Станіслав Цалик про Київ 70-х та ностальгію

2403
0
0

Я читав вашу книжку “Київ: конспект 70-х”, цього Києва вже нема, існує ностальгія деяких людей. Правильно люди сумують за цим?

Ностальгія — річ така, сумують швидше за часами молодості, коли дерева були вищі і батьки були молодші. Швидше, я думаю, що це якась підсвідома ностальгія за цим. Якщо брати соціальні моменти, то все ж таки, тодішнє життя було дуже невлаштоване. І сумувати за тими чергами, чи за ковбасою “по 2,20”, яка на початку 70-х ще була ковбасою, а наприкінці 70-х була з великим домішками целюлози, за ту ж ціну — я не думаю, що це може бути предметом ностальгії.

Росія дуже багато фільмів чи серіалів робить про ніби дуже гарну радянську дійсність, де люди сидять за столом, і там купа всього, чого не було. Коли я згадую ті часи — абсолютно не було нічого робити. Люди ходили по Хрещатику ввечері не тому, що люди свіже повітря любили. А тому, що не було кафе, барів?

Не було такої культури, як просто збиратися десь в кафе.

А у всіх не було квартир. Коли батьки кудись їхали, тоді всі збираються — оце була культура. А це траплялося раз на місяць. Таке життя було.

Більш того, Віктор Нєкрасов згадував про тодішній Хрещатик, що не просто всі шпацірують вулицею, але майже всі всіх знають, вітаються. Пройти Хрещатик від Бесарабки до теперішньої Європейської площі — це півтори години, бо з тим привітаєшся, трохи порозмовляв, з іншим. Але всі ж новини за півтори години ти зібрав, Інтернету не було, в газеті “Правда” і “Вечірній Київ” читати немає чого. А тут за півтори години — справжнє життя. Але був інший момент — на Хрещатику було менше машин, і не стільки там було гамору — був в теплу пору він більш затишний, ніж тепер.

Я в іноземців питав ще в 80-ті, коли вони почали з’являтися, і вони мене дивували страшенно тим, що вони казали, що є європейська атмосфера в Києві. Якщо піти далі в 70-ті, то всі ті люди, які люблять червоні прапори, то вони багато перебільшують, і як на мене, то все є брехня. Я згадав лікарню на Бесарабці. Медицина безкоштовна там, але туди ж зайти неможливо було, там погано пахло, недбалі санітарки, все брудне, неохайне, хамство лікарів.

Безкоштовне. Хамство воно теж, до певної міри безкоштовне. Те, що писав тоді Жванецький, і воно було популярне, і люди реготали і переглядалися один з одним, коли він казав, що “няням, санітаркам, лікарям — можна і не платити, якщо вас не цікавить результат лікування”. Коли починалися якісь складні операції, пов’язані із втручанням в здоров’я, я не думаю, що це було так безкоштовно насправді.

Що ще відрізняло Київ поміж інших міст великих — це автомати з пивом. Я пам’ятаю, що росіяни, коли приїхали в Київ їх це просто за 10 копійок стакан пива — вони були в шоці, там пива не було і в пляшках в Москві. Київ був Європою, тому що тут була кава, і було пиво.

Я можу сказати, що було ще дві такі чудові ознаки, які точно вирізняли Київ від абсолютно всіх інших міст Радянського Союзу тодішніх, 70-х років. По-перше — це легендарний “Київський торт”, який був тільки тут, і без нього у відрядження в Москву просто безглуздо їхати. По-друге — це подвійні тролейбуси, два окремі тролейбуси, які поєднані проводами. Це київське ноу-хау, бо в нас був величезний дефіцит водіїв, і з рештою, знайшли технічне рішення — якщо не можна збільшити кількість водіїв, то можна збільшити кількість пасажирів, які везуть ті водії, що є.

Коли москвич їхав в Київ по роботі до колег, то йому колеги дарували “Київський торт”. Коли у відповідь киянин їхав до Москви,він віз з собою “Київський торт”, тобто однобічний був подарунковий шлях. Був торт, і горілка з перцем, якщо був доступ до партрозподільників.

Для себе партія робила якісну горілку.

Київ розвивається. Як знайти ту золоту середину, зберігши атмосферу, будинки і таке інше, враховуючи, що зараз ХХІ сторіччя? Технічно це можливо?

Напевно, що можливо. Справді, точної відповіді немає, але є варіанти, які можна розглядати. Скажімо, не факт, що історичний центр Києва, Хрещатик і бізнесовий центр Києва — це має бути одна та сама вулиця. Бо інтерес бізнесменів він полягає в тому, що престижно мати, а іноді і необхідно мати офіс безпосередньо в центрі, тому що такий бізнес, тут фірми, інші структури. Вони прагнуть цього, бо це і престиж у тому числі. Якщо цей престиж переїде кудись, умовно кажучи, на Рибальський півострів, то вони будуть руйнувати там — а там немає що руйнувати. Вони будуть там просто будувати, і залишать у спокої той історичний старий центр, де є чим пишатися в такому розумінні.

В Європі байдуже, де ти живеш, але ти отримуєш базовий соціальний пакет за місцем проживання: ти живеш тут, і поруч школа, дитячий садок, лікарня, спа-салон і таке інше. І все. Немає значення, де ти живеш, але в центрі дорожче, бо земля дорога.

Як варіант це можна розглядати, бо є закони і вони непогані, але проблема в тому, що вони існують просто на папері, і не виконуються. І це теж одна з проблем, коли постійно кажуть, що зруйнували якийсь будинок. Забудовник каже — а в нас є дозвіл. Але ніколи не можна зрозуміти, хто був конкретно персонально той чиновник, який поставив фінальний підпис. Хто? Ніколи не називається за останні 20 років незалежності, я жодного прізвища не почув. Бо зрозуміло, що там дозвіл давати було не можна, насправді. І якщо так, то починається кримінальна відповідальність.

Тоді можна садити одночасно всі склади райрад і Київради. Я зіткнувся з моментом приватизації горищ і підвалів. На мою думку, дуже просто — є підписи всіх жителів — тоді можна приватизувати. Але ніколи немає тих всіх підписів, але рада голосує. Підписів немає — підвал приватизований.

Ця непрозорість, вона і породжує насправді, всі ті проблеми, які ми маємо. Ми дізнаємося про щось, просто виглянувши у вікноце, і раптом бачимо паркан за вікном, і ми починаємо з сусідами обговорювати. А насправді, ми мали б це знати заздалегідь.

Хто винен? Капіталізм винен, чи минула доба комуністична?

Я думаю, що проблема трохи в іншому. Пригадуєте цю пісню, “все вокруг народное, все вокруг — мое”? Це означає не моє, а нічиє. Хто є власник? Ніхто. І коли почалася доба приватизації, з’ясувалося, що будинок — кому він належить, хто є власником? Незрозуміло хто. Хто є власником того горища, яке продали, чи того підвалу? Ми приходимо, а там замок. Виявляється, що ЖЕК чи хтось інший продав чи перепродав. Це все непрозоро, бо невідомо хто є власником. І за радянських часів не було фактично реального власника. І ми тепер це розгрібаємо фактично наслідки цієї невизначеності. Досі певні є будинки, і в центрі в тому числі, де невідомо хто є власником, начебто ЖЕК, начебто ОСББ.

Тобто, все ж таки, комунізм винен?

Зараз це наслідки того. А з іншого боку, якби просто була нормальна програма розвитку міста, де є вулиця, є квартал, який влада хоче забудувати. Нічого поганого в тому немає. Але влада мусить визначитись, що тут повинна бути школа, тут повинен бути магазин продовольчий, а тут — ще щось. Вони оголошують тендер, от хто хоче тут збудувати продовольчий магазин, він має це купити. Але це має бути продовольчий магазин. А не так, що просто є земельна ділянка, і там якийсь Іван Іванович її придбав, і хоче там зробити магазин хутра, скажімо. А воно там ні до чого абсолютно, мешканці страждають, через те, що елементарно немає магазину, де можна купити хлібу чи молока. От де, насправді, невлаштовано все це.