Кожен знає про їх існування – янголів бруду, таких собі духів міст, що мешкають на вокзалах, під мостами, а в теплу пору року – чи не в усіх скверах або парках. Рідко хто наважується розмовляти з такими людьми чи навіть підходити до них близько, і, зрештою, це, безумовно, дуже правильно з санітарно-гігієнічної точки зору. Однак, майже кожен з тих, кого ми зневажливо звемо бомжами, має що розповісти. Минуле таких людей строкате, а пам’ять наповнена по самі вінця. Багатьох з нас неодноразово спіткали різного штибу невдачі, які більшою чи меншою мірою змінювали наше життя. Але зміни ці сягали тільки тієї межі, переступивши яку, втрачаєш якісь основні ознаки, орієнтири за якими в тобі можна розпізнати людину як члена соціуму і носія свідомості. Одна з таких ознак – наявність дому, даху і стін, задоволення чи не найпервіснішої потреби – прагнення захисту. Можна тільки уявити, що мала б пережити людина, яка переступила таку межу і, втім, продовжує жити. Історії людей з вулиці страшні і брудні, як і вони самі, і разом з тим в них криється дуже глибоке пізнання життя – якщо, звичайно, вірити в те, що все пізнається через страждання і втрати. Вони бачили світ таким, яким його не бачив жоден з людей, що ночують удома, вони бачили місто таким, яким його можна побачити лише коли це твій єдиний дім. Саме дім, бо він має бути у кожного. Тож під шаром бруду і під болісними нашаруваннями пам’яті, такі люди все ж залишаються людьми в повному розумінні цього слова – навіть коли єдине, до чого вони ще прив’язані і що відповідно пов’язує їх з рештою світу – це місто.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ