Історія цього будинку має чимало яскравих сторінок. З 1717 року ним володіла визначна київська козацько-міщанська родина Сичевських, представники якої обіймали в середині XVIII століття високі посади в міському магістраті. Є припущення, що 1763 року цю садибу міг відвідувати останній кошовий отаман Запорозької Січі – Петро Калнишевський, щоб вирішити питання будівництва нової церкви на честь святого Пантелеймона цілителя та упорядкувати довкілля для лікування хворих козаків, які поверталися з Пруського походу. Ці питання він обговорював не тільки з митрополитом, а цілком ймовірно з власником нашої садиби і священиком Яковом Сичевським, парафія якого була поруч.


Родина Сичевських, відомості про яку збереглися з кінця ХVІІ ст., з часів гетьмана Івана Мазепи, була знана в Києві. Відомо, що коли в 1699 році обирали чергового війта Дмитра Полоцького, на урочистостях у Магістраті були присутні батько і син Сичевські.


Батько – Мартин Сичевський обіймав на той час посаду старшого райця (радника магістрата), а його 28-річний син Степан Мартинович (1671-1742рр.) лавника (засідателя). Степан Сичевський за гідну службу в Малоросійському війську був пожалуваний чином сотника. Увільнившись зі служби він переселився до Києва. Після роботи в Магістраті взяв духовний сан, у 1711 році став священиком церкви Спаса Преображення на Подолі, правив до смерті у 1742 році.


Другий син – Кирило Сичевський (1711-1762рр.) з дозволу Митрополита Рафаїла Заборовського поступив до Київського Пустинно-Микільського монастиря на Печерську. Третій син – Іван Степанович Сичевський відслуживши канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, продовжує службу у Петербурзі. Спочатку поручиком гренадерської роти Преображенського полку, яким опікувалася Імператриця Єлезавета Петрівна і дослужився до секунд-майора. 1756 року повернувся до Києва, одружився з дочкою полкового обозного Софією Родзянко, оселився на Подолі в парафії церкви Миколи Набережного і дякуючи покровительству гетьмана Кирила Розумовського став війтом. Після смерті Якова та Івана садиба перейшла до Кирила, який і заповів її невістці Марфі та онуці Ксенії, яка вийшла заміж за лікаря дворянина Семена Розлача, рід якого походив з козацької старшини. 3 вересня 1787 року Марфа Сичевська через свого зятя Розлача продала садибу Київському купцю Козьмі Андрійовичу Усовичу за 1400 карбованців.


Отже, з останньої чверті XVIII століття будинок перейшов у власність київських купецьких родин. Садибу Усовичів по Саській придбав у серпні 1810 року київський купець Іван Петрович Покровський. Після пожежі на Подолі 1811 року на садибі Покровських (що була одноповерхова) лишилися дерев’яного даху. Над будинком звели другий поверх, прикрасили фронтоном з двома колонами, згідно проекту архітектора Андрія Меленського. Наприкінці XIX століття будинок перейшов у спадщину до родичів Покровських – сім’ї Морачевських., які володіли садибою на Спаській до революції 1917 року. (За дослідженням Римми Лякіної).


Після революційних подій 1917-1921 років будинок було націоналізовано і віддано під комунальні квартири, проте в 1980-х роках ці квартири було ліквідовано, і старовинна кам’яниця протягом десятиліття була нежилою. 1963 року “будинок Мазепи” взято під охорону держави як пам’ятку архітектури (за № 28).


А в квітні 1992 року з ініціативи громадських організацій Києва і представників української діаспори в місті було створено Фонд Івана Мазепи, який зібрав кошти для реставрації будинку з метою подальшого створення в ньому музею. 11 березня 1993 року було віддано розпорядження представника Президента України в місті Києві про створення в “будинку Мазепи” Музею гетьманства.


З 1993 року Музей гетьманства ввійшов в структуру музеїв столиці України і рівноправно з іншими музеями міста працює під керівництвом Київської міської державної адміністрації. За цей час сформовано колектив, фонди, бібліотеку, організовано численні історико-тематичні і мистецькі експозиції, науково-практичні конференції, дискусії, громадські та інші заходи. Науковці Музею постійно беруть участь у різноманітних культурно-просвітницьких проектах, акціях, співпрацюють із провідними вітчизняними істориками, письменниками, митцями, громадськими діячами, представниками української діаспори. У Музеї постійно діють фото-документально-речові виставки “Гетьман Іван Мазепа”, “Гетьман Павло Скоропадський та Українська держава 1918 року”, „Пилип Орлик – гетьман в екзилі”, „Симон Петлюра та його оточення”, відбуваються засідання дискусійного клубу “Гетьманська вітальня”.


Експозиція першого залу знайомить з історією нашого будинку, з прізвищами добродійників – представників української діаспори, що викарбувані на бронзовій дошці. На стінах живописні портрети „Байди Вишневецького” (художник К.Чепіга), „Петра Сагайдачного” (художник О.Охапкін), таблиця українських гетьманів за матеріалами визначних дослідників, скульптура „Іван Мазепа” (автор В..Дьяконов).


Основою залу гетьмана Богдана Хмельницького є триптих “Ми Богдан” художника А. Юхимця. Картина розповідає про Богдана на Січі, Богдана серед полковників на козацькій Раді і зустріч Хмельницького з духовенством у Києві; поряд корогва Б.Хмельницького з його родинним гербом (дарунок музею від голови Кременчуцького осередку об’єднання „Спадкоємці Богдана Хмельницького” В. Басаргіна); кольорове зображення титульної сторінки реєстру Війська Запорозького 1649 року; картини відомого українського художника-графіка О. Данченка “Перед розправою” та “Українські переселенці на російському кордоні” (подаровані родиною митця); композиція марок видавництва „Марка України” — серія портретів гетьманів художника Юрія Логвина і блок марок „Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького” відомого художника С. Якутовича. Поміж інших картин залу почесне місце займає серія портретів гетьманів України доби „Руїни”. Це портрети: Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича (роботи художника С. Луцака).


Зал гетьмана Івана Мазепи, розповідає як про основні віхи життєвого шляху гетьмана, дивовижні повороти його долі, так і про тогочасну козацьку державність в цілому. Тут можна побачити гравюру В.Масютіна „Іван Мазепа”, барокову гравюру художника Іларіона Мигури „Мазепа серед добрих діл своїх”, виконана у 1706 році, фотографії споруджених коштами гетьмана церков, добірку речей з козацького побуту, шаблі, гарматні ядра, порохівницю, кулелійку, люльки для куріння. Цікавим експонатом є карта України Йоганна Баптиста Гомона, видана в Німеччині в 1716р. По центру залу картина художника Л. Воєдила „Іван Мазепа”. Найвагомішим портретом в цьому залі — є портрет „Гетьман Іван Мазепа” ( так званий „Напольний гетьман” ) – копія к. ХІХ століття з портрета художника І.М.Нікітіна (подарунок родини Ю.П’ядика).


В наступному залі відвідувачі можуть ознайомитися з діяльністю гетьмана в екзилі Пилипа Орлика – автора першої демократичної Конституції України (5 квітня 1710 року)


Серед експонатів, що розповідають про гетьмана Пилипа Орлика в залі є копія документу „Правовий уклад та конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького…”, факсимільне видання „Щоденника” Пилипа Орлика (Гарвардський університет 1989 р.), аркуш поштових марок „Гетьман Пилип Орлик” (худ. Ю.Логвін, „Марка України” 1997р.), фото танцювального ансамблю „Орлик” (керівник Марія Бабич, Англія), малюнок гербу „Новіна” родини Пилипа Орлика, вперше опублікованого Музеєм та інші.


Одне з провідних місць в експозиції Музею посідає постать видатного державного діяча Павла Скоропадського — нащадка гетьманського роду, а також останнього гетьмана України. Доба його правління представлена документами і матеріалами з особистої колекції Скоропадських, які передала до Музею гетьманівна Олена Отт-Скоропадська, а також грошовими знаками, поштовими марками, численним колійним документальним та фотоматеріалом, що в комплексі становить найповніше зібрання з 7,5-місячної історії існування Української держави-Гетьманату 1918 р.


Виставка „Симон Петлюра та його оточення” розповідає відвідувачам про часи розбудови української держави – Української Народної Республіки на чолі з Директорією. Головна мета експозиції – висвітлити постать Симона Васильовича Петлюри, як члена Директорії і Головного Отаман Армії УНР, а також його сподвижників.


Чільне місце в експозиції займають матеріали про політичну і культурну діяльність С.Петлюри до 1917 року, з його іменем пов’язана історія української соціал-демократії, журналістики та літературної критики. Фотодокументи, представлені в залі музею, відображають і подальшу діяльність Симона Петлюри в сфері становлення української державності та формування органів вищої державної влади, утворення збройних сил України.


Серед експонатів цієї доби, можна побачити лист Голови Директорії до міністра Холодного, листи Симона Петлюри та його дружини до дочки Лесі, грамоти і нагороди старшин Армії УНР, рідкісні фотографії та документи, малюнки дочки, жалобні стрічки з могили Симона Петлюри в Парижі. В основному це експонати передані до Музею нащадками вояків Армії УНР — П.Лимаренком, О. Сірополко, О.Юзенів, Л.Зєлик, Н.Соневицькою та іншими.


Окрім наукових експозицій у Музеї працює найошатніший виставковий зал, що є пам’яткою архітектури ХІХ ст., прикрашений двома білими з позолотою колонами.


Музей гетьманства було створено, в той час, коли Україна вже здобула свою незалежність. Молоді історики і музейники-патріоти ставили собі за мету вивчати і правдиво висвітлювати історію державності в Україні. Науковий колектив спрямовував свою роботу на розробку концепції Музею, фондів, бібліотеки та експозиції. В пошуках побудови сталої експозиції кілька років працювали в режимі змінних наукових виставок. Першою була: „Іван Мазепа – Великий гетьман України” – (до 285-роковин смерті гетьмана). Одночасно з виставкою музей, разом з Інститутом історії АН України, організував науково-практичну конференцію присвячену Іванові Мазепі, яка мала досить широкий розголос як в Україні так і за кордоном. У своїй резолюції конференція підтримала ініціативу Київського обласного товариства охорони пам’яток та Білоцерківського музею про встановлення пам’ятника на батьківщині гетьмана Івана Мазепи в селі Мазепинці. Відлитий у бронзі гетьман був замовлений на кошти відомого мецената – львів’янина за походженням – Мар’яна Коця.


В журналі „Неопалима купина” (1-2 число ) за 1995 рік була опублікована Ганною та Іваном Шовкоплясами перша на той час в Україні бібліографія гетьмана Івана Мазепи.


Ювілейний 1995 рік – 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького – був відзначений документально-речовою виставкою та науковою конференцією. Ця подія дістала громадське визнання. Музей гетьманства перетворюється в осередок де збираються відомі люди нашої держави, яких цікавить історія України часів козацької доби. Доля звела Музей з українською діаспорою. Подарунки окремих осіб стали поповнювати музейну колекцію. Так ми отримали матеріали Голови Директорії, Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри з Праги.


У травні 1996 року була підготовлена наукова виставка „Пам’яті Симона Петлюри” (до 70-річчя від дня смерті Голови Директорії). Ми отримали офіційне запрошення прибути з нею до виставкового залу Краківського Університету.


У 1997 році визначною історичною датою було 325-річчя з дня народження Пилипа Орлика. З цієї нагоди в музеї створена наукова виставка „Пилип Орлик – гетьман України в екзилі”. Це була одна з найважчих виставок, бо подати гетьмана за повної відсутності матеріалів було непросто.


Знайомство з дочкою гетьмана Павла Скоропадського Оленою Отт-Скоропадською стало новою подією в нашому житті . Фонди поповнилися прекрасною колекцією родини Скоропадських. А в квітні 1998 року було відкрито виставку „Павло Скоропадський та Українська держава 1918 року”.


Віртуально відвідати зали музею.