Дещо про київські топоніми

У ККТД вміщено близько двох з половиною сотень статей про київські місцевості. Відбираючи топоніми, укладачі, як зазначено у передмові, «прагнули зупинити свою увагу передусім на тих місцевостях, де нині існує житлова або промислова забудова і які становлять найбільший інтерес щодо походження своїх назв та історичної долі». Зазначимо, що такий критерій відбору — суб’єктивний, і тому він дає привід для запитань: чому стаття про Труханів острів є, а про острів Муромець немає? Чому є стаття про відоме лише фахівцям урочище Соколиний Ріг і немає про гору Уздихальницю, на якій стоїть знаний «будинок Річарда»? Чому стаття про неіснуючий нині струмок Курячий Брід є, а про струмок (також неіснуючий) Скоморох немає? Втім подібні запитання завжди виникають у прискіпливих читачів при ознайомленні з такого роду виданнями, адже вони завжди «налаштовані» на пошук помилок. Але в цьому випадку кількість помилок перевищує усі допустимі «норми».

Аналіз виявлених помилок приводить до сумного висновку: Л. Пономаренко та О. Різник проігнорували літературу, видану за останні десятиріччя, зокрема «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (який містить наукові пояснення майже усіх київських топонімів домонгольського часу) [11], серію статей Олексія Толочка «Замітки з історичної топографії домонгольського Києва» (де показано, що ту топографію давньоруського Києва, яку сьогодні прийнято вважати науковою, сконструювали краєзнавці у XIX ст.) [25; 26], монографію Сергія Климовського «Соціальна топографія Києва XVI — середини XVII ст.» (з якої можна було б узяти сучасні наукові дані про такі топоніми, як Біскупщина або Замкова гора) [14].

Автори нехтують загальнонауковим принципом, згідно з яким дослідник має керуватись критичним підходом до використання історичних джерел (наводять дані з документів, які давно визнані пізніми фальсифікатами) і критично ставитись до видатних, але давніх творів (скажімо, праць Миколи Закревського [13] та Лаврентія Похилевича [20]). У кількох статтях автори неправильно вказують місцеположення добре відомих об’єктів, чия локалізація ніколи не викликала сумнівів: літописний «город» Заруб, село / містечко Мостище, Звіринецьке укріплення. Про деякі топоніми автори повідомляють «народну етимологію», не вказуючи при цьому наукової. Окремі помилки просто викликають подив. Наприклад, автори вважають, що держава може встановити протекторат над окремою людиною (стаття «Болгарський хутір», с. 15), що соколине полювання — це полювання на соколів (статті «Боричів узвіз», с. 16 і «Соколиний Ріг», с. 97), не бачать різниці між трасою і траєкторією (стаття «Почайна», с. 85), не знають, коли засновано Запорозьку Січ (стаття «Воскресенка», с. 26), називають дрібного чиновника «державним діячем» (стаття «Борзаків хутір», с. 15), не розуміють, що бувають терміни-омоніми (стаття «Забара», с. 39) і, схоже, не вміють провести елементарний аналіз карти (інакше б не стверджували, що гора Дитинка була частиною дитинця, с. 35).

Далі подаються деякі фрагменти ККДТ, в яких виявлено помилки, та супровідний коментар.

БЕРЕСТОВЕ

«Давнє поселення Б. було розташоване на території сучасного парку Слави і верхньої частини Києво-Печерської лаври (до її заснування)» [ККТД, с. 11].

Згідно з оповіддю «Києво-Печерського патерика» про спорудження Успенського собору, на місці Верхньої Лаври було поле, а не село [18, с. 60].

«Назва — від дерев породи берест» [ККТД, с. 11].

Берест (карагач) — не порода, а вид дерева (Ulmus campestris), яке належить до роду в’яз. Зазначимо, що його не згадано у докладному описі київської рослинності, який наводиться у книжці «Природа Києва та його околиць» [7, с. 43-61]. Наведена етимологія ненаукова. За Іриною Желєзняк, назва може походити від імені першого поселенця або власника (з джерел відомі імена “Берест”, “Берестов”) [12].

«Згадується в літописах X—XII ст. (зокрема, у 944, 980 та ін.) як заміська резиденція великих князів…» [ККТД, с. 11].

Під 944 р. Берестове не згадується.

«У 1008 в Б. споруджено церкву св. апостолів Петра і Павла, що згодом здобула назву церква Спаса на Берестові і неодноразово перебудовувалася» [ККТД, с. 11].

Тут змішано відомості про три різні храми.

1. Церква апостолів Петра і Павла, яку, за сумнівним повідомленням пізнього Никонівського літопису, спорудив у Києві (де саме, невідомо) митрополит Іоан у 1008 р. [21, с. 69].

2. Церква Апостолів на княжому дворі у Берестові, що згадується у «Повісті временних літ» під 1051 р. (як припускають, її повна назва — Дванадцяти апостолів) [15, с. 95].

3. Церква Спаса на Берестові (Спасо-Преображенська), яка, на відміну від перших двох, існує до нашого часу; у давньоруську епоху вона була храмом Спаського монастиря, вперше згаданого у «Повісті временних літ» під 1072 р. [15, с. 111]; час її спорудження з писемних джерел невідомий, історики архітектури визначають його 2-ю половиною XI — 1-ю чвертю XII ст. [1, с. 97; 2].

БІСКУПЩИНА

«Назва Б. відома з 1604, коли грамотою польського короля Сигизмунда згадані землі було передано у власність католицькому єпископу «біскупу» Домініканського монастиря Верещинському» [ККТД, с. 14].

Біскупщина (точніше, Біскупське містечко) утворена у 1602 р. згідно з судовим вироком Сигізмунда III у справі земельного конфлікту між київським католицьким єпископом та київським магістратом [14, с. 69-70]. Єпископ очолював не Домініканський монастир (як випливає з тексту ККДТ), а Київську діоцезію. Згаданий Йосиф Верещинський помер у 1599 р. Його наступником і засновником Біскупського містечка був Кшиштоф Казимирський [14, с. 69-70].

«Палац єпископа — т. зв. Кудрявський палац — стояв на Кудрявці, а єпископський двір містився на Щекавиці, яка в той час здобула назву Біскупська гора» [ККТД, с. 14].

Згідно з джерелами, палац єпископа (точніше, «двір біскупський») можна впевнено локалізувати на місці сучасної автостанції «Поділ» [14, с. 74]. Кудрявський палац (замок) — це історіографічне непорозуміння, зобов’язане своїм походженням Максиму Берлинському [14, с. 101-103].

ВОЛОВА ГОРА

«Існує версія, що назва місцевості походить від давньослов. бога Велеса, капище якого містилося на В. г.» [ККТД, с. 25].

Назва “Гора Воловня”, яка зафіксована на плані 1837 р., безумовно, походить від “волового” (скотного) двору, що належав до митрополичого подвір’я і згадується в описі 1766 р. [16, с. 672].

ВОСКРЕСЕНКА

«…належала кошовому отаману Запорізького козацтва Остапу (Євстафію) Дашковичу» [ККТД, с. 26].

Військовий і державний діяч Великого князівства Литовського Євстафій (Остафій) Дашкович (Дашкевич; ?—1535) обіймав посаду канівського і черкаського старости і активно використовував козаків у боротьбі з татарами [35]. Тоді ще не було Запорозької Січі (відома з 1580-х років) [10, с. 538-539] і, відповідно, ще не існувало ні Запорозького козацтва, ні кошових отаманів.

ЗАРУБ

«Історична місцевість біля гирла р. Либідь (Голосіївський район) […] Місцевість згадувалася від доби київ. князя Ізяслава Мстиславича (1097—1154)» [ККТД, с. 42].

Загальновизнано, що Заруб — це літописний «город» на місці колишнього села Зарубинці Канівського району Черкаської області [27, с. 143-146]. Отже, топонім до Києва не має відношення. Заруб вперше згадується під 1096 р., а це аж ніяк не доба Ізяслава Мстиславича (народився близько 1097 р., князював у Києві у 1146-1154 рр. з перервами).

ЗАТОН

«Затока Дніпра між сучасними мостами ім. Є. Патона і Дарницьким залізничним. Виникла при впадінні Наводницького струмка у Дніпро. Прилягає до істор. місцевостей Видубичі та Наводничі (Печерський р-н). Від доби середньовіччя використовувалася як місце стоянки суден, у XX ст. — човнова станція» [ККТД, с. 42].

Озеро Затон, яке згадується в документах XVI—XVII ст., не можна ототожнювати з сучасним Видубицьким озером, оскільки останнє утворилося в процесі будівництва залізниці (перед 1870 р.) [4]. І не «човнова станція», а «ремонтно-відстійний пункт човнів».

КОЗИНЕ БОЛОТО

«Відоме з часів Київ. Русі» [ККТД, с. 50].

Насправді назва відома від початку XIX ст.

«…назва «К. б.» продовжувала побутувати до 1830-х років, доки на місці колишньої водойми не було облаштовано міську площу (первісно мала назву Хрещатицька) і розпочато забудову» [ККТД, с. 50].

Треба розрізняти «Козине болото» як гідрографічний об’єкт і як місцевість. Власне болото, як добре видно з карти 1803 р., було розташоване не на місці майдану Незалежності, а в районі перетину сучасних провулків Т. Шевченка і Михайлівського [31]. До речі, болото не можна називати водоймою, оскільки болото — це перезволожена ділянка суходолу.

КУРЕНІВКА

«Місцевість відома під сучасною назвою з серед. XVII ст., найпоширеніша версія щодо її походження — від куренів, які тут начебто ставив Київ. козацький кіш» [ККТД, с. 56].

Найдавніше відоме рецензентові джерело, в якому згадується «Куренівщина» — це Подвірна ревізія населення Гетьманщини 1723 р., пущена в науковий обіг Сергієм Шамраєм. Ревізією тут зафіксовано 19 посполитих — і жодного представника інших станів [19, с. 144-145]. Версію про «курені» (щоправда, належних якійсь «пограничной страже») висунув М. Закревський [13, с. 724]. Козацькими ці курені стали вже у києвознавчих працях радянського часу, наприклад, у двотомній «Історії Києва» [17, с. 112]. Насправді нечисленні київські козаки жили не в куренях, а у своїх садибах на Подолі [34]. Чому козаків Київської сотні укладачі довідника називають «кошем», незрозуміло.

«[Куренівка] у 1630 налічувала 200 хат» [ККТД, с. 56].

Ці відомості про «200 хат», що згадуються у «Записці» Петра Розвидовського, стосуються не Куренівки, а Пріорки [22, с. 105].

МОСТИЩЕ

«Місцевість, колишнє село у Подільському районі. Простягається між вул. Вишгородською, Суклєєвим яром (між вулицями Брестською та Замковецькою), зх. околицею жилмасиву Мостицького і просп. «Правди» […] Виникло на шляху від Пріорки до м. Гостомель (сучасна вул. Мостицька)» [ККТД, с. 66].

Мостище — це колишнє село на правому березі річки Ірпінь, яке у 1972 р. увійшло до складу селища міського типу Гостомель. Отже, до вулиці Мостицької і взагалі до Києва (в його сучасних адміністративних межах) воно відношення не має. Наведемо кілька посилань на джерела, які підтверджують, що Мостище XVII—XVIII ст. локалізується на тому ж місці, що й село, зафіксоване на картах XIX—XX ст.

1. З універсалу Богдана Хмельницького про передачу маєтків Домініканського монастиря Братському монастирю (1651 р.) видно, що село Мостища лежить над річками Ірпінем і Котором [28].

2. Містечко Мостище (на той час порожнє, власник — Печерський монастир) фігурує в описі Київської округи 1686 р., при цьому згадується міст через Ірпінь (на якому “сбирают мостовое на Киев, казацкого сотника Савы Туптала”) [23, с. 545].

3. Мостище показано як село на правому березі Ірпеня на карті Київського повіту 1790-х років [30].

НАВОДНИЧІ

«Назва — від переправи через Дніпро, яка постійно існувала на цьому місці з глибокої давнини: спочатку її «наводили» на з’єднаних поміж себе човнах та інших плавзасобах, а згодом вона стала понтонною» [ККТД, с. 67].

Пояснення назви наївне і до того ж суперечить історичним обставинам: топонім «Неводничі» (а не «Наводничі») згадується вже під 1538 р. [13, с. 234], а наплавний міст тут з’явився лише у 1706 р. Можна припустити, що топонім пов’язаний з «неводничим» (від «невод») — відповідальним за рибні угіддя. Така посада існувала в Україні в XVI ст. [9, с. 265]. Версія підтверджується тим, що поруч дійсно було відоме рибне озеро Затон. У давнину переправа тут дійсно була, але поромна. Переправа на «з’єднаних поміж себе човнах та інших плавзасобах» — це і є понтонна переправа.

«Узгір’я з пн. боку Н., на якому нині розташований Музей Великої Вітчизн. війни, мало нар. назву Запрєтка (від язичницьких капищ, що існували тут у давнину — зони, забороненої («запрєтної») для нечистої сили)» [ККТД, с. 67].

Цілком очевидно, що «Запрєтка» — топонім, породжений радянською добою, походить від російського «запретная зона».

ПУЩА-ВОДИЦЯ

«Назва — від «пущі» (густий ліс) і р. Водиця (паралельна назва — Котурка). Відома з XI ст. як місце князівського полювання. У 1571-1743 фігурує у грамотах польс. королів та рос. царів як земля, що перебуває в користуванні київ. міщан […] У 1793 передана у власність Києву як «Лісова дача Пуща-Водиця». У 1794-98 згадувався хутір П.-В.» [ККТД, с. 88].

Водиця — це не паралельна назва Котурки, а окрема річка (струмок), неіснуюча нині права притока Дніпра (Почайни). Згідно з картами XIX ст., Водиця починалася в болоті Синяковому, протікала у південно-східному напрямі і впадала в заплавне озеро Біле, поєднане з Дніпром [29; 32; 33].

Незрозуміло, який зміст автори вкладають у вислів “відома з XI ст.”? Якщо мається на увазі літописний “ліс і бір великий”, то тоді Пуща-Водиця відома з часів Кия, Щека і Хорива. “Пущі” з королівських і царських грамот — це просто ліси навколо Києва. Якщо мається на увазі топонім “Пуща-Водиця”, то з тексту ККДТ видно, що він відомий з XVIII ст.

Зазначимо, що річку Водицю згадано у грамоті Сигізмунда I (1523 р.) [8].

СЕТОМЛЬ

«Історична місцевість на Подолі. Являла собою піщану косу між Дніпром і Почайною» [ККТД, с. 94].

Оскільки давньоруською мовою топонім писався з літерою «ять» після «С», то українською правильно не «Сетомль» і не «Сєтомль», а «Сітомль» або «Сітомля». З літописних згадок однозначно випливає, що Сітомль — це не піщана коса, а річка: в ній тонули печеніги [15, с. 89] і ловили рибу кияни [15, с. 101]. Скоріш за все, її треба ототожнити з пізнішим Скоморохом [5].

ЩЕКАВИЦЯ

 «…тут, згідно зафіксованим в давньорус. літописах переказами, оселився молодший брат Кия Щек, спорудивши власний замок (кремль)» [ККТД, с. 119].

У давньоруських літописах говориться лише про те, що Щек «сидів» на Щекавиці. Відомості про споруджений ним «замок» походять зі значно пізніших джерел, зокрема з твору біскупа Йосифа Верещинського (кінець XVI ст.). Термін «кремль» можна вживати лише для російських пам’яток XIV—XVII ст. Стосовно Щекавиці він з’явився завдяки російському перекладу польськомовного твору Й.Верещинського [3, с. 406-407].

Загальновизнано, що не назва гори походить від імені одного з легендарних засновників Києва, а навпаки, ім’я Щек було, скоріш за все, вигадане літописцем, щоб пояснити топонім «Щекавиця». Вивести його наукову етимологію зробив спробу Олексій Стрижак: від гіпотетичного слов’янського слова “щькавыи” (у російській слово “щека” має діалектне значення “крутий берег річки”; відоме українське прізвище “Щикатий”) [24].

«…вперше згадується в 1151» [ККТД, с. 119].

Перша датована згадка Щекавиці у літописі — оповідь про смерть Олега Віщого під 912 р. [15, с. 22]. Щоправда, ця подія легендарна.

«…від XII ст. Щ. фігурує серед володінь Кирилівського монастиря» [ККТД, с. 119]

Про володіння київських монастирів відомо від XV ст. Щекавиця ніколи не належала Кирилівському монастирю.

«У 1-й пол. і в серед. XVII ст. на Щ. був розташований двір Київ. єпископа, внаслідок чого місцевість почала також побутувати під назвою Біскупська гора» [ККТД, с. 119].

Двір біскупа був не на Щекавиці, а біля її підніжжя (на місці автостанції «Поділ»). Щекавиця називалася Біскупською горою тому, що входила до володінь біскупа.

«Впродовж XVII—XIX ст. Щ. згадується як Шкавиця, Скавиця, Скавика, що становлять варіанти основної назви — Щекавиця» [ККТД, с. 119].

О. Толочко досить обґрунтовано піддає сумніву ряд «Скавика < Шкавица < Щьковиця» [26, с. 152-153]. Спираючись на численні джерела, О. Толочко [26] і С. Климовський [14, с. 98-101] довели, що від давньоруських часів і до XVII ст. під Щекавицею розумілася значно більша територія, ніж тепер: не лише виступ Лук’янівського плато, обмежений з півдня Глибочицькою долиною, а й Кудрявець.

Література

1. Асеєв Ю.С. Архітектура Київської Русі.— К.: Будівельник, 1969.— 191 с.

2. Булкин В.А. О времени постройки церкви Спаса на Берестове // Археологія.— 1995.— № 2.— С. 140-143.

3. Верещинский И. Способ заселения Нового Киева… // Киевская старина.— 1894.— №3.— С. 403-425.

4. Видубицьке озеро // Г.Ю. Івакін, М.Б. Кальницький, Ю.В. Павленко, О.Ю. Храмов. Визначні пам’ятки Києва: Енциклопедичний довідник.— К.: Фенікс, 2005.— С. 149-150.

5. Вортман Д. Притоки Либеді // Янус-Нерухомість.— 2000.— № 21.— С. 22-23.

6. Вулиці Києва: Довідник / Ред. А.В. Кудрицький.— К.: Укр. енцикл. ім. М.Бажана, 1995.— 352 с.

7. Гаврилюк В.С., Речмедін І.О. Природа Києва та його околиць: Фізико-географічна характеристика.— К.: Вид-во КДУ ім. Т. Шевченка, 1956.— 70 с.

8. Грамота Сигизмунда I, восстанавливающая Межигорский монастырь. 1523, 12 марта // СМИТК.— Отд. III.— С. 20-22.

9. Грушевський О. Промисли в Україні XVI ст. // Україна на переломі.— К., 1994.— С. 256-266.

10. Гурбик А.О. Томаківська Січ // Історія українського козацтва: Нариси у 2 т.— Т. 1.— К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006.— С. 536-547.

11. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.— К.: Наукова думка, 1985.— 256 с.

12. Желєзняк І. Берестовое // ЕСЛГНПР.— С. 19.

13. Закревский Н.В. Описание Киева. В 2 т.— М.: тип. Моск. Археол. о-ва, 1868.— Т. 1.—455 с.; Т. 2.— с. 456-950.

14. Климовський С.І. Соціальна топографія Києва XVI — середини XVII ст.— К.: Стилос, 2002.— 230 с.

15. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця.— К.: Дніпро, 1989.— XVI+591 с.

16. Лучицкий И. Киев в 1766 году // Киевская старина.— 1888.— № 1-3.— С. 1-74.

17. Мишко Д.И. Киев в период развития феодально-крепостнических отношений на Украине (XV—XVI вв.) // История Киева.— В 2 т.— Т. I.— К.: Изд-во АН УССР, 1963.— С. 106-125.

18. Патерик Києво-Печерський / Упор. Ірина Жиленко.— К.: Вид. дім “KM Academia”, 1998.— 348 с.

19. Перковський А.Л. Про чисельність населення м. Києва на початку XVIII ст. // Укр. археограф. щоріч.— Вип. 1.— К., 1992.— С. 144-156.

20. Похилевич Л.И. Сказания о населённых местностях Киевской губернии.— К., 1864.— 763 с.

21. Полное собрание русских летописей.— Т. 9. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью.— СПб., 1862.— 256 с.

22. Развидовский Петр. Записка о Киевском доминиканском монастыре… // СМИТК.— Отд. III.— С. 102-106.

23. Статистическая опись Киевского округа… 1686, 28 июля // Архив Юго-Западной России.— Ч. VII.— Т. I.— К., 1886.— С. 513-549.

24. Стрижак О. Щьковиця // ЕСЛГНПР.— С. 176.

25. Толочко О. Чи знаємо ми, де знаходилася Аскольдова могила? (Замітки з історичної топографії домонгольського Києва) // Київська старовина.— 2000.— № 5.— С. 144-157.

26. Толочко О. Яка гора в домонгольський період називалася Щекавицею? (Замітки з історичної топографії домонгольського Києва) // Київська старовина.— 1997.— № 5.— С. 152-167.

27. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII—XIII веков.— К.: Наук. думка, 1980.— 224 с.

28. Универсал Богдана Хмельницкого, передающий имения Киевского доминиканского монастыря Киевскому Братскому монастырю. 1651, 11 января // СМИТК.— Отд. III.— С. 73-74.

Картографічні джерела

29. Городской лес «Пуща-Водица» / Сост. И. Таиров.— К., 1900.— Нац. б-ка України ім. В. Вернадського, зал картографії.— Шифр 5169.

30. Карта Київського повіту 1790-х років // Описи Київського намісництва 70—80-х років XVIII ст.— К.: Наук. думка, 1989.— Вкл. між с. 288-289.

31. План Києва: друга та третя частини (1803 р.).— Наук. архів Ін-ту археології НАНУ.— Ф. 14.— Од. зб. 116.

32. План окрестностей Киева // Планы города Киева в разное время с X в. до 1864 г.: Атлас планов / Сост. Н. Закревский.— Лист 13.

33. План части р. Днепра по съемке 1860 г. // Ю .Голубин. Река Днепр у г. Киева.— Ч. 1-я.— К.: Изд-е Киев. округа путей сообщения, 1917.— Приложение.

Видання на компакт-дисках

34. Климовський С. Козаки в Києві // Київ. Історична енциклопедія. З найдавніших часів до 1917 р.— К.: 3-Media, 2000.

Інтернет-джерело

35. Дашкович Остафій // http://www.1enciklopedija.com/topic/

Скорочення

ЕСЛГНПР — Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.— К.: Наук. думка, 1985.— 256 с.