…Нинішній Будинок учителя називають нездійсненою Музою. І ось чому. Архітектор Альошин зводив його як педагогічний музей. А “музей” у перекладі на українську означає “храм муз”, тобто скарбниця, де зберігаються речі, котрі мають залишитися в пам’яті поколінь. Волею історії дім на Володимирській опинився в центрі подій 1917—1918 років. Звідси починалася українська держава, тут виступав її перший Президент Михайло Грушевський. Цікаво, що архітектор Заболотний узяв за зразок саме цей проект, коли планував приміщення Верховної Ради.

Знаменитий Роліт, що на розі вулиць Михайла Коцюбинського і Богдана Хмельницького, зведений спеціально для українських письменників. Нещодавно на ньому з’явилася ще одна меморіальна дошка — на честь Любові Забашти. Онука поетеси Леся, артистка театру оперети, виконала для іменинниці пісню на слова своєї бабусі “Летіли гусоньки”.

Володимирська гірка здавна для киян уособлювала щастя й надії. Михайло Булгаков оспівав її в своїх творах, називав найкращим місцем на землі. Над нею князь Володимир тримає живодайний хрест, освячуючи пагорби над Славутичем і весь наш люд.

 

 

Рейтарська, 13. Це дім, де особливим чином переплелися долі, імена й події. Про нього пані Леонора може розповісти багато. Скажімо, що на другому поверсі в 1905-му оселився Юрій Давидов — онук декабриста Василя Давидова й рідний племінник Петра Ілліча Чайковського. Один із перших керівників опери, перший директор філармонії. В його квартирі працювала вокальна студія. До слова, на той час у Києві інших не було. На першому поверсі жив Ілля Чистяков, хореограф і педагог. Разом із дружиною, балериною Оленою Гавриловою, облаштували тут балетний клас. Теж єдиний в Україні. Їхній же син Борис Чистяков так захопився музикою, що став диригентом. Тридцять чотири роки простояв за пультом в оперному театрі. Доньки Давидова Ірина та Ксеня полюбили танці, отож учащали до сусідів знизу. Учениці Чистякова стали балеринами, а потім викладали в хореографічному училищі. Досі є школа Ксенії Давидової, яку представляє народна артистка СРСР, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, художній керівник Київського училища хореографії Тетяна Таякіна. Цю манеру танцю її учні продемонстрували в подарунок ювілярці.

На 8-му номері Ярославового Валу немає меморіальних дощок. Караїмську кінасу і так званий будинок з мавпами, що навпроти нього, мешканці столиці знають більше. Втім, колись сюди приходило чимало знаменитостей. Легенда “Великого вальсу” Міліца Кар’юс робила тут перші кроки. Іван Козловський під час кожного візиту до Києва не забував завернути на старовинну вуличку, в гостинну оселю, де жила на третьому поверсі у восьмій квартирі викладачка вокалу Олена Муравйова. Співачка Лариса Руденко теж до самої смерті пам’ятала свою навчительку. Облаштувала місце її поховання. На могилі педагога лежить плита з таким написом: “Олені Муравйовій від Лариси Руденко”.

Потягує Леонора Натанівна за нитку часу, розмотуючи клубочок київської історії… На вулиці Володимирській, 43 народився й прожив дитячі та юнацькі роки Олександр Вертинський. Завше Київ залишався в його мріях, хоча доля водила далекими світами. На схилі літ чоловік повернувся в улюблене місто й створив щемкий романс “Киев — родина нежная”. Тут каштани берегли його сни, кожен камінь був знайомий змалку, кожен кущик виростав при ньому… І звучить молитвою: “Пожалей меня, Господи. Боже мой, догорает моя свеча…”

Не забула Рахліна й тих, хто нещодавно був з нами, а нині за крайньою межею. На Пушкінській, 8 останні тридцять років жив Олександр Білаш. Як сказала донька композитора Леся, він писав не лише музику, а й чудові вірші. На останньому поверсі допізна світилося в крайніх вікнах — там був його кабінет. Поруч з будинком чудовий сад. “Тато любив слухати, як співають-витьохкують солов’ї”,— згадує жінка. Дружина, артистка Лариса Остапенко, з якою прожили вони майже півсотні літ, була першою слухачкою його творів.

 

 

Театр опери і балету — тема окремої розмови. Пані Леонора зупинилася лише на деяких моментах. Федір Шаляпін любив тут виступати, бо вважав, що за акустикою він посідає третє місце в світі після Ла Скала та Гранд Опера. Свого часу люди дивувалися, як майстрам удалося досягти такого резонансу. Адже все зроблено із залізобетону, без жодної дерев’яної деталі. Таку умову поставили перед будівельниками, щоб запобігти пожежі. Й ті перевершили всі сподівання… Секрет розгадали під час реставрації залу. Як з’ясувалося, приміщення має подвійні стіни, а між ними прокладено бамбуковий шар, котрий добре зберігає звук.

— У нашому театрі,— сказала пані Леонора,— звідусіль добре чути співаків. А ось у одеському є дві провальні ями. З київської сцени лунали голоси знаменитих Литвиненко-Вольгемут, Паторжинського, Собінова, Шаляпіна, Козловського, Гмирі, Солов’яненка, Оксани Петрусенко…

Саме піснями й привітала Леонору Натанівну її шанувальниця артистка Ірина Персанова. Особливо дорогий презент підніс іменинниці києвознавець і відомий колекціонер Віктор Киркевич. Пані Леонора тепер поповнить музей свого тата, Натана Рахліна, відомого диригента Театру опери і балету імені Тараса Шевченка, народного артиста СРСР, раритетним експонатом — першою його афішою, котра сповіщала про концерт студента-скрипаля.

Колись гідів називали архангелами історії. І це справедливо. Якщо вони такі, як Леонора Рахліна, котра відшукує забуті сторінки історії не лише Києва, а й України. Вишгород, Буча, Фастів, Копилів, Макарів, Пархомівка, Переяслав-Хмельницький, Чернігів, Умань, Ніжин, Почаїв, Житомир, Львів, Кам’янець-Подільський, Карпати, Світязь, Крим, Закарпаття… Здається, немає жодної місцини в Україні, де б не побувала ця жінка. І щоб чогось не знала про свій край. Якось мені пощастило з нею проїхати до Прилук. Свою екскурсію вона тоді розпочала з Києва й завершила… в Києві. Дорогою розповідала про кожне село, що зустрічалося на трасі. А Київ — особлива любов гіда, бо “ничего не стирается в тихой памяти сердца”.

Дни громами измолоты

Краски смыты дождями.

Я блуждаю по городу,

Жду свиданья с друзьями…

Офіційний сайт Леонори Рахліної знаходиться тут http://rahlina.com.ua