Перший «стоп-кадр» їхньої суперечки-діалога — травень 1941 року. До початку гітлерівського нападу на СРСР — місяць. Хрущов у цей момент — член Політбюро ЦК ВКП(б), перший секретар ЦК КП(більшовиків) України; Довженко — всесвітньо відомий кінорежисер, який працює під невсипущим наглядом влади, під постійною загрозою арешту і розправи (було відомо, що свободу й можливість творити Олександру Петровичу, над яким постійно висів «дамоклів меч» звинувачень у «націоналізмі», «милостиво» дарував особисто Сталін). Нам невідомо, чи передувала прецікавому виступу Довженка на партійно-творчих зборах Київської кінофабрики 8 травня 1941 року розмова з Хрущовим (якщо ні, то цей виступ стає ще цікавішим). У всякому разі, Довженко заявив буквально таке: «Товариш Хрущов, переглядаючи фільм «Богдан Хмельницький», сказав у присутності наших товаришів — членів партії те, про що він мені говорив у ЦК. А саме те, що нам треба створювати кадри української кінематографії. Товариш Хрущов сказав мені: «Товаришу Довженко, творча українська кінематографія має бути вихована й побудована так, аби жодна картина не знімалася не українською мовою». І далі (у версії митця) партійний намісник України виклав йому настільки національно орієнтовану програму відродження українського кіномистецтва, що просто не віриш очам своїм (це ж 1941 р.!). Цитуємо Довженка далі: «Знімайте всі картини українською мовою, сказав товариш Хрущов, а після зйомки картини українською мовою дублюйте її російською… Поки ми не будемо робити картини українською мовою, в нас не буде своїх українських акторських кадрів. А режисерам, які вважають для себе знання української мови не обов’язковим і зйомку на українській мові не обов’язковою, необхідно надати можливість знімати на тих фабриках (так тоді називались кіностудії. — І. С.), де це дійсно не є обов’язковим. Київська фабрика такою не є. Що стосується національного складу самих режисерів — сказав мені Микита Сергійович — то для нас однаково, чи то він українець, чи росіянин, гебрей чи представник іншої національності. Хай буде хоч турок — головне, щоби він проводив нашу лінію».
От таким (повторимо: у переказі Довженка!) був погляд Хрущова на «українізацію» українського кіно (проблема, й досі вирішена, м’яко кажучи, далеко не повною мірою). Є всі підстави гадати, що це — містифікація самого Олександра Петровича, який просто вклав у вуста Хрущова свої власні думки. Але якщо це так, то дуже показовим є той факт, що не було ані спростувань тих думок компартійного лідера України, які навів Довженко, ані будь-яких репресій, переслідувань або чогось подібного. А час був нещадний, і, виступаючи на такі теми, митець, тим більше такого рівня, як Довженко, мусив бути надобережним…
Найбільше письмово зафіксованих свідчень про спілкування Хрущова та Довженка (а зустрічалися вони в ту пору відносно часто) знаходимо у славнозвісних «Щоденниках» Олександра Петровича за 1942—1943 роки. Із записів нашого письменника випливає, що він був із Хрущовим досить відвертим, ділився з ним своїми оцінками ходу війни, баченням перспектив розвитку суспільства після її завершення. Ось деякі фрагменти зі «Щоденника»:
«17.04.42. Читав сьогодні оповідання «На терновому дроті» Микиті Сергійовичу. У нього ангіна: закутався платком і в шинелі. Увесь білий. Страшно нагадав мені чогось Кутузова. Бесіда була довга і надзвичайно приємна. Гарна і розумна людина. Багато перестраждав, постарів і збирається реставрувати українське господарство. Буду допомагати йому, скільки вистачить сил. А зараз буду побільше писати, поки можна».
ДЛЯ ДОВЖЕНКА (НЕЗРІВНЯННО БІЛЬШОЮ МІРОЮ, АНІЖ ДЛЯ ХРУЩОВА!) ВІЙНА БУЛА НЕ ТІЛЬКИ ЗІТКНЕННЯМ ДВОХ ІДЕОЛОГІЙ, А Й СТРАШНОЮ ТРАГЕДІЄЮ ЖИВИХ ЛЮДЕЙ: УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК, СТАРИХ, ДІТЕЙ. ТОМУ ДОКІР ХРУЩОВА: «А ЧИ НЕ ЗАБАГАТО УВАГИ УКРАЇНЦІ ПРИДІЛЯЮТЬ СВОЇМ ПРОБЛЕМАМ?» ВНУТРІШНЬО ОБУРИВ ЙОГО. БІЖЕНЦІ ВІЙНИ. ФОТО 1942 р.
« 03.05.42. Сьогодні був у Микити Сергійовича. Говорив йому про необхідність фіксування імен героїв Вітчизняної війни, звертав увагу на прикре недбайливе ставлення до пам’яті героїв революції… Про жінок, про необхідність закидування листівок до наших українських жінок (мається на увазі доля тих українських дівчат та жінок, що залишились на окупованій нацистами нашій землі, це страшно мучило Довженка до кінця життя. — І. С.). Все це було сприйнято радо і по-хорошому. Йому, правда, здалося, що, утворюючи при фронтах і арміях книги героїв, треба доручити це чесним людям і головним чином заносити мертвих, бо «є багато впливових людей, що позаносять у ці книги себе і своїх родичів у першу чергу». Вірно, звичайно, бо ще Святослав сказав, здається, «Мертві сраму не імуть», чого не можна сказати часто про живих.
— Чи не занадто, — запитав М. С., — дехто з українців заліз у свої українські рахунки? Чи не забули марксизму й історії? Чи не забули, що справа зараз не в українських проблемах? (ось воно — «партійний інтернаціоналізм» Хрущова прокинувся.— І. С.).
Я трохи заперечив: справа, головним чином, в стражданні за судьбу народу і боязні за його знищення. Коли я прочитав, що німці вивезли до Німеччини 50000 українських дівчат і жінок, я плакав. Але я не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивіз взагалі жінок. І це цілком природно і законно… І почуття гордості за свій народ — законне почуття».
«05.06.42. Сьогодні за обідом розповів верховному прокурору Топчію про тих, що блукають у прифронтовій смузі в тилу у німців і чекають долі. А їх там блукає коло мільйона. Розповів, яке враження справила на них моя стаття, як читають її, плачучи, і запропонував через нього Микиті Сергійовичу зробити спеціальне звернення до них урядове чи таких небораків, як я. Скільки б людей ми мали в армії, скільки душ врятували, скільки недолі і нещастя б одвернули! Завтра Топчій це передасть М. С. Буду щасливий, коли мене послухають і замість карного підходу підійдуть по-людськи до нещасних людей».
«30.06.42. Попрошу М. С. (Хрущова. — І. С.) організувати Українську армію, бодай Український корпус червоного козацтва «Запорізку Січ» зі зразковою політчастиною і видатними, заслуженими кадрами. Яке б велике це мало значення політичне, яке сильне враження справило б це на народ під час наступу».
«02.07.42. Запропоную М. С. видати урядовий наказ про нагородження наших орденоносців землею чи квартирами. До кожного ордена — гектар землі у селі або квартира в місті. Чимось же треба рятувати державу».
«20.02.43. — Александр Петрович, — гукнув мені Микита Сергійович, коли машина спинилася біля великого красивого яру.
Я підійшов. Привітався з командуючим Ватутіним, що стояв над яром з картою в руках.
— Вот начинается Украина. От этого яра — Украина, — сказав М. С. Я подякував йому тихо. Я не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, я мовчав. Переді мною була рідна моя земля, неорана, засмічена, з сплюндрованими селами. Земля завойована, одвічна моя полонянка. Скрізь жінки. Одні жінки та діти і де-не-де чоловік, трухлявий, худий, згорблений, забитий і неначе хворий».
«24.08.43. У Померках під Харковом знову зустрівся з Микитою Сергійовичем. Докладно розпитував про все, що бачили ми в Харкові. Слухав з надзвичайною зацікавленістю, веселий, бадьорий і дружній. Під кінець знову «осідлав» свого коника — тему сільського господарства — і довго розповідав про свої плани збирання хліба. Нагадав мені, що про мою пропозицію розробити нову форму шлюбу (спрощену, ліберальнішу, менш фарисейску. — І. С.) він уже розповів наркому внутрішніх справ, який теж поставився до цього з любов’ю. Отже, цими днями почну розробляти проект про шлюб».
«28.08.43. Запропонував М. С. утворити орден Богдана Хмельницького. Він прийняв цю мою пропозицію з задоволенням. Просив його також кинути війну і зайнятися мирним будівництвом. Бо без нього його молодці нічого путнього не зроблять. Уже починається мерзотний бардак з кадрами партійними в Харкові. Почалися повторення зимових харківських арештів. Зимою вислали з Харкова під час нашого перебування в місті коло 2500 душ. Ганьба. Ця ганьба уже повторюється. Через що так багато людей повтікали з німцями».
«29.08.43. Читав М. С. сценарій «Україна в огні» до двох годин ночі у с. Померках. Після читання була досить довга і приємна бесіда, М. С. сценарій дуже сподобався, і він висловив думку про необхідність надрукування його окремою книжкою. Російською та українською мовами. Нехай читають. Нехай знають, що не так воно просто. Хай подумають Москаленки різні, — чорт забирай, чудесний генерал, чесний, хоробрий, б’ється прекрасно, а в голові…».
«05.11.43. Позавчора увечері був у М. С. Він прийняв мене радо і привітно. Говорили про «Україну в огні». Я розповів йому, як її бояться друкувати через те, що в ній є критичні місця. Як блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями. Він дав мені згоду на те, аби видрукувати «Україну в огні» всю цілком і негайно. Говорили про війну, про «стиль» визволення. Я розповідав йому про наших армійських дурнів, у яких геть нема любові і співчуття до народу, про тупих районщиків, про підозру, арешти та інше непотрібне і шкідливе. Потім я приступив до найцікавішого, що давно вже не дає мені спокою. Я розповів йому свою точку погляду на землекористування у колгоспах. Треба не бідністю заганяти основних людей країни до колгоспу, а навпаки — достатком і законним обов’язком, не 0,25 гектара, а цілий гектар на родину, щоб було де працювати підліткам, дітям чи дідам з бабами, чи й собі у вільний від колгоспу час. Я наводив багато деталей свого плану, прикладів тощо.
— Те, що ви пропонуєте, т. Довженко, зовсім не єресь — сказав М. С. — Признаюсь, ми справді мало займалися продумуванням цього питання. Тут море для роздумів і творчості, щоб дійсно привести цей гігантський захід у гармонійний вид. Мені зараз важко дати вам відповідь, але я думаю, що можна вашу ідею здійснити, можна дати і гектар. Це не суперечить ні принципу влади, ні принципу колективізації».
«05.11.43. Розмова з М. С. про колгоспи, про бідність.
— Є декілька причин бідності — безземелля, відсутність тягла, стихійне лихо, відсутність посівматеріалу. Колгоспний лад не має цих причин. Отже, коли колгосп бідний, я завжди кажу: шукайте дурня. Дурень голова колгоспу і є єдиною, основною причиною бідності.
Він же, М. С, сказав: «Володіє і керує той, хто ордер виписує, а не той, хто промови виголошує».
Отже ж, два однодумці — митець та «генерал-губернатор» України?
Аж ніяк: в тиранічному суспільстві таке «за визначенням» неможливе! Довженка очікувала трагедія: кіноповість «Україна в огні» розлютила Сталіна, який угледів у ній «український буржуазний націоналізм». Спеціально скликане засідання Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1944 року «засудило» цей твір. Якою була реакція Хрущова (його високу оцінку «України в огні» див. вище)? Відкриваємо знову «Щоденник».
«03.01.44. Сьогодні був у М. С. Х. Тяжке побачення, і зараз ось уже минуло дві години, ще не пройшло гнітюче бажання вмерти, аби не жити, не відчувати жорстокості людської. Се ніби був не М. С., і я був ніби не я. Був холодний, безжалісний небожитель, суддя і — винуватий, аморальний злочинець і ворог народу, себто я. Я зрозумів, що ніякі аргументи, виловлені з болем душевним і тугою і найглибшою одвертістю самоаналізу, ні в чому його не переконають… З цим почуттям загубленого життя і пішов я від М. С. «Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишим. Ні, ми ще до нього повернемось». Пошли, Господи, мені мудрість простить доброго М. С., що проявився малим у великості своїй, бо слаб єсть чоловік».
Отже ж, два однодумці — митець та «генерал-губернатор» України?
Аж ніяк: в тиранічному суспільстві таке «за визначенням» неможливе! Довженка очікувала трагедія: кіноповість «Україна в огні» розлютила Сталіна, який угледів у ній «український буржуазний націоналізм». Спеціально скликане засідання Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1944 року «засудило» цей твір. Якою була реакція Хрущова (його високу оцінку «України в огні» див. вище)? Відкриваємо знову «Щоденник».
«03.01.44. Сьогодні був у М. С. Х. Тяжке побачення, і зараз ось уже минуло дві години, ще не пройшло гнітюче бажання вмерти, аби не жити, не відчувати жорстокості людської. Се ніби був не М. С., і я був ніби не я. Був холодний, безжалісний небожитель, суддя і — винуватий, аморальний злочинець і ворог народу, себто я. Я зрозумів, що ніякі аргументи, виловлені з болем душевним і тугою і найглибшою одвертістю самоаналізу, ні в чому його не переконають… З цим почуттям загубленого життя і пішов я від М. С. «Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишим. Ні, ми ще до нього повернемось». Пошли, Господи, мені мудрість простить доброго М. С., що проявився малим у великості своїй, бо слаб єсть чоловік».
На завершення — два коротких зауваження. Перше. Аж до самої смерті Довженка (листопад 1956 р.) вони ніколи більше не зустрічались (а Хрущов з 1953 р. був фактично політичним лідером СРСР; в’їзд в Україну для Довженка був і залишався украй ускладнений). І друге. Чи не здається Вам, читачу, що справжнім сенсом реформ в Україні є не «залучення інвестицій», а така перебудова відносин у суспільстві, яка виключила б ту модель організації вчинків (і поглядів!) всередині правлячого політичного класу, що їй так спритно підкорявся Хрущов?
Додати коментар