У минулому на Наддніпрянській Україні так утрадиційнилося, що ледве чи не кожний почин у царині історичної періодики мав безпосередній, і не лише змістовий, а й часто «іменневий» стосунок до «матері міст руських». І це зрозуміло. Як писали перші російські воєводи ХVІІ століття, «Киев город пограничный и другим городам не в пример». Що вже казати про український провід — вони розуміли його значення набагато глибше. Тому в 40-х роках ХІХ століття «києвоцентрист» за своїми науковими концепціями Михайло Максимович, тоді передовий український інтелектуал, розпочав свою культурницьку діяльність саме з альманаху «Киевлянин» — центральне місце в ньому займали києвознавчі проблеми. Згодом Стара громада, засновуючи свій журнал, дала йому назву «Киевская старина» (не українська чи малоросійська), і в цьому також був свій глибинний сенс. Саме Київ в’язав воєдино новочасний, козацький і князівський періоди нашої історії. А перше число «Киевской старины» відкривалося програмною статтею В.Антоновича про політичну долю Києва за литовської доби. У 1920-х роках М.Грушевський створив у структурі ВУАН комісію порайонного вивчення України й видав чудовий збірник «Київ та його околиця в історії і пам’ятках». На межі 20 — 30-х з’явились «Київські збірники…», які в перспективі могли дістати продовження, чого, на жаль, з відомих причин не сталося.
Звичайно, ми не мусимо вимагати від редакторів «Киевского альбома» взоруватися на своїх відомих попередників, на підходи М.Максимовича, В.Антоновича, М.Грушевського. Проте з прикрістю треба визнати, що саме своїм концептуальним рівнем нове видання не дорівнює вище названим. Воно радше скидається на путівникового характеру книжечки кінця позаминулого століття. Від деяких статей складається враження, ніби світ людей, які їх писали, недалеко відбіг від світосприймання Г.Федотова чи В.Шульґіна. Так, справді, Київ поліетнічне й полікультурне місто, проте не більше, ніж, скажімо, Прага. Там жили німецькомовні письменники, той-таки єврей Ф.Кафка. Власне, Прага дала для німецької культури діячів не менше, ніж Київ для російської. Проте годі нині уявити прагознавчий журнал, видаваний німецькою мовою.
Зрештою в Києві жили і працювали діячі ще й інших народів. Тож, скажімо, коли в наступних числах редактори «альбому» вирішать подати статті про Шолом-Алейхема чи Ґолду Меїр, або Ш.Конарського чи Я.Івашкевича, то чи будуть вони — задля послідовності позиції — видрукувані мовами їдиш і польською? А що російськомовність матеріалів нового київського видання (не кажучи вже про назву) — це позиція, свідчить те, що їхні автори загалом пишуть і українською. Кінець кінцем статтю можна й перекласти.
Звичайно, і в нас, і за кордоном існують двомовні видання. Проте тут ідеться про видання журнального типу, до того ж про Київ — місто, якому ще належить набути українського обличчя. Беручись за таку справу в невтішних умовах сучасного культурного життя в Україні, не варто забувати про загальне добро народу, серед якого живеш.
Не хотілося б, щоб сказане сприймалося як негативна оцінка «Киевского альбома». Журнал про київську історію, його старожитності, мистецтво конче потрібен і треба подякувати Тетяні Ананьєвій за те, що вона змогла закласти в його фундамент свою цеглинку. Проте виглядає нонсенсом, коли на наше місто і далі дивляться, перефразовуючи М.Максимовича, не з перспективи Андріївської гори, а з Боровицького пагорба — навіть якщо це проглядається лише в мовній політиці видання.
Сергій Білокінь
СКІЛЬКИ РОКІВ КИЇВСЬКІЙ АРХЕОЛОГІЇ?
Ударний матеріал «Киевского альбома» (вип.1) — цього з багатьох поглядів несподіваного видання — кілька археологічних студій. Редакція вирішила відзначити ними річницю наукових занять незалежного дослідника (індепендент ресеарцгер) Кіндрата Лохвицького. Йдеться про його археологічну розвідку залишків Десятинної церкви (1823), самі розкопки (1824), вихід у світ звіту про них (1825), накреслення плану церкви та проектування її реконструкції (1826). Перегляд цих подій підкріплено цікавою документацією — початком публікації «Журналов и дел» Лохвицького, до яких археолог Гліб Івакін написав ідеологічне впровадження — замітку «Знаменна дата». Із цих матеріалів і кількох інших статей складається розділ альбому «Археологічне вивчення Києва — 175».
Як запевняє Івакін, наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століть «археологія ще не існувала як окрема наука, а виступала частиною географії та топографії, історії мистецтва. Перші розкопки більш нагадували розчищення старих руїн у пошуках знахідок, а то й просто заради скарбів. Саме із збирання, описів, зарисовок старожитностей по суті й розпочинається систематика матеріалів, а разом з тим й археологічна наука» (с. 31). І далі, нагадуючи заходи Лохвицького 1820-х років, Івакін відзначає, що «всі ці події засвідчили першу у вітчизняній науці спробу археологічного дослідження давньоруської пам’ятки. […] Дослідження Десятинної церкви — непересічна подія у вітчизняній археології. Тоді багато чого відбувалось вперше. Там початки наших наукових коренів, там витоки наших досягнень […]».
Можливо, мені не випадало б забирати голосу в цій справі, якби йшлося про специфічно й вузько археологічні питання. Насправді наведені вище міркування мають значення загальнонаукове й загальнокультурне і стосуються кожного києвознавця, ба навіть українознавця. Річ-бо в тім, що все наведене справляє враження одного великого непорозуміння. В обох випадках ситуація потребує роз’яснення.
Треба нагадати, що досить довго поняття «археологія» виступало не так частиною географії та топографії, як наукою про старожитності, байдуже, про старовинні речі та споруди йшлося чи про практичні роботи археологів — розкопки. Протягом досить тривалого часу це широке поняття розчленовувалося на певні складові частини, аж поки, дійшовши рівня наукових досліджень, воно не відстоялось у своїх сучасних формах.
Отже, вперше факт археологічного зацікавлення в давній Україні-Русі зафіксовано ще в Несторовому літописі під 1114 роком (у запису про намистини) та в інших місцях у зв’язку з могилами Діра, Олега Віщого, Олега Святославича, датами збудування чи перебудови церков, міст тощо. Як згадано в «Печерському патерику», в ХІ столітті у Варязькій печері знайдено скарб із «посудин латинських». Перші свідомо виконувані розкопки в Україні, ймовірно в хижацькому інтересі, провадили венеційські купці наприкінці 1430-х років, про що оповів купець і дипломат Йосафат Барбаро. Синкретичного, «доісторичного» періоду археологічної науки стосуються видання гербівника Папроцького 1573 року, публікація краєвиду Галича з церквами й замком у праці Станіслава Сарницького 1585 року тощо. Перші спроби фіксування підземних споруд знаходимо в «Тератургімі» 1638 року, де наведено топографічний опис Києво-Печерського монастиря, печер і навіть написи з надгробків. Це видання доповнила праця пастора Йогана Гербінія (народився не пізніше 1633 р. на Шлеську, помер 1679 р.) «Реліюіосае Кійовіенсес Цриптае» (Єна, 1675), що містить археологічне дослідження київських печер.
Коли йдеться про такі далекі часи, рівень тодішнього розуміння історико-археологічних явищ ставить нас подеколи в досить скрутне становище. На думку польського дослідника Богдана Януша, згадки про археологічні пам’ятки в тогочасних виданнях далеко не завжди дають підстави для того, щоб уважати їх за початки археології як науки. Длуґош, скажімо, гадав, що старовинний посуд, який знаходили в землі, там і плодився подібно до рослин: з маленького він виростав до більших розмірів, після чого, мовляв, використовувався для господарчих потреб. Коли вже на те пішло, археологічні розкопки 1830 — 1840-х років щодо своїх мотивів залишили теж поважний сумнів. Складні почуття викликали вони вже у сучасників, втілившись у могутні Шевченкові інвективи («Великий льох» та інші його твори).
Коли говорити про науковий рівень тих чи інших ентузіастів, то недалеко відбіг від названих вище й дилетант Кіндрат Лохвицький. Ось що про його розкопки писав визначний археолог професор М.Карґер: «К.Лохвицький… не мав анінайменших уявлень про завдання й методику археологічних розкопок загалом і розкопок архітектурних пам’яток зокрема… Знятий з натури план Десятинної церкви… являв собою страхітливу своїм невіглаством і неправдоподібністю фантазію, що не давала бодай приблизного уявлення про пам’ятку» (Каргер М. Древний Киев. — Москва; Ленинград, 1958. — Т.1. — С.36).
На тлі цих спроб, не підтриманих якимись науковими осередками чи ідейним керівництвом, навпаки, дуже поважно виглядають давніші розкопки тієї самої Десятинної церкви, про які пам’ять не дописала і авторам, і редакції «Киевского альбома». Дозволю собі нагадати про них шановним сучасним києвознавцям, оскільки вважати, що археологічним дослідженням української столиці 175 років аж ніяк не випадає. Їхній вік багато поважніший, навіть якщо не згадувати про запис у літопису. Найцікавіше при цьому, що йдеться про ту саму пам’ятку — Десятинну церкву Пресвятої Богородиці.
У «Патериконі» Сильвестра Косова 1635 року розповідається, що митрополит Київський Петро Могила «наказав викопати рештки Десятинної церкви із земного мороку і явити їх денному світлу». Щоправда, за Петра Могили розкопано й відбудовано не всю церкву, а — через брак коштів — лише південно-західну, краще збережену її частину. Зате зроблено надзвичайно важливу знахідку — виявлено мощі святого князя Володимира. Певно, на момент виходу у світ згаданого видання розкопки ще тривали, бо про відкриття мощів там нічого не сказано, — про таку важливу подію Сильвестр Косов, ясна річ, не міг би промовчати. Сам Петро Могила оповів про це в листі до московського царя Михаїла Федоровича, надісланому разом з часткою мощів, а також проханням зробити на мощі раку. (На жаль, цар прохання не вволив.)
Про археологічні зацікавлення й роботи славного київського митрополита надзвичайно докладно оповів професор Київської духовної академії Степан Тимофійович Ґолубєв у четвертому розділі другого тому своєї монументальної праці «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (К., 1898).
Важко припускати, що діяльність такого очевидного дилетанта, наділеного, однак, «щасливою інтуїцією» (П.Курінний), як Кіндрат Лохвицький, якісно відрізнялась від рівня підготовки Київського митрополита Петра.
Не йметься віри, що такий заслужений учений, як Г.Івакін перекреслив давніший період київської археології свідомо, з якихось своїх ідейних мотивів. Не годилося б йому перебувати в товаристві демонтантів, зацікавлених у компрометуванні «Слова про Ігорів похід», Тьмутараканського каменя, Шевченка, Лесі Українки та інших — властиво, у розхитуванні підвалин, на яких стоїть будівля нашої культури. Мабуть, це звичайний недогляд.
При цій нагоді дозволю собі звернути увагу на слабке коментування щоденників давнього містика, де пояснено те, що й так ясно (подібним чином коментував колись щоденник Берлинського Семейкін). Отже, жодного словечка не вдостоїлися в коментарях Наум Іванович Рибочка і Марія Гаврилівна Лохвицька, лікарі Холодович та Успенський, намісник Києво-Печерської лаври Овксентій Галинський і Платон Киселевський, Д.І.Степанов і Тимофій Попович, вікарний єпископ Чигиринський Кирило Куницький. Натомість згадка в Лохвицького «Государині Анни Іванівни» викликала ґрунтовне роз’яснення — «Анна Иоанновна (1693-1740), императрица». І більш нічого — ані словечка. У наступному реченні Лохвицький розповідає: «А при государыне Елисавете Петровне Андреевская церковь построена на том валу […]», і публікаторка знов не залишила це місце без пояснення: «Елизавета Петровна (1709 — 1761), императрица».
Сподіваюся, дальші зошити «Киевского альбома» будуть серйозніші.
Придбати «Київський альбом» в Магазинчику
Добавить комментарий