Наприкінці ХІХ століття кияни вже призвичаїлися частувати гостей духмяними чаями. А ось кава й шоколад залишалися заморською дивиною. Кондитерські сто років тому все ще були чимось «нетутешнім», своєрідними «куточками раю». У шикарному інтер’єрі затишних кафе, неодмінно з тропічними рослинами й дорогими меблями «на пружинах», по-особливому почувалися й відвідувачі. Ще й тому, що відповідно до спеціального припису, чинного з 1840 року, до кав’ярень слід було заходити «у пристойному одязі, зовнішній охайності», а «солдатів, людей у лівреї і селян у простому сільському одязі, і всіх у непристойному вбранні, й таких, за ким помічали нахабні, зухвалі й буйні вчинки», до закладів не пускали.

У довідниках і путівниках по Києву кінця XIX-початку XX ст. нараховується трохи більш як два десятки кав’ярень і кондитерських. Не дуже багато для губернської столиці, в якій з року в рік зростала чисельність населення, дедалі більшало ділових гостей з-за кордону. Наймоднішою ще з початку 1860-х була кондитерська «Швейцарська», про яку відомий у ті часи письменник Альфред фон Юнк писав: «Вона має свій власний характер, у ній отримують кілька вельми вдало дібраних періодичних видань. В очікуванні прочитаних газет дехто п’є шоколад, каву чи пунш, інші грають у більярд. Підмайстер тут, видно, великий знавець і майстер своєї справи: у нього щодня з’являються нові сорти тістечок, цукерок і таке інше, зроблених з таким смаком, що гастроному і шанувальнику ласощів моя порада – далеко обходити «Швейцарську кондитерську» (певно, щоб не розоритися, витративши усі гроші на ласощі. – Авт.). Наприкінці ХIХ ст. таких фешенебельних кафе у Києві налічувалося не більш як півдесятка. З-поміж них гідну конкуренцію «Швейцарській кондитерській» склала «Кондитерська Семадені» на Хрещатику, 15 (нині Хрещатик, 9, старий будинок не зберігся), яку поміж люди стали називати «Новою швейцарською кондитерською».

Місце зустрічі змінити не можна

Завдяки вдалому місцеположенню – навпроти Київської Думи й Біржі – публіка в «Кондитерській Семадені» збиралась особлива. Переважно це були «нові українці», що часто призначали там ділові зустрічі. Назва кондитерської латинськими й російськими літерами розтягнулася вздовж усього фасаду. Це кафе згадується в багатьох путівниках початку ХХ ст.

«У Києві існує низка кондитерських, де можна отримати непоганий шоколад, каву, чай, морозиво і прохолоджувальні напої. Особливу популярність має кондитерська Семадені (Хрещатик, навпроти Думи), – читаємо в путівнику видавця Ящевського. – Удень, між 11-ма і 3-ма годинами, кондитерська буває переповнена специфічною юрбою київських комерсантів і ділків, що влаштували отут щось на зразок біржі; сторонній відвідувач почуватиметься ніяково в цьому середовищі».

«Тут завжди крик, шум, галас, як – не хотілося б порівнювати – у синагозі: всі говорять, сміються, розмахують руками. Іншим разом сваряться, сперечаються, потім судяться, тому що при розділі куртажу постійно виникають непорозуміння і претензії; без суду сторонніх осіб, без проклять, дуль і ляпасів ніколи ні в кого – і в мене також – не обходиться», – розповідав у листі до своєї дружини Менахем-Мендл, товариш і персонаж роману Шолом Алейхема.

Побувати «у Семадені» пощастило герою оповідання «Гардемарин» Костянтина Паустовського: «На Хрещатику гардемарин зайшов зі мною до кав’ярні Семадені, замовив дві порції фісташкового морозива й дві склянки води. Нам подали морозиво на маленький триногий столик з мармуру. Він був дуже холодний і весь списаний цифрами: у Семадені збиралися біржові ділки й прораховували на столиках свої прибутки й збитки».

Не лише у справах, а й провести годинку-другу у вишуканій атмосфері з приємним товариством, зіграти партію у більярд полюбляли на Хрещатику, 9 купці, чиновники, думські засідателі, жандарми. Сюди приходили дізнатися новини зі свіжої преси – київської, петербурзької, польської, французької… Щоб продемонструвати своє вишукане вбрання й послухати останні плітки бомонду міста, заходили до Семадені модниці. Тут призначали зустрічі за філіжанкою найкращої в Києві кави.

Вивіска біля входу запрошувала «посмакувати шматочком чудового шоколаду, замішаного на свіжому альпійському молоці». У Семадені були кращі сорти какао і шоколаду – швейцарські, англійські, голландські. В його кондитерській можна було поласувати марсельськими фруктами, американськими ананасами, скуштувати паризьке драже. До вибору відвідувачів пропонувався великий асортимент паризьких бонбоньєрок (маленьких пишно прикрашених коробочок із солодощами). Не забували і про київське сухе варення, яке дуже любили кияни. А найсмачнішими вважалися фірмові тістечка «від Семадені», якими пригощали шанованого гостя в найкращих київських будинках.

Ексклюзивно в кондитерській Семадені подавали… кефір, який спеціально готували у «Центральній молочній» Тарасової на Хрещатику, 33 (будинок не зберігся). Про цей кисломолочний напій у північних столицях імперії ходили легенди. Проте в губернській столиці, що з 80-х років XIX століття зберігала монополію на його виготовлення, рецепт цілющого напою не розголошувався. Оберігали його й у Криму та на Кавказі.

На Хрещатику, 9 знаходився і ресторан, не найдорожчий, але з хорошою репутацію і кращим у Києві більярдом. Крім того, в ресторані, що спочатку називався просто буфетом «з холодними і гарячими закусками», до сніданків, обідів і вечері подавалися «туземні й закордонні вина», лікери і коньяки.

«Солодкі» іноземці

З київськими солодощами пов’язано кілька швейцарських прізвищ. Придворний кондитер імператриці Катерини Великої швейцарець Бальї нібито був легендарним виробником улюблених ласощів киян – сухого варення (див. «Контракти», № 44, 2003). Альберт Вюрглер, родині якого належав офіс на Хрещатику, 3 (брати Вюрглери займалися постачанням механічного обладнання для цукроварень, пивоварень, винокурень, сільгоспмашин), був директором правління Товариства Деміївської парової фабрики шоколаду і цукерок фірми «Валентин Єфімов» (у радянські часи фабрика ім. Карла Маркса, сьогодні тут виробляють солодощі під ТМ Roshen). Оглядовий інспектор 1892 року звітував: «На конфектній фабриці Валентина Єфімова працює 15 майстрів і помічників, один учень 13 років, чотири жінки-пакувальниці. По квартирі, харчах і одягу правил не дотримано».

Ще в середині XIX ст. оселився у Києві швейцарець Мартін Штіфлер, 1859 року прийняв російське громадянство і започаткував власний кондитерський бізнес. (Утім, після указу 1865 року про те, що іноземці можуть бути вільні від російського громадянства, знову став швейцарським підданим – очевидно, у ті часи такий статус мав певні переваги.)

1888 року Мартін Штіфлер уклав ділову угоду зі своїм земляком швейцарцем Бернардом Семадені про відкриття у Києві спільного бізнесу. В будинках Штіфлера (Хрещатик, 15, нині це адреса всім відомого «Пасажу») і Бродського (Хрещатик, 9) постали фабрика кондитерських виробів і два магазини для їх продажу з буфетами і більярдними. Новостворене підприємство дістало назву «Мартін Штіфлер». Проте з часом ім’я кондитера Мартіна Штіфлера було забуто.

А ось Бернард Семадені увійшов в історію, і не тільки завдяки згадкам про нього відомих письменників. До Києва він переїхав у січні 1877 року з Одеси, де разом з Фанконі тримав «Швейцарську кондитерську». Компаньйони, викупивши один із закладів Штіфлера, відкрили в губернській столиці «Швейцарську кондитерську Б. Семадені і Фанконі». Через деякий час Бернард Семадені змінив компаньйона, і кондитерська стала називатися «Семадені і Люрс». Заробивши початковий капітал, Семадені вкладає кошти у розвиток справи, крім торгівлі, розпочавши разом із Штіфлером власне виробництво солодощів. Згідно з договором, Семадені володів лише однією третиною майна новоствореної фірми «Мартін Штіфлер». Проте брав активну участь в управлінні підприємством.

1878 року в будинку на Хрещатику, 15 відкрилася кондитерська, яка, вочевидь, належала вже одному власнику, оскільки мала назву «Семадені». А згодом і друга кондитерська фірми «Мартін Штіфлер» на Хрещатику, 9 стала називатися так само. Саме ця адреса й прославила Бернарда Андрійовича.

Щоб справа стала сімейною

«Прошу моїх спадкоємців у день моєї смерті і взагалі по похованні моєму не закривати торгових моїх закладів, …не припиняти торгівлю і продовжувати таку неодмінно під моєю фірмою, чи торгівля проходитиме в Києві або інших місцях…», – записав 1906 року у своїй духівниці Бернард Андрійович. У жовтні 1907-го його поховали на Байковому кладовищі у Києві.

Квартиру і речі домашнього вжитку Бернард Андрійович залишив дружині. Все інше рухоме й нерухоме майно на вулиці В. Васильківській, 12 і всі торговельні підприємства відійшли у рівних частках дітям. У разі розділу майна цей припис змінювався (задля збереження бізнесу): старші діти від першого шлюбу (Альфред-В’ячеслав, Аліна і Каріна) отримували всі торговельні підприємства, а діти від другого шлюбу (Отто-Жан-Жак-Оттон та Андрій-Бернард) втрачали свої паї у бізнесі, їм разом з матір’ю відходила лише садиба з будинком на вулиці В. Васильківській, 12.

Згідно з оцінкою сирітського суду 1907 року обладнання кав’ярні і більярдів на Великій Васильківській коштували 5 тис. рублів, фабрика – 6 тис.  рублів, ресторан на Хрещатику, 15 – 5 тис., кав’ярня і більярд на Хрещатику – 700. Загальна вартість фірми на Великій Васильківській оцінювалась у 5 тис. рублів, на Хрещатику – у 20 тис. рублів. Чиста вартість усього майна з фірмою становила 187 540 рублів. Для Києва це були великі гроші.

Розпорядницею справ фірми стала дружина – Еліза-Маргарита Семадені. Старший син Альфред-В’ячеслав самостійно вів власний бізнес (якого навчився у батька) – так само виготовляв тістечка. Доньки отримали їхню частку майна грішми. По досягненні іншими синами повноліття вся батьківська фірма мала перейти до Альфреда-В’ячеслава й одного із синів від другого шлюбу, того, «який виявиться здібнішим до виробництва й операцій у торгових домах моїх підприємств». Таким чином, кондитерська справа Семадені по смерті свого засновника мала бути продовженою.

Кому дісталися тістечка?

Підприємство Семадені, як і заповідав засновник, продовжувало працювати і процвітати. 1913 року фабрику на Великій Васильківській, 12 було розширено, у садибі з’явилися нові флігелі (160 тис. рублів виділило на реконструкцію Київське кредитне товариство). У будинку на Хрещатику, 39 було відкрито нове відділення кондитерської.

Та саме в цей час співвласники Альфред-В’ячеслав і Каріна Семадені раптом виявили бажання відділити свою частку і продати. Причому погрожували продати її стороннім особам, якщо майно не викупить удова. Каріна Семадені на той час жила у Швейцарії у кантоні Граубюнден в окрузі Поскіяво, і за її дорученням справами з отримання спадку займався її генеральний і спеціальний уповноважений брат Альфред-В’ячеслав Семадені, що мешкав у Києві на Хрещатику, 15.

Погрози змусили Елізу-Маргариту Семадені діяти рішуче, оскільки чутки про продаж схвилювали кредиторів: вимоги термінової сплати за векселями могли розорити фірму. Загальна сума боргів кредиторам становила 93 тис. рублів (окрім позики Київської кредитної спілки). Два найбільш наполегливих кредитори вимагали повернути їм 10 тис. рублів, що й зробила Еліза Семадені, аби не сполошити інших.

Підприємство Бернарда Семадені протрималося ще рік. 1914 року фабрику на Великій Васильківській, 12 вдова все ж таки змушена була продати.

Київськими слідами швейцарця

Відомо, що на початку 1919 року родина Семадені жила ще в Києві. Два брати – сини Бернарда Семадені від другого шлюбу Отто-Жан Жак-Оттон і Андрій-Бернард Семадені – купили 1917 року садибу на вулиці Діловій, 16 (сучасна Димитрова). Дослідниці сімейного бізнесу Семадені завідувачу відділу Музею історії Києва Ользі Друг вдалося у газеті «Останні новини» за 23 січня 1919 року знайти повідомлення про смерть Отто Бернардовича Семадені, поховання якого відбулося на Байковому кладовищі. Історик Сергій Кармаш, працівник архіву Києва, знайшов там рідкісний документ – договір між Семадені Андрієм Бернардовичем (молодшим сином Бернарда Семадені від другого шлюбу) і Київським окружним відділом комунального господарства, підписаний у січні 1930 року. Згідно з цим документом, нащадок легендарного кондитера, колись успадкувавши батькову фабрику, за радянської влади був змушений винаймати (!) в Окркомгоспу на рік магазин на Великій Васильківській, 12 для цукерні з орендною платою 187 карбованців золотом на місяць.

Кілька років тому розплутати часову ниточку розгалуженого роду Семадені намагався у Швейцарії київський журналіст Олексій Зотіков, знявши фільм про славного київського кондитера-швейцарця. Однак не всі факти сьогодні можна підтвердити. Доля київських нащадків Семадені невідома.

Створення великих кондитерських фабрик у Києві та інших великих містах Малоросії наприкінці ХІХ ст. суттєво доповнювало і розширювало «солодкий» асортимент, пропонований маленькими кафе і кондитерськими. Сьогодні самі назви тих шедеврів кондитерського мистецтва викликають хіба що заздрісну ностальгію. Отже, шоколадні пасхальні яйця з шоколадними і кольоровими прикрасами, шоколадні фігурні вироби (свисток, пляшка шампанського, кошик для пляшок, труба, ріжок, флейта, коминяр (сажотрус), клоун, два паяци, велосипедист, немовля у кріслі-гойдалці, дівчинка і хлопчик на гойдалці, гноми, заєць, кінь у збруї, запряжений у віз кінь, кабріолет, паровоз з вагонами, револьвер, люлька, сигари, папіроси, доміно, кеглі) – в наш час такий шоколад підпадає під категорію «елітний»; бонбоньєрки (від простих по 15 копійок до 20 рублів за штуку), драже лікерне, мигдальне, різнокольорове, шоколадний і фруктовий «горошок»; пастилки м’ят­ні, ванільні, шоколадні; какао-праліне вищого гатунку, фісташковий і горіховий міньйон; шоколад у таблетках, батонах, плитках у кольоровій фользі, коробках з картинками і фото; есенції найвищої концентрації, фрукти для прикрашання тортів, компоти, варення (суничне, абрикосове, каштани в сиропі), а також коробки для цукерок з дерева, соломи, шовку, оксамиту, атласу, плюшу, з малюнками, інкрустовані бронзою, склом «таблетки» для тортів (різної форми – «серце», «палітра», «мольберт», «піраміда», «щит з квітами»); форми для тістечок («ріг достатку», «грифон», «дельфін», «колони», «лебідь», «павич», «лев», «дракон», «арабески», «ваза», «кошик», «амур», «качка», «русалка») – і це не повний перелік асортименту 1906 року одеської «Фабрики шоколаду, кондитерських виробів і консервів фруктових».