Від серпня 1852 року до листопада 1862-го, тобто майже десять років, Іларіон Іларіонович Васильчиков обіймав посаду Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора. Князь увійшов в історію міста з прізвиськом “добрий хлопчик”.

Якось на початку київської служби, коли ще не всі городяни знали його в обличчя, Васильчиков зустрів на вулиці гімназиста в розстебненому мундирі. “Чому ви розстебнені? — запитав Іларіон Іларіонович, намагаючись бути строгим.— Якщо зустріне вас генерал-губернатор, із вас суворо спитають”.— “Та ні,— відповів гімназист, застібаючись,— наш князь дуже добрий і, напевно, пробачить!”

Іларіон Іларіоновіч був дуже порядною людиною. І на посаді Костромського губернатора, і пізніше, в кріслі губернатора Волині, й, звісно, в Києві — ніде Васильчиков не мав поганих відгуків. “Він був великого зросту, із зовнішністю настільки представницькою, наскільки й симпатичною,— писав про Васильчикова Микола Лєсков.— Найвиразнішою рисою була доброта. Обличчя зберігало тихий спокій доброзичливості й було незворушним навіть тоді, коли його щось розчулювало, але в цих випадках щось починало піднімати вгору і відкопилювати верхню губу та вуса. Це щось і називалося “добрим хлопчиком”, який ніби з’являвся до послуг князя, щоб не обтяжити потрібними під час размови рухами”.

За правління Васильчикова було розпочато зведення собору Святого Володимира, освячено перший капітальний кам’яний красень-міст через Дніпро, названий Миколаївським ланцюговим мостом. Іларіону Васильчикову Київ зобов’язаний і появою Анатомічного театру. Цей допоміжний медичний навчальний заклад був найкращим на континенті, тут стажувалися лікарі з усієї Європи. Васильчиков наполіг на спорудженні будівлі міського театру, що, на жаль, згоріла 1896 року. На її місці на початку минулого сторіччя побудували приміщення нинішньої київської опери.

Олександр II 1859 року “За заслуги перед Вітчизною” подарував генерал-губернатору київські хутори Сеньківщину і Хмелівщину. Так на карті міста з’явився хутір Васильчики. Після смерті власника його дружина Катерина Олексіївна перед від’їздом до північної столиці подарувала ці землі монастирю Святотроїцькому (Іонинському), оскільки була духовною дочкою знаменитого настоятеля обителі. Тепер у цій місцевості парк “Нивки”.

3 травня 1862 року подружжя відсвяткувало срібне весілля: тихо, без помпи і по-домашньому. А 12 листопада 1862 року у 57 років Іларіон Іларіоновіч помер. У народі казали, що раптова і передчасна кончина стала наслідком сильних переживань генерал-губернатора, обмовленого незадовго до того. Офіційно ж розповсюдили інформацію, нібито Іларіон Іларіонович помер, тяжко захворівши на “грудну жабу” після того, як холодної жовтневої погоди працював на своїй дачі у Святошині (нині проспект Перемоги).

Поховали князя з великими почестями в Києво-Печерській лаврі, біля Ближніх печер. Через сім років померла і його дружина. Прах її, згідно із заповітом, перевезли з Петербурга і поховали поруч із чоловіком.

Ім’ям Іларіона Іларіоновича вдячні кияни якийсь час називали нинішню Прорізну вулицю.