиту потужність, а час горіння кожної лампи. Пояснювалося це специфікою застосовуваних дугових ламп Яблочкова. Їхній основний технічний недолік полягав у тому, що використовувані як освітлювальні елементи вуглики, розраховані на кілька годин експлуатації, постійно доводилося заміняти. Григорій Григор’єв описував цю процедуру так: «Вранці приходив монтер, опускав донизу ліхтар, вставляв дві вугільні свічки». Процедура коштувала дорого, що не могло не позначатися на ціноутворенні. У першій половині XX ст. дугові лампи поступово втрачали свою цінність, зрештою повністю поступившись сегментом ринку економнішим лампам розжарювання.

Енергетичний бліцкриг

На енергоринку Російської імперії домінував закордонний капітал. «Іноземні електротехніки дедалі більше з’являються на службі, витісняючи часом російські сили з електротехнічного поприща, — скаржився член Електротехнічного товариства Войвода, — електротехнічна ж промисловість (російська. — Прим. Контрактів)… перебуває тільки в зародковому стані, і донині непомітний її розвиток, внаслідок чого динамомашини, електродвигуни, телефони і взагалі різне приладдя електротехніки ввозяться в Росію у величезній кількості». Для вирішення проблеми вітчизняні виробники клопотали перед урядом про обмеження імпорту та підтримку національного виробника. Відповіддю було глухе мовчання або формальні відписки урядовців, багато хто з яких, незважаючи на законодавчу заборону, мав свої інтереси в іноземних енергопідприємствах.

Іноземні компанії в другій половині XIX ст. подолали досить складний шлях на енергоринок Російської імперії. Для відкриття філії в цій країні вони мусили пройти тривалу процедуру оформлення урядового дозволу на ведення діяльності, за якою йшла тривала реєстрація підприємства. Іноді цей процес розтягувався на багато років. Така ситуація дозволяла не пускати на місцеві ринки неугодні компанії. Отримати ж вигідний концесійний контракт фірмі з 100% іноземним капіталом було фактично неможливо. Для отримання концесій представники іноземних компаній, зареєстровані в Росії, укладали з урядом або місцевою адміністрацією концесійні договори за умови, що отримані права на реалізацію договору буде передано заснованим, де-юре російським, АТ (частіше ЗАТ). При цьому контрольний пакет залишався за іноземцями. В якості міноритаріїв найчастіше виступали довірені особи чиновників.

Наприкінці XIX ст. російське відділення Siemens виступило засновником російського АТ «Товариство електричного освітлення 1886 року» — монопольного гравця на московському енергоринку. У країну потягнулися одна за одною відомі компанії — «Загальна компанія електрики» (AEG), «Геліос» (пітерський і варшавський сегменти), «Шуккер і КО». До 1913 року частка іноземного капіталу в енергетиці та електротехнічній промисловості Російської імперії становила 70-90%. Коли вітчизняний бізнес спохватився, енергоринок країни був окупований німцями та бельгійцями.

Drang nach Kiev

Витіснені з Москви та Пітера енергетичними монстрами іноземні компанії-середнячки почали влаштовуватися в Києві. Одним із перших тут було Російське представництво німецької фірми «Уніон». 17 грудня 1899 року РАТ «Уніон» уклало з київською міською управою

40-річний концесійний договір на право генерування та розподілу електроенергії в межах Києва. За АТ протягом 10 років закріплювалося монопольне право на цей вид комерційної діяльності. Крім того, міська управа не визначала тарифи (крім обумовлених на перший час) на електроенергію.

Зі свого боку, міська адміністрація, розуміючи всю привабливість для інвестора місцевої енергетики, висунула багато інвестзобов’язань. Зокрема, Товариство повинне було виплачувати прогресуючий відсоток з валового доходу, а також половину чистого прибутку, якщо він перевищить 5% основного капіталу. Після закінчення терміну концесії всі матеріальні активи підприємства, розташовані на міській території, переходили безоплатно Києву. Муніципальна влада залишала за собою право викупу активів підприємства через 10 років з моменту підписання договору.

Бажаючи убезпечити підприємство від можливих проблем з міською адміністрацією, Уніон наполягло на внесенні до договору пункту про створення нової юрособи: «Російському електричному товариству «Уніон» надається право безперешкодно створити особливе Російське Товариство й передати йому права та обов’язки за цим договором».

За взаємною згодою для виконання концесійних зобов’язань було зареєстровано ЗАТ «Київське електричне товариство» (КЕТ). Статутний капітал підприємства становив 4 млн руб., розподілених на 16 тис. акцій номінальною вартістю 250 руб. кожна. Контрольний пакет КЕТ (9900 акцій) належав фірмі-засновниці «Уніон». Частину цінних паперів придбав пітерський банкір Шерешевський. По 20 акцій отримали німецькі топ-менеджери майбутнього проекту: фінансовий директор Ейгнер і технічний — Бранд. Пізніше міноритарним акціонером став Рудольф Столленверк. Ця корисна людина, яка очолювала київське відділення великого Санкт-Петербурзького міжнародного банку, лобіювала забезпечення КЕТ постійним кредитом. Навзамін Київське електричне товариство розмістило в банку мільйонний запасний капітал підприємства як депозит.

Незабаром РАТ «Уніон» увійшло до складу німецького електротехнічного концерну AEG, уклавши перед цим вдалу угоду з перепродажу своєї частки в КЕТ зацікавленому у виході на російський ринок Товариству електричних підприємств (Берлін). У результаті додемісії 1910 року, що збільшила статутний капітал КЕТ до 6 млн руб., загальна кількість дивідендних паперів становила 24 тис., з яких 23 808 опинилося в руках німецьких акціонерів.

Тактичні плани розвитку підприємства обговорювалися на перших загальних зборах Київського електричного товариства. Виконавчий директор Уніону Олександр Арнд вніс пропозицію викупити контрольний пакет акцій у діючого на місцевому енергоринку АТ «Савицький і Страус». «Зазначеним придбанням Київське електричне товариство виграє час, необхідний для спорудження станції (енергогенеруючої. — Прим. Контрактів), — аргументував свою позицію Арнд, — і може обмежитися лише відповідним розширенням існуючої станції, отримує організоване підприємство на ходу з мережею кабелів і дротів, що потребує лише відповідного розширення, і може вже від самого початку приступити до експлуатації освітлення за старим договором надалі до 15 жовтня 1902 року, коли… зуміє вже приступити до освітлення за договором від 17 грудня 1899 року». Збори одностайно підтримали раціональну пропозицію, і вже протягом року контрольний пакет конкуруючого підприємства було викуплено за 450 тис. руб.

 

 

Електростанція на вул. Андріїівській

Після аудиту придбаних матеріальних активів керівництво КЕТ вирішило ліквідувати електростанції на Думській і Театральній площах. Основний потік інвестицій був спрямований на модернізацію центральної станції на вул. Андріївській. У результаті встановлення чотирьох потужних турбогенераторів таких всесвітньо відомих електротехнічних брендів, як «Броун-Бовері» (Швейцарія) і «AEG» (Німеччина), київська ТЕС своєю потужністю (11 000 кВт) поступалася тільки пітерській та московській.

Київську енергосистему обладнали за останнім словом техніки, здебільшого німецької. Ліхтарі КЕТ замовляло у фірми AEG, електролічильники — у Товариства електричних підприємств, електрокабелі постачало АТ «Німецькі кабельні заводи».

Зниження собівартості виробленої електроенергії дозволило КЕТ знизити тарифи: для ламп розжарювання з 40 до 28 коп./кВт-год, для електродвигунів — з 20 до 12,5 коп./кВт-год. Протягом кількох років ціни знижувалися ще на 4-8%.

КЕТ відрізнялося від багатьох підприємств того часу своєю маркетинговою стратегією. Першим кроком з її реалізації стала широка рекламна кампанія в київській пресі про безплатне підключення до електричної мережі нових клієнтів. Тішила абонентів диференційована система тарифів, визначених залежно від цілей використовуваної електроенергії. Київські підприємства — великі споживачі електричного струму — могли розраховувати на знижений тариф. Правління КЕТ брало до уваги й клопотання про пільгові тарифи для навчальних закладів, лікарень та інших богоугодних закладів.

Педантичні німецькі бізнесмени серйозно підходили до обліку використовуваної абонентами електроенергії. Показання з електролічильників (звісно, німецького виробництва) клієнтам самостійно знімати не довіряли. Щомісяця цю функцію виконував один з працівників КЕТ. Зняті дані вносилися до спеціальної абонентської книжки, за якою в бухгалтерії Товариства клієнт здійснював розрахунок.

Працювати в Київському електричному товаристві вважалося престижним. У 1911 році топ-менеджери отримували 500 руб. на місяць (не рахуючи щорічних дивідендів), працівники фінансового відділу — 256 руб., технічний склад електростанції — 184 руб., монтери мережі та вуличного освітлення — 123 руб. Зарплатний фонд щороку збільшувався. Найціннішим фахівцям оплачували оренду квартир у центрі міста. КЕТ гарантувало своїм працівникам соціальний пакет — страховку, оплату відпускних і лікарняних, преміальні.

Доходи київського енергомонополіста збільшувалися пропорційно розвитку міської промисловості та інфраструктури. Якщо у 1909 році валовий прибуток КЕТ становив 590 906 руб., чистий дохід — 270 502 руб., то у 1913-му — відповідно 1 млн 197 тис. руб. і 483 595 руб. Найбільшими клієнтами були Головні залізничні майстерні Південно-Західної залізниці, завод Гретера та Криванека (Більшовик), Південноросійський машинобудівний завод (Ленінська кузня), борошномельні підприємства Бродського.

 

КЕТ капут

У 1911 році наставав термін, коли, відповідно до договору, київська міська управа могла приступити до викупу Київського електричного товариства. До того ж спливав термін права на монополію, а конкуренти в особі Siemens уже давно хотіли урвати свій шматок київського енергопирога. Правління КЕТ вирішило завдати превентивного удару. У жовтні 1911 року до міської управи було передано проект додаткового договору до вже існуючого від 1899 року. КЕТ пропонувало місту значно розширити за свій рахунок вуличне освітлення та енергомережу, знизити тарифи для промислових і приватних споживачів. Навзамін очікувалося, що для КЕТ буде «продовжено, у компенсацію наданих поступок, монопольне право на виробництво, розподіл і продаж електроенергії в м. Києві на наступні 15 років».

Планувалося, для більшої фінансової зацікавленості, залучити місто в якості міноритарія в Київське електричне товариство: «Товариство електричних підприємств як головний акціонер Київського електричного товариства, передає у власність місту безоплатно акції номінальною вартістю 500 000 карбованців (2000 акцій. — Прим. Контрактів) за умови продовження концесії до 1950 року».

Міська управа передала проект на юридичну експертизу, котра довела, що не варта справа заходу: міський бюджет у перспективі отримає набагато більше, викупивши підприємство цілком.

Існував ще один властивий російському господарському праву аспект. «Майже всі законодавства надають окремим акціонерам право вимагати у судовому порядку визнання недійсним постанов загальних зборів, — писав відомий юрист Шершеневич, — що відбулися з порушенням законних або статутних умов. Наше законодавство умовчує про таке право акціонера…».

Свою роль у відмові влади Києва підписати додатковий договір відіграла принципова позиція міського голови Іполіта Дьякова: стратегічно важлива для міста енергетична сфера мала бути в муніципальній власності.

У 1912 році міська Дума більшістю голосів ухвалила рішення про викуп КЕТ у 1915 році. Стаття 25 договору передбачала у цьому випадку, що «місто поверне Товариству вартість підприємства на момент викупу з доданням п’ятнадцяти відсотків вартості підприємства». А сума активів Київського електричного товариства становила аж 10 млн руб. Таких коштів бюджет міста не мав — довелося оформляти облігаційну позику, розповсюдження якої розтягувалося на невизначений час.

З початком Першої світової війни в Російській імперії почалося полювання на «германських відьом» та їхній бізнес. За підрахунками фахівців, на 1914 рік німецькі інвестиції в Росії становили 721,3 млн руб. Спочатку німецькі підприємства піддавалися ревізіям, а з 1915-1916 років почалися примусові ліквідаційні процеси, на яких непогано поживилися російські, французькі та англійські бізнесмени. Багатомільйонні активи йшли з молотка за десяту частину своєї номінальної вартості.

Київська міська управа вирішила тишком-нишком купити за мінімальною ціною Київське електричне товариство, секвестроване в лютому 1915 року (до речі, з подачі міської влади). Однак грошей на викуп за суму, зазначену в договорі, під час війни взяти було ніде. Тоді у березні 1915 року Дума одностайно ухвалила: «Клопотати перед Радою Міністрів про закриття Київського електричного товариства та про ліквідацію його справ з передачею електричного підприємства у повне володіння міста за суму, що буде встановлена призначеною урядом Ліквідаційною комісією… Зазначена сума буде сплачена містом після закінчення війни». У 1916 році почали діяти урядові ліквідатори, у яких незабаром виникли розбіжності з київською владою в оцінці майна АТ. Міські експерти настільки занизили вартість, що навіть у лояльно налаштованих урядових чинів виникли сумніви. Відповідно до архівних документів до 1917 року КЕТ все ж таки встигли ліквідувати як юридичну особу, однак грошей власникам місто так і не виплатило.

 

Auf widersehen, інвестор!

У січні 1915 року при Міністерстві юстиції відбулася Особлива нарада, на якій обговорювалися всі «за» і «проти» ліквідації московського «Товариства електричного освітлення 1886 року» (головний акціонер — Siemens). Нарада мала внести ясність у подальшу долю всього німецького бізнесу в Росії. Лунало безліч демагогічних і ура-патріотичних виступів про те, що рішучі урядові санкції підтримають національний бізнес тощо. Наприкінці засідання зі свого місця виступив представник З’їзду представників промисловості та торгівлі Ізнар:

«З огляду на нагальну потребу для розвитку продуктивних сил Росії в іноземних капіталах слід уникати таких заходів щодо підприємств, які оперують у нас на іноземних капіталах… Необхідно вельми обережно поводитися з цінностями, вкладеними в російські підприємства, і зміцнити впевненість у світовому грошовому ринку, що розміщені в Росії іноземні капітали не наражаються на ризик внаслідок тих чи інших політичних ускладнень бути втраченими або значно знеціненими. Тому похитнути впевненість у безпеці поміщених у нас капіталів було б вкрай небажано і небезпечно».

Але слова промисловця були непереконливими для розпалених патріотів, які наполягли на своєму.