Лев Бродський, гравець європейського масштабу

Неможливо було собі уявити великосвітський бал або раут без хорошої гри в карти. Поки молодь танцювала, старші гості розважалися грою в карти. Кар’єристи, подібні до Молчаліна з «Горя від розуму» Грибоєдова, часом спеціально просиджували за грою годинами з впливовими старими, щоб здобути їхню прихильність.

Деякий час серед наших співвітчизників був поширений винт — ускладнений варіант преферансу з колодою в 52 карти. Затятим шанувальником цієї гри був знаменитий воєначальник і педагог Михайло Драгомиров — колишній генерал-губернатор Київський, Подільський і Волинський. Його товариші, зокрема генерал Володимир Сухомлинов, відвідували Драгомирова вже після його відставки через хворобу. Михайло Іванович жив тоді на своєму хуторі біля Конотопа.

«Він, очевидно, згасав, — згадував Сухомлинов, — здоров’я його погіршувалося, але з винтом розлучитися він не міг і, лежачи у ліжку, навіть коли дихав киснем з гумової подушки, під час нашого приїзду вимагав «стіл і карти». «На тому світі грати не доведеться, не можна гаяти часу тут на землі», — казав він, починаючи гру».

Можна ще згадати, як у романі «Біла гвардія» Михайла Булгакова мешканці будинку Турбіних у напружений момент всідаються за винт, і Мишлаєвський останніми словами криє невдаху Ларіосика. Ну а зараз найпопулярнішою з наших комерційних ігор, безумовно, є преферанс. У найбільш завзятих шанувальників цієї гри крім специфічного режиму дня виробився своєрідний жаргон, багатий фольклор, склалася ціла бібліотека анекдотів.

 

«Шулери» Картина Валлантена де Булонь (бл. 1630 р.)

Два спритники на одного простака

У преферанс зазвичай грають три-чотири партнери. Для двох же більше підходить гра в «шістдесят шість». Свого часу вона була поширена серед комівояжерів, які роз’їжджали в поїздах з міста до міста й коротали час із випадковим попутником. Комівояжерами часто були євреї, і не дивно, що відомий письменник Шолом-Алейхем одне зі своїх «залізничних оповідань» так і назвав «Шістдесят шість». Поряд із сумними історіями великих програшів у цьому оповіданні трапляються комічні сцени.

Ось два євреї зібралися зіграти в «шістдесят шість», однак у повнісінькому вагоні ніде приткнутися. І вони розкладають колоду… у сплячого долілиць ченця трохи нижче великої спини. Усе б добре, але в розпал гри, коли один з партнерів бариться з переможним ходом, у нього позаду опиняється «вболівальник», який сам вихоплює потрібну карту, б’є нею карту супротивника, щосили ляскає долонею по колоді карт і волає: «Крито!..»

Від чупрундира до фаро

 

«Что наша жизнь? Игра!» Тенор Хведір Орешкевич у ролі Германна в Київській опері

Історики вважають, що карти прийшли в Московщину у XVII ст. з України, яка запозичила їх у поляків. Козаки-запорожці здавна коротали час у своїх таборах за карточною грою. Історіограф Запорозької Січі Дмитро Яворницький повідомляє, що козаки грали в куренях, ночами накриваючись жупанами, щоб вогонь свічки не заважав товаришам. Переможець тягав за чуб (чуприну) переможеного стільки разів, скільки очок залишилося в невдахи на руках. Така гра називалася «чупрундир». Судячи зі «Пропалої грамоти» Гоголя, особливою популярністю серед запорожців користувалися відомі «дурачки».

Російські царі спочатку жорстоко розправлялися з картярами. Наказували бити їх батогом, відрубувати пальці й руки, самі карти відбирати і спалювати. За Петра I з викритих у карточній грі на гроші стягували штраф у розмірі потрійного банку. І тільки його донька Єлизавета 1761 року офіційно запровадила різницю між забороненими азартними й дозволеними комерційними іграми: «Дозволяється вживати ігри у знатних дворянських домах; тільки ж не на великі, а на найменші суми грошей, не для виграшу, а єдино щоб проводити час». Аналогічний підхід переважав і надалі, причому список заборонених азартних ігор затверджував особисто міністр внутрішніх справ.

Закон чітко декларував, що карточні борги не підлягають офіційному стягненню, недійсними вважаються й позики, укладені свідомо для гри в карти. Це, втім, допомагало не в усіх випадках. Адже гра на великі суми нерідко велася в компаніях, де заставою грального боргу виявлялася честь дворянина або офіцера, а в колі чиновників — майбутня кар’єра. Негласне, але загальноприйняте правило встановлювало граничний термін сплати програшу: двадцять чотири години. Ще один неписаний закон зобов’язував тих, хто виграв, залишатися за гральним столом, якщо його партнер бажає відігратися.

На Заході, на відміну від тутешніх країв, легко можна було знайти численні заклади для азартних карточних ігор або рулетки (як у Достоєвського в «Гравці»). Наші багатії-співвітчизники протринькували там цілі багатства, — власне, подібне відбувається й тепер. Про Льва Бродського, славетного київського цукрозаводчика та затятого гравця, сучасник розповідав, що частину року він жив у Біарриці, де вів велику гру в карти й міг залишити за тиждень більше півмільйона — на ті часи шалені гроші.

Ті, кому їхати за кордон було не під силу, задовольняли свій азарт у таємних ігорних клубах. У першій половині позаминулого століття ціла мережа їх існувала на околицях Києва, у так званих Ямках. Пізніше підпільне казино діяло на Солом’янці, а до кінця XIX ст. завзяті гравці збиралися на різних приватних квартирах, де цілодобово різалися між собою або спільними зусиллями оббирали простака-«карася», який опинився в їхній компанії. Олександр Купрін у своїх «Київських типах» назвав таких картярів «бенефіціантами».

Утім, час від часу в центрі Києва у присутності великої кількості публіки цілком відкрито розігрувалися великі ставки в одній із заборонених азартних ігор — фараоні (у французькій вимові фаро). Нагадаємо нехитрі правила цієї гри. У ній беруть участь банківник і один або кілька понтерів кожен зі своєю колодою. Понтер вибирає карту певного достоїнства і, не показуючи її банківникові, робить ставку.

Банківник знімає свою колоду й «метає» дві верхні карти — одну праворуч, іншу ліворуч. Відкривається карта понтера; якщо з нею збіглася за значенням права карта (або обидві), то виграє банківник, якщо тільки ліва — понтер. В іншому разі банківник метає наступні дві карти і т. д. Імовірно, читачі вже здогадалися, що йдеться про оперні спектаклі «Пікова дама», де невдаха Германн, будучи понтером, вибрав туза, а потім, відкривши свою ставку, у цілковитому сум’ятті побачив даму пік!

 

Рецепти проти шахраїв

 

Купецьке зібрання (нині будівля філармонії) вхід для гравців лише за рекомендаціями

Навіть найрозумніші і найпильніші гравці часом безсилі перед безчесними партнерами — шулерами. За час існування карт склався цілий арсенал шулерських прийомів. Часто застосовувалося пересмикування — підміна кількох карт або всієї колоди своїми, заздалегідь позначеними із «сорочки».

Якщо не можна було пересмикнути, шулер наносив на карти позначки прямо під час гри — нігтем або навіть за допомогою мініатюрної піпетки, захованої у персні. Щоб виробити чутливість до найменших позначок, деякі шулери спеціально підстригали шкіру на пальцях. Банальними прийомами вважалися окуляри або дзеркала, за допомогою яких підглядали карти супротивника, або обмін умовними сигналами зі спільниками, які заглядали в ці карти. Хитромудрішим було використання особливих карт, які під час гри змінювали свою масть або достоїнство.

Особливо спустошливою була навала шулерів під час Контрактових ярмарків у Києві. У місті в цей час оберталися величезні гроші. Заможні гості вели запеклу гру. І шулери — не лише вітчизняні, а й іноземні — намагалися не упустити привабливих можливостей. Існувала приказка: «Варшава танцює, Краків молиться, Львів любить, Вільна полює, а старий Київ грає в карти». Однією з найвидатніших жертв шулерів у Києві виявився геніальний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. 1847 року він приїхав сюди на Контракти з концертами. Йому заплатили багатотисячний гонорар, але ці гроші відразу ж перейшли до кишені якогось студента Котюжинського, який мав репутацію спритного картяра.

На захист правильної гри докладали різноманітних зусиль. Солідні клуби збирали відомості про великих шулерів, подеколи навіть вивішували їхні портрети. Виходили книги й брошури з роз’ясненням правил гри і викриттям негідних прийомів. А у вересні 1897 року в присутності зацікавленої публіки в київському Купецькому зібранні (тепер Національна філармонія) відбулася лекція тодішнього «короля карт» Дмитрієва. Кмітливий і щасливий гравець Дмитрієв був прихильником чесних боїв за зеленим столом і всіляко боровся з шулерами.

«Ухвала про покарання» вважало шулерство кримінальним діянням, різновидом шахрайства. Однак найчастіше картярі карали викритих шахраїв власноруч, для чого знаряддям слугував горезвісний канделябр.

 

Елітна забава

Російський уряд примудрявся скористатися пристрастю населення до картярської гри у доброчинних цілях. Річ у тому, що держава здавна монополізувала виготовлення карт. Деякий час їх випуском займалася столична адміністрація виховних будинків, а з 1892 року карточна фабрика була при так званому відомстві установ імператриці Марії — найбільшій філантропічній структурі. Таким чином, значна частина грошей від продажу колод ішла на утримання лікарень і притулків.

Реалізація карт могла здійснюватися тільки у спеціальних казенних бандеролях. За торгівлю імпортними, підробленими або такими, що були у використанні, необандероленими колодами стягувався солідний штраф. Покупцями карт ставали як приватні особи, так і установи. Їх продавали «іграми» або «дюжинами ігор» (на «гру» припадало дві колоди). «Найкрутіші» глазетні карти поставлялися до вищого двору й коштували по три карбованці за «гру» з колодами по 52 карти (прості смертні могли купити їх по 2 руб. 50 коп.). Атласні карти обходилися в 1 руб. 75 коп., звичайні випускалися першого (по рублю) і другого (по 60 копійок) сорту. Колоди з 32 і 36 карт коштували ще дешевше (від 30 коп.); випускалися різновиди спеціально для поляків. Річна продуктивність карточної фабрики у 1893 році становила майже мільйон дюжин «ігор».

Влаштування спеціальних ігорних будинків у Російській імперії не вітали. Принаймні у старому Києві їх не було. Однак різні клуби та громадські збори у своїх статутах визначали, що в їхніх приміщеннях «дозволяються усі ігри, за винятком азартних або таких, про заборону яких на громадських зборах відбулося урядове розпорядження». У Києві комерційні ігри широко культивувалися насамперед дворянськими й купецькими зібраннями. Картярі проникали туди за рекомендаціями знайомих з числа дійсних членів клубів. Організації берегли своє реноме.

Можливість грати в карти активно використовувалася для поповнення бюджету зборів і клубів. Стягувати гроші безпосередньо за гру було незручно, тому застосовувався тонший прийом. З певної години (наприклад, з о пів на третю ночі) клуб оголошували закритим, а всі, хто залишився, мусили платити кілька рублів штрафу. Такий захід був розрахований виключно на картярів.

Свого часу саме за допомогою штрафів за нічну гру намагалося поліпшити свої справи Київське літературно-артистичне товариство, що діяло у 1895-1905 роках. Воно об’єднувало найвідоміших київських діячів культури, таких як Микола Лисенко, Михайло Старицький, Леся Українка, Олександр Купрін, Микола Бердяєв, Микола Соловцов. Всупереч офіційній політиці влади, це товариство співчутливо ставилося до національних сподівань українців, євреїв, поляків. Але на початку минулого століття йому довелося скрутно в цензурному і матеріальному сенсі. Правління було змушене відкрити ширше двері для гравців у карти.

Відтоді там рідше відбувалися концерти й вернісажі, натомість значно частіше — скандали. «Істинно російська» газета «Киевлянин» єхидно писала тоді: «Є в нас Літературно-артистичне товариство. Дуже хороше товариство. Макао-демократичне, банчок-українсько-єрусалимське і дьябелек-республіканське. Карти гне кутом і питання ставить руба…». Це був, власне кажучи, фейлетон-донос: натяк на те, що в товаристві нібито відбуваються недозволені азартні ігри (макао, банчок, дьябелек) і орудують шулери…

У 1908 році було затверджено статут Київських громадських зборів «Конкордія». Його метою проголошувалося «надати своїм членам та їхнім сімействам можливість проводити вільний від занять час зі зручністю, приємністю й користю в спілкуванні між собою». Але фактично це був елітарний клуб картярів. Його засновником і головою став Лев Бродський, який надав для розміщення клубу власний особняк на розі Пушкінської та Прорізної вулиць (будинок було зруйновано 1941 року).

Статут київського зібрання «Конкордія»

Головою ради старшин «Конкордії», до речі, був присяжний повірений Григорій Богров — характерний представник картярів-адвокатів. Ми його, щоправда, більше знаємо як батька Дмитра Богрова, вбивці Столипіна. У статуті зборів «Конкордія» неабияка увага приділялася проблемам, пов’язаним з картковими боргами і спорами. У разі непорозуміння вдавалися до посередництва старшин, і вердикт їхньої наради визнавався остаточним.

 

Політкоректна колода

Вік гральних карт достеменно не відомий. Існує легенда, що нібито їх винайшов якийсь живописець Жикомін Грінгонер наприкінці XIV ст., щоб розважити божевільного французького короля Карла VI. Однак насправді документальні згадки про карти траплялися й раніше, а в китайських джерелах стверджується, що з’явилися вони в Китаї у першій половині XII ст. Принаймні відтоді минуло ще досить багато часу, перш ніж карточна колода набрала знайомого нам вигляду.

Масті, на думку істориків, походять чи то з Франції, чи то з Німеччини й нагадують елементи готичного орнаменту: чирви (червова масть) — серце, бубни — бубонці, трефи — жолуді, піки — листя плюща. Спочатку карти малювали вручну на дощечках, але у XV ст. їх навчилися друкувати: в Італії — за допомогою металевих кліше, у Німеччині — за допомогою дерев’яних. Дизайн зображень, зовнішність і костюми карткових фігур кожна країна вибирала на свій смак.

Згодом це перетворилося на своєрідний художній жанр. Приміром, у 1900 році газета «Киевлянин» повідомила про новий національний різновид гральних карт, розроблений відомим художником і літератором Миколою Каразіним. Піки в цій колоді зображувалися у вигляді киргизів або башкирів, трефи — у вигляді українців, бубни — у вигляді поляків, а чирви — у вигляді великоросів. Для нинішніх учених стародавні валети, дами й королі є цінним етнографічним матеріалом.