Дагеротипісти (так тоді називали фотографів) з Австрії та Франції організували в місті курси для місцевих фотографів-початківців. Разова консультація обходилася в 50 карбованців, а майстер-клас — у 250-300 карбованців. Учні Гааса швидко опанували прибуткове ремесло і від портретної зйомки перейшли до зйомки пейзажів і виготовлення фотореклами для модних одеських магазинів.

До 90-х років фотографія вже стала справою не лише технічно підкованих умільців, а й аматорів. У 1891 році аматори об’єдналися в Одеське фотографічне товариство (ОФТ), при якому свого часу виник Фотографічний інститут для інтелігентних жінок. Фотоіндустрія розвивалася в місті такими темпами, що для продюсерської діяльності та поставок аксесуарів з’явилося Депо фотографічного приладдя. ОФТ займалося створенням музейних фотокаталогів, альбомів місцевості та історичних пам’яток, організовувало виставки й конкурси, видавало журнал «Вісник Одеського фотографічного товариства». Товариство отримало право фотографувати, купувати реактиви по всій країні без спеціального дозволу влади.

Сите й безтурботне життя одеських фотографів перервала Перша світова. Припинилися поставки німецьких світлочутливих матеріалів. Але розлучатися з улюбленою справою фотомайстри не збиралися — зібравши ні багато ні мало 200 тис. карбованців, одесити закупили матеріали в лояльних до Антанти країнах, зокрема в Японії. У 1915 році ОФТ організовує практичні курси з фотографії для початківців. Серед слухачів чимало офіцерів імператорської армії. Наступного року в місті вже було відкрито перший фотомагазин, але проіснував він лише рік — в Одесі настали, за висловом Буніна, «окаянные дни».

 

 

Гордість дореволюційного Києва — Ланцюговий міст. Стартова ціна фотоальбому початку ХХ ст. на нинішніх аукціонах — $50

Кузня фотокадрів

 

У Києві фотостудії з’явилися дещо пізніше, ніж в Одесі, але їхня слава облетіла всю Європу. Перші комівояжери західних майстрів навідувалися на Контрактовий ярмарок ще в 40-х роках XIX століття. Перші київські панорами було знято на плівку в 1853 році, коли у місті сталася знаменна подія — відкриття Ланцюгового мосту, одного з найкрасивіших на континенті. Запам’ятати цю PR-акцію київської влади запросили знаменитого тоді фотографа Джона Борна.

У 1858 році на Подолі, а потім і на Хрещатику відкрилася майстерня Гербста. Крім нього відомими в Києві фотографами того часу були Іван Гудовський (приятель Шевченка) та його учень Федір Левдик. Левдика газета «Киевский Телеграф» назвала найзнаменитішим фотографом, а його майстерню — найкращою в місті. Загалом тогочасні фотографи були близькі до гуманітарної еліти Києва: одну з пам’яток тієї доби — подарунковий альбом з краєвидами міста, виготовлений відомим фотографом Йосипом Кордишем на замовлення Старої української громади в Києві, — вручили М. П. Драгоманову з написом: «Од щирого товариства. Київ, 1876 р.».

 

 

 

 

Зі старінням громіздкого устаткування спрощувався сам процес зйомки і виготовлення зображення, шкідливі хімікалії перестали бути обов’язковими супутниками фотографа, а дагеротипія поступилася місцем паперовій фотографії. Дедалі більше людей втягувалися у фотографічний бізнес — наприкінці 60-х років у Києві налічувалося близько 20 фотомайстерень. Основними споживачами фотографій київських пейзажів були, як і сьогодні, гості міста, які охоче розкуповували картки на пам’ять. Саме в Києві місцеві майстри — фотограф Віктор Воюцький і фотограф-художник Олександр Рудковський — зробили перший у країні фотографічний календар.

У 1870-х роках найвідомішими київськими фотофірмами були фірми Мезера, Кордиша і Пастернака. Жвавою була й торгівля фотографіями — у самих фотографів, у книгарнях Завадського, Ідзиковського, Федорова та з відкритих лотків на Хрещатику.

У 80-х роках почалася боротьба за компактність фотографій, у якій найбільших успіхів досягнув фотограф Володимир Висоцький — уже в перший рік існування його фірми обсяг продажу знімків становив 24 тисячі карбованців.

Київські фотографи здобули авторитет не лише в рідному місті — їх цінували у всій Російській імперії та за її межами. Киянин Франц Мезер за 30 років своєї роботи надрукував 1,5 млн фотографій. Він не раз отримував подарунки від царської родини за альбоми краєвидів Києва та околиць і мав звання «Придворний фотограф її величності королеви еллінів» (родички Миколи II Ольги Костянтинівни — дружини грецького короля). На вітчизняних і міжнародних виставках він тільки до 1900 року отримав шість золотих і чотири срібні медалі. Найцінніші роботи Мезера — три величезні альбоми зі знімками розміром 24х32 на відвідувачів київської виставки 1897 року справили неабияке враження, оскільки портрети таких розмірів уперше були виготовлені в Києві. Однак письменник Іван Купрін згадує фотографа Мезера як короля київської порнографії: «Після приїзду, на другий день, він вирушив до фотографа Мезера, прихопивши із собою солом’яну дівчину Белу, і знявся з нею в різних позах, причому за кожен негатив отримав по три карбованці, а жінці дав по карбованцю. Знімків було двадцять».

На початку ХХ століття моду на київському фоторинку диктувало товариство фотографів-аматорів «Дагер» (1901-1917). Невдовзі після відкриття товариство отримало подарунок від найстаршого у світі фотоклубу — Паризького — погруддя Луї Дагера, батька світового фото. А президент Паризького клубу Моріс Бюке став почесним членом Київського товариства. Товариство виховувало кадри для фото- і кінематографії. У «Дагері» виріс Демуцький — кінооператор, заслужений діяч мистецтв УРСР, який отримав золоту медаль на виставці в Парижі 1925 року. Сильні київська й одеська школи фотографії завжди були широко представлені в українському кінематографі 20-х років, який також здобув собі світову славу.

 

Луї Дагер Родом із Франції

 

У 1839 році вся Франція, а потім і весь світ були здивовані звісткою про грандіозне відкриття: французи Луї Дагер і Жозеф Ньєпс відкрили спосіб закріплення світлових зображень — фотографію, яка за ім’ям винахідника отримала назву дагеротипії.