Указ імператора Миколи I поставив комерсанта Миколу Бернера, нащадка старовинного київського єврейського роду, у скрутне, можна навіть сказати, трагічне становище. У 1827 році указом Миколи I всіх євреїв виселили з Києва. У місті могли залишатися та займатися бізнесом лише ті, хто прийняв хрещення. Микола Бернер вирішив залишитися в місті з усією своєю родиною й охрестився.

Такий вибір значно спростив життя не лише йому, а і його дітям. 1837 року в родині Бернерів народився син Яків, який, як і вся найближча рідня, виховувався вже у християнських традиціях. Пізніше Яків Миколайович довгий час входив до складу керівництва існуючого в Києві Свято-Володимирського братства — місіонерського об’єднання, що займалося «просвітою святим хрещенням» інородців — насамперед євреїв.

Освіта Якова Бернера обмежилася курсом 2-ї чоловічої гімназії Києва. Вийшовши «в люди», він продовжив батьківські справи. Поступово ділок накопичував капітали й маєтки, а розвиток будівельної справи в Києві наштовхнув його на спеціалізацію в цегельному виробництві.

Цеглинка до цеглинки

На чому можна скласти капітал, Яків Миколайович довго не розмірковував. Він намагався, як кажуть, чути, звідкіль вітер віє. Яків Бернер відзначився в найпопулярнішому бізнесі регіону — цукровому. Від одного із представників клану Терещенків (Костянтина Семеновича, небожа знаменитого «старого Ніколи» Терещенка) до Бернера перейшов цукровий завод у селі Бочечки Путивльського повіту. Проте свій основний капітал і популярність у світі бізнесу Яків Миколайович здобув завдяки цегельним заводам і дохідним будинкам.

Під час будівельної лихоманки, що охопила Київ у 1870-х роках, Яків Бернер об’єднав у своїх руках одразу кілька підприємств. Один із цегельних заводів Бернера знаходився біля нинішньої станції метро «Либідська», займаючи садибу площею понад 7 га. Кілька інших (зокрема, перекуплених у відомої родини бізнесменів Сніжків) були розташовані на Корчуватому. Ще одне цегельне підприємство Бернер влаштував у великому власному маєтку біля Тетіїва. Наприкінці життя він купив у братів Зарембських великий цегельний завод на вулиці Кирилівській (нині Фрунзе). На цих заводах працювали сотні робітників.

Виробництво цегли було ручним, лише з малою часткою механізації праці — місити глину допомагали коні, запряжені в розминальні вози. На початку ХХ століття застосовувана технологія здавалася аж надто архаїчною. Але виробники цегли посилалися на те, що за машинного формування цеглини виходять надто гладенькими й погано зв’язуються розчином. У будь-якому разі, дешевизна робочих рук і відсутність транспортних витрат привели до того, що і за ручної праці цегельний бізнес залишався цілком рентабельним. Середня по місту ціна на цеглу, відповідно до періодів зльотів або криз у будівництві, становила від 14-15 до 22-25 рублів за тисячу штук. Київ вважався великим центром з виробництва цегли в усій Російській імперії.

До честі фабриканта Якова Бернера, слід зауважити, що його продукція була найвищого гатунку. Недарма всю цеглу київських заводів Бернера цілком скуповував Лев Гінзбург — «король підрядників». Гінзбург будував найпрестижніші споруди, вельми дорожив своєю високою репутацією й, звісно, не використовував би неякісні будматеріали. Не дивно, що під час реставрації київських театрів, навчальних закладів, солідних дохідних будинків на багатьох цеглинах знаходять клеймо «Я. БЕРНЕРЪ».

Будиночок до будиночка

Магнати цегельної промисловості добре розуміли, що їхні доходи залежать від сезонної ринкової кон’юнктури. Під час будівельних лихоманок гроші текли до них рікою. А у кризові періоди — хирлявими струмочками. Саме тому деякі з ділків уміло «розкладали яйця по різних кошиках». Якщо поєднувати володіння цегельним виробництвом і дохідними будинками, то ділові ризики істотно зменшуються. Адже саме тоді, коли будівництво не ведеться й падають ціни на цеглу, внаслідок зростаючого попиту починають повзти вгору ціни на нерухомість. Пік в одній сфері фактично збігався зі спадом в іншій, і навпаки. А в сумі — стабільний прибуток. До того ж, з будматеріалами власного виробництва домобудівництво коштує набагато дешевше.

Тому зрозуміло, чому Яків Бернер охоче скуповував будинки і будував їх. У самісінькому центрі Києва в нього було кілька садиб з капітальною забудовою. Найбільша — на перетині сучасних вулиць Хмельницького і Володимирської, напроти Оперного театру. Просто на розі стояв будинок з готелем «Північний» (не зберігся), а в 1902-1904 роках на кошти Бернера поруч із ним по вулиці Фундукліївській (нині Хмельницького) виріс гарний п’ятиповерховий будинок у стилістиці київського ренесансу (архітектор Андрій Краусс). Певний час у ньому був готель «Ермітаж», на балконі якого 1907 року сфотографувався сам Олександр Блок. Пізніше, за радянських часів, той самий корпус займав готель «Інтурист». А в глибині ділянки був флігель із житловими квартирами, які домовласник Бернер здавав у найм. В одній із них в 1910-х роках розміщалася редакція тижневика «Огни». Саме сюди приносили свої перші твори двоє юнаків, які стали згодом знаменитими письменниками, — Костянтин Паустовський та Ісаак Бабель.

На головній вулиці Києва Бернер теж мав нерухомість. Щоправда, від неї залишився лише скромний флігель за адресою Хрещатик, 7 — лицьову забудову забрала війна. А будинки на розі вулиць Хрещатик й нинішньої Хмельницького, що належали Бернеру, були зруйновані ще раніше, і на їхньому місці ще до війни побудували ЦУМ.

Натомість особиста резиденція Якова Миколайовича збереглася донині. Від Хрещатика до неї — буквально кілька кроків. На початку Бібіківського бульвару (нині бульвар Тараса Шевченка) архітектор Володимир Ніколаєв збудував для Бернера двоповерховий з вулиці й триповерховий знадвору будинок № 1. Над його карнизом і сьогодні можна розгледіти ініціали власника — «ЯБ» — і дату зведення будівлі — «1886».

Медоточивий голос гласного

Маючи значні статки, підприємець увійшов до числа провідних суспільних діячів міста. Яків Миколайович був віце-головою Київських російських купецьких зборів. Протягом 12 років він відігравав першу скрипку в Сирітському суді — офіційній установі, що захищала майнові права сиріт і матеріально залежних членів родин. Щоправда, сучасник-фейлетоніст відзначав, що Бернер «завів там порядки, гідні гоголівських богоугодних закладів». Це був лише один із численних несхвальних відгуків про громадську діяльність Якова Миколайовича. Здебільшого вони стосувалися його ролі в Міській думі.

23 роки (з 1883 по 1906 роки) Яків Бернер незмінно обіймав посаду гласного (депутата) в київській мерії. Не можна сказати, що Київ від цього не мав зовсім ніякої користі. Ділові якості бізнесмена виявлялися досить доречними, коли Бернер брав участь у діяльності різних міських комітетів і комісій. Зокрема, він разом з іншими київськими діячами сприяв заснуванню Київського політехнічного інституту. Є навіть свідчення, що під час тривалої дискусії про вибір майданчика для КПІ саме Бернер першим запропонував Шулявку, де згодом і збудували інститут.

Але поінформовані сучасники добре розуміли: засідаючи в Міській думі, комерсант насамперед піклується про власний бізнес. Він був типовим лобістом, використовував посаду гласного для отримання вигідних замовлень на свою продукцію, для укладення вдалих орендних договорів. При цьому гласний Бернер мав підтримку правого крила думи — з числа консерваторів-шовіністів. Ліберальна преса уїдливо висміювала таку його політичну орієнтацію: «Найдивовижніше, що колись Яків Бернер був мало не кандидатом у рабини, а нині в юдофобській компанії оголосив себе «істинно російською людиною» (типовий ренегат!)».

Незадовго до святкування у 1888 році 900-річчя хрещення Русі гласний Бернер виступив у думі, так би мовити, з «патріотичним почином». Він запропонував ліквідувати Бессарабський базар (який до будівництва нинішнього критого ринку був брудним і занедбаним) і спорудити на його місці храм на честь ювілею. Пропозиція виглядала цілком пристойною й шляхетною. Але… думці відхилили її. Вони вирахували хитромудрий задум Бернера. Адже в Якова Миколайовича була дохідна садиба саме напроти ринку. Торговці, позбавлені своїх крамниць на Бессарабській площі, кинулися б шукати нові торгові точки, — тут їм і став би у пригоді торговельний комплекс, що його мав намір влаштувати тут спритний гласний…

Неголосний солодкий голос Бернера висловлював найпідступніші ідеї. Одна з них прозвучала в 1901 році, коли закінчувалося будівництво міським коштом Оперного театру. Через деякі причини будівництво набагато перевищило кошторис. Потрібно було чимось покрити надлишкові витрати. І гласний Бернер, взявши слово, запропонував… закласти щойно побудований театр (який і без того спорудили на кошти від міської позики). Міський голова уявив, який галас здійметься в опозиційній пресі напередодні виборів до мерії, і зміг тільки сказати: «Ні… Це незручно». Наступного дня газетний фейлетоніст назвав Якова Бернера «Іаковом Медоточивим».

Щедрість із вигодою

Як і багато інших київських багатіїв, Бернер трудився на ниві доброчинності. Але при цьому він примудрявся справити найефектніше враження за мінімальних витрат. «Там, де А., Б., В. та інші жертвували по одній, дві, три тисячі рублів, — писав поінформований сучасник, — Я. Бернер вирізнявся тим, що жертвував десять, п’ятнадцять тисяч, але, на жаль, не рублів, а цегли…»

Утім, деякі його вагомі пожертвування втілилися у значних будівлях — церкві Св. Олександра Невського в Маріїнському парку або у Покровському храмі на Солом’янці. Однак це були скоріше винятки, ніж правило. Зокрема, досить голосно пролунало те, що Яків Миколайович сприяв облаштуванню Михайлівської церкви в комплексі Дегтерівських благодійних закладів (нині військова частина на розі вулиць Дегтерівської і Довнар-Запольського), але йшлося ж не про окремий будинок, а лише про приміщення, вбудоване у верхній поверх притулкового корпуса.

Взагалі із цими Дегтерівськими закладами пов’язана окрема сторінка біографії Бернера. Свого часу у складі старшин Купецьких зборів Яків Бернер тісно співпрацював із підприємцем Михайлом Дегтеревим. Той увійшов в історію міста як один із найбільших філантропів, заповідавши місту величезну суму грошей на зведення комплексу для бідних. А втілення цього задуму Дегтерев поклав на виконувачів духівниці, в тому числі й на Бернера. Виконуючи цю місію, Яків Миколайович знову ж таки пролобіював власні інтереси. Зазначали, що постачання благодійного будівництва цеглою він здійснив зі своїх заводів. Але за цінами вищими за ринкові! Та й згодом, уже коли Дегтерівські заклади діяли, преса висловлювала сумніви щодо того, що Бернер і компанія повною мірою забезпечують їх потрібною їжею й одягом.

Поєднання в одній особі спритного ділка й філантропа викликало суперечливі оцінки. Один із сучасників, журналіст й адвокат Сергій Ярон в 1910 році навіть висловив таке припущення: «М. П. Дехтерев (точніше було б «Дегтерев». — Авт.) був також жадібним і скупим, але заповіт, їм залишений, примирив М. П. з населенням Києва, яке вважає його благодійником місцевої бідноти. Можливо, і Я. Бернер наслідує М. П. Дехтерева й гріхи свої бажає надолужити заповітом на користь киян».

Цей прогноз справдився лише частково. Яків Бернер помер 11 (24) липня 1914 року від хвороби легенів. Він був удівцем, але мав сина Олексія, двох братів, сестру й чотирьох небог. Їм і дісталася левова частка спадщини мільйонера. Однак дещо покійний залишив і на добрі справи. По-перше, він відписав великі суми на вже почате будівництво нових церков у Троїцькій і Володимирській парафіях (ці церкви до нашого часу не збереглися). По-друге, заповіт передбачав виділення ста тисяч рублів «у ведення Київського Міського Суспільного Управління, для будівництва в м. Києві, якщо можна, у садибі Олександрівської лікарні, особливого капітального будинку для утримання міським управлінням хронічних хворих із найбідніших постійних жителів міста Києва». То було гідне пожертвування. Щоправда, реалізувати цей пункт заповіту не вдалося: через кілька днів після смерті Бернера Російська Імперія вступила в Першу світову війну, і міське управління поринуло в інші невідкладні справи…

Але все ж таки Яків Миколайович підправив свій «посмертний імідж». І доля винагородила його. Донині кам’яний хрест на могилі Якова Бернера височіє над найголовнішою, найпочеснішою алеєю Байкового цвинтаря — біля могил Михайла Стельмаха та Миколи Бажана. Він нагадує про людину, яка не гребувала жодними засобами, щоб приростити свої статки, але у виробництві аж ніяк не халтурила, випускала продукцію відмінної якості, пілкуючись про марку фірми.


 

Між іншим

Цегельне джерело

Своєю цеглою Київ завдячує величезним покладам так званої синьої (спондилової) глини. Ця глина була зручною для видобування й чудово підходила саме до виробництва цегли. Товщина шарів становила від 15 до 25 сажнів, залягала вона на глибині до 36-37 сажнів (1 сажень дорівнює 2,1336 м). Утім, у ярах і долинах струмків та дрібних річок, яких у старому Києві було безліч, ця глибина зменшувалася в кілька разів. Завдяки цьому основні цегельні заводи розташовували в долині річки Либідь, Сирецького струмка тощо. Найстаріший у місті цегельний завод — Лаврський — був розташований на правому березі Либіді з кінця XVIII століття. У 1848 році діяли 7 київських цегельних заводів, а у 1913 році їхня кількість безпосередньо в Києві становила 13, а в Київському повіті — 28 підприємств. Київська цегла виходила настільки якісною, що її використовували для лицювання фасадів, які після цього можна було не штукатурити.

До речі

Портрет київської цегли

Технологія виробництва цегли була відпрацьована до дрібниць. Спочатку добуту восени глину складали у великі купи — «кабани», або «борови», і в такому вигляді вона зимувала. Навесні починалося виробництво. Для досягнення необхідної однорідності глину, залиту водою, поміщали в «м’яла» — спеціальні ями, обкладені дошками, де сировину розминали за допомогою особливих возів, наповнених камінням. Як правило, «м’яло» робили круглим, і довкола нього ходив кінь, який рухав важіль із розминальним возом. Годин за десять сировину доводили до стану суцільного тіста. Згодом на майданчику — «галявинці» — формували цеглини.

Робітники працювали парами: формувальник й «галечник». Останній подавав грудку глини — «гальку» — першому, той дерев’яною ручною формою на дві цегли робив заготівлі. Вони розкладалися по стелажах для сушіння, а через кілька днів надходили для випалу в гофманську піч. У такий спосіб щорічно на кожному заводі виготовляли по кілька мільйонів штук цегли. Загальне виробництво по місту в період найбільшого зльоту сягало 140-150 мільйонів штук. Класичний розмір київської цеглини становив 27х14х7 см.