Група військових істориків під керівництвом Григорія Кривошеєва називає цифру незворотних втрат радянських військ під час Київської оборонної операції 1941 року як 616,3 тисячі осіб. Довідник з історії наводить цифру — 1 мільйон.

6 липня вже працював штаб оборони Києва. В цей час перепрофілювалися на військове виробництво місцеві підприємства: заводи “Більшовик”, “Ленінська кузня”, “Арсенал” та інші організували випуск протитанкових їжаків. Завод імені Лепсе перетворили на велику базу для ремонту танкових моторів, завод імені Горького опанував виробництво мін, “Економайзер” — авіабомб, “Червоний екскаватор” і завод імені Петровського виготовляли снаряди.

Одночасно евакуйовували на схід промислові підприємства та наукові заклади столиці. Протягом двох місяців з Києва вивезли 197 заводів і фабрик, 32 вищих і середніх навчальних заклади, Академію наук УРСР, науково-дослідні інститути, 335 тисяч робітників, службовців і членів їхніх родин. Щоб привести КиУР до бойової готовності, було задіяно 50 тисяч киян, а в найтяжчі дні, 3-6 липня, 160 тисяч жителів міста працювали по 20 годин на добу. Крім того, в перші тижні війни 200 тисяч киян за мобілізацією та добровільно пішли на фронт. 5 липня штаб радянського Південно-Західного фронту перейшов до Києва. На його командуванні лежала місія збереження міста. Командував фронтом генерал-полковник Михайло Кирпонос. До військової ради входив і Микита Хрущов, проте довго в Києві він не всидів. Микита Сергійович одразу збагнув, що місто відстояти не вдасться, та передав посаду Михайлові Бурмистенку. Оборона Києва на все життя вразила Хрущова, у своєму історичному виступі на ХХ з’їзді він пригадає, як просив у Сталіна гвинтівку, а той не дав. Це було саме під час оборони Києва. Південно-Західний фронт розгубив величезний арсенал, який згодом дістався німцям. У самому ж Києві добровольцям рушниць бракувало, люди йшли в атаку голіруч із наказом добути зброю у бою. Більшість цих воїнів загинули від авіабомб. Така мобілізація нічого ані місту, ані країні не принесла. Та згодом саме Хрущов позуватиме як визволитель Києва і прийматиме символічний ключ.

 

Пекло київського котла

Оборона Києва розпочалася 11 липня 1941 року і тривала 72 дні — до 19 вересня. Трагедію київського котла називають однією з найбільших в історії Другої світової війни. Північний бік був завдовжки 190 км, південний — 390 км. За розмірами він дорівнював Західному фронту у Франції. Пастка, до якої потрапили оточені вермахтом 665 тисяч радянських солдатів, випустила лише 21 тисячу бійців і командирів. Сталін вимагав до останнього не віддавати Київ, що і стало причиною катастрофи. Михайло Кирпонос боявся Сталіна більше, ніж Гітлера. Він стягував війська до міста, віддаючи суперникові оперативний простір. Зрештою радянські війська потрапили в оточення. Стратегічну помилку усвідомили занадто пізно. Військова рада Південно-Західного напряму 11 вересня звернулася до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням санкціонувати пропозицію військової ради фронту.

 

“Зволікання з відведенням Південно-Західного фронту,— йшлося в доповідній записці,— може призвести до втрати військ і величезної кількості матеріальної частини”. Того самого дня в особистій розмові з Михайлом Кирпоносом Сталін категорично заборонив залишати Київ. Він наказав після термінового перегрупування сил у взаємодії з Брянським фронтом організувати оборонний рубіж на річці Псьол і лише тоді розпочати евакуацію Києва. А у відповідь на доповідну записку військової ради Південно-Західного напряму Сталін усунув Семена Будьонного з посади головнокомандувача напрямом і призначив на його місце Маршала Радянського Союзу Семена Тимошенка.

Враховуючи обстановку, що склалася, військова рада Південно-Західного напряму ухвалила самостійне рішення — залишити Київ і вивести війська Південно-Західного фронту з оточення. Це рішення було передано Михайлу Кирпоносу 16 вересня усно через заступника начальника штабу Південно-Західного фронту Івана Баграмяна. Ще тоді прорив з оточення був можливим, але Кирпонос виконував наказ Сталіна — тримати Київ будь-якою ціною. Після вагань 17 вересня він послав Сталіну донесення з проханням подальших указівок. Лише о 23-й годині 40 хвилин 17 вересня Ставка ВГК дозволила залишити Київ, проте ніяких вказівок про відведення військ на тиловий рубіж вона і цього разу не дала. Пізно вночі з 17 на 18 вересня генерал Михайло Кирпонос віддав наказ арміям фронту виходити з боями із оточення. Під час виходу з котла Кирпонос загинув. Проте вижив майбутній діяч антикомуністичного руху генерал Власов. Є відомості, що першим кроком переходу до німців генерала було враження безпорадності керівництва оборони Києва.

 

Герої завжди лишаються героями

Після війни радянська історіографія описувала оборону Києва як бій купки відчайдушних солдатів проти армади німців. Деякі сучасні історики намагаються довести, що боїв за Київ не було взагалі. Проте факти свідчать, що місто обороняли тисячі невідомих героїв, чиїх імен ми ніколи не дізнаємося.
11 липня війська групи Клейста захопили села Петрушки, Шпитьки, Горбовичі, Музичі і Княжичі, розташовані перед укріпленим районом, і вийшли до лівого берега річки Ірпінь, перебуваючи за кілька кроків від Києва. Натрапивши на сильний опір у районі Житомирського шосе і зазнавши відчутних утрат, ворог переніс удар дещо на південь, але й тут, поблизу села Гореничі, 13 липня відчув опір оборонців міста. Того самого дня суперник безуспішно намагався форсувати річку Ірпінь у районі Романівна — Білогородка. Наступного дня фашистські танки і мотопіхота атакували міст на Житомирському шосе, але він був знищений бойовою охороною. Нарешті, висадивши велику десантну групу біля сіл Забір’я і Жорнівка, фашисти форсували Ірпінь і захопили на її східному березі низку сіл Васильківського району, але й ця спроба виявилася невдалою завдяки рішучим діям окремих частин 147 стрілецької дивізії.

 

Переконавшись у неможливості прорвати укріплену лінію в центральному секторі КиУРу, гітлерівське командування вирішило обійти місто з двох боків, щоб і з півночі, і з півдня потрапити до Дніпра, форсувати його і, оточивши Київ, взяти місто або ударом із сходу, або тривалою облогою. Тобто німцям це місто не дісталося одразу, як, наприклад, Париж. У щоденниках німецьких генералів багато поваги до бійців, які обороняли Київ. Вони пишалися загиблими студентами та городянами, що під страхом смерті переховували солдатів, котрі потрапили в облогу.

 

довідка “Хрещатика”

 

Німці взяли в полон під Києвом 665 тисяч радянських солдатів і офіцерів. Лише 5 відсотків із них вижили. Всі колишні військовополонені проходили державну перевірку в спецчастинах НКВС. І навіть ті, хто пройшов її, все життя жили під страхом. Позначилася ця сторінка біографії і на подальшій кар’єрі багатьох із них.