Нерідко буття скромних трудівників царської пори подається просто-таки в ідилічних барвах. Мовляв, одержували вони порівняно з багатіями небагато, але завдяки низьким цінам їм і цього цілком вистачало на життя. А якщо чогось не вистачало — напоготові були славні наші добродійники, готові завжди прийти на допомогу. Просто як у шлягері про козаків з репертуару Маші Распутіної: «Дыни, арбузы, пшеничные булки — щедрый зажиточный край. И на престоле сидит в Петербурге батюшка-царь Николай…».
Тим часом, у тому ж таки 1913 році, що вважається піком досягнень вітчизняного капіталізму, тисячі людей вважали, що живуть більш ніж кепсько. До своїх відповідей на анкету опитані нерідко додавали скарги на різні тяготи; раз у раз зустрічалися слова: «Живу, мов худоба». Швець відзначив: «Біг би в гай від цього життя, жив би звіром». Токар по металу: «Живу тільки з роботи, і на життя за нинішньої дорожнечі прямо-таки не вистачає. До того ж у мене дружина хвора, горе і більше нічого!». Ремісник-ювелір: «Дуже бідую, брав би більше в борг, та не дають». Кравець: «Внаслідок ненормального життя не можна було нічого заощадити, а встановити нормальне життя не можна з незалежних від мене причин…»
Підкреслимо, що йдеться не про парій, здатних виконувати лише некваліфіковану роботу або босякувати. Всі учасники анкетування володіли якоюсь професією, прагнули нею заробляти. Легко здогадатися, що на ринку праці навіть серед кваліфікованих ремісників пропозиція набагато перевищувала попит. Тобто багато хто готовий був вхопитися навіть за найменш оплачувану роботу, щоб не залишитися зовсім на бобах. А соціальна допомога, незважаючи на широко висвітлювану нині діяльність меценатів, була, на жаль, не на висоті.
Підсумки анкетування показали, що для 70% опитаних дохід на всю родину не перевищував 600 руб. на рік, тобто 50 руб. на місяць. А середній показник заробітної плати кваліфікованого робітника-чоловіка становив на рік 445 руб. 11 коп. Левову частку цих сум з’їдали так звані елементарні потреби — житло, харчування, одяг.
Де вони жили
Проблему даху над головою місцеві трудящі розв’язували по-різному. Найпримітивнішим варіантом було проживання працівника безпосередньо у роботодавця (у такому становищі перебували приблизно 17% опитаних). Фактично це означало займати в хазяйському будинку брудний закуток, за який власник не соромився ще й здерти втридорога. «На хазяйські квартири, — говорилося в аналізі анкети, — погоджуються люди, зовсім пригнічені злиднями, які втратили всі свої культурні запити за нескінченною роботою. Потрапивши на таку квартиру, робітник весь віддається в слугування господареві, опускається все нижче й нижче; і якщо він якось не зуміє вибитися
з-під ярма цих умов, перетворюється в люмпена, години роботи якого перериваються тільки жахливим запоєм».
Переважна більшість ремісничих робітників проживала в найманих квартирах. Але поняття «квартира» тут потребує уточнення. З них лише відсотків сорок (головним чином для сімейних робітників) були справді окремими квартирами — здебільшого однокімнатними; решта знімала кімнати, а то й півкімнати, закуток чи ліжко. Жили вони, звісно, у страшній тисняві, але іншого виходу не було — доводилося заощаджувати. Найдешевше — буквально кілька копійок за ніч або зовсім даром — обходилися нічліжні притулки, але їх було мало, тож охочі потрапити туди займали довгі черги ще засвітла.
Здавалося б, тогочасні «будівельні лихоманки» у Києві мали наситити ринок житла і привести ціни на невеликі квартири до прийнятних навіть для малозабезпеченого населення. Насправді ж виходило інакше. Саме через гарячковий характер будівництва роботи і матеріали обходилися дорого, так що домовласники в гонитві за «наваром» підтримували надто високі тарифи. Як свідчила статистика, за дорожнечею житла Київ займав одне з перших місць у світі.
Місячна оренда окремої однокімнатної квартири з кухнею обходилася киянину в середньому в 12,8 руб. За двокімнатну він мав викласти вже 15,24 руб., тоді як парижанин у перерахуванні на рублі витрачав на ті ж дві кімнати 12,4 руб., лондонець — 12 руб., берлінець — 11,44 руб. У міру збільшення кількості кімнат різниця ставала ще разючішою: за трикімнатну квартиру, приміром, у Києві платили 24,11 руб., у Парижі — 14,8 руб., у Лондоні — 15 руб., у Берліні — 16,64 руб. Якщо говорити про відносну частку плати за житло в сімейному бюджеті, то, скажімо, у французького робітника вона становила 12,3%, а в киянина — 18,78% (навіть його колега з Петербурга витрачав на житло менше — 18,3%).
Водночас анкетування показало, що 9 з опитаних родин винаймали трикімнатні квартири, 2 — чотирикімнатні, а одна навіть п’ятикімнатну. Але чи означає це, що вони дозволяли собі жити по-панськи? Звісно, ні. Простіше кажучи, це були найзаповзятливіші й найспритніші з роботяг, які винаймали великі квартири для того, щоб здавати у них кімнати й кутки вже від себе. За рахунок піднаймачів вони отримували кілька рублів і хоча б трохи знімали напруження з власного бюджету, але при цьому жили буквально на головах один в одного.
І, нарешті, 3% респондентів мали власні будинки або жили у рідних. Неважко здогадатися, що йшлося не про кам’яні хороми на Хрещатику, а про дерев’яні хатинки по ярах та околицях…
Чим вони харчувалися
На хазяйських харчах перебивалася тільки мізерна частка опитаних, та й то більшість із них додатково приплачувала за їжу по кілька рублів на місяць. Майже всі робітники харчувалися самостійно. І витрачали на це в середньому 146 руб. 75 коп. на їдця на рік.
Багато це чи мало? Для порівняння було наведено англійські дані. Виявилося, що в родині середнього британського робітника в перерахуванні на російські ціни витрачають на харчі принаймні на 26,2% більше. При цьому в раціон англійця входили яловичина і телятина, сало й шинка, пшеничний хліб, яйця, сир, масло, молоко. Наші земляки найчастіше обходилися іншими продуктами — картоплею та капустою, крупами й житнім хлібом.
Важливою рисою була питома вага харчування в загальному бюджеті. Для найменш забезпечених робітників, обтяжених родинами, цей показник перевищував 80%, тобто з кожних зароблених п’яти рублів чотири доводилося проїдати. У трудівників, які заробляли більше, на їжу витрачалася менш вагома частка доходу, і в середньому для всіх анкетованих вона становила майже 48,7%.
Як свідчила статистика, це було менше, ніж у робітників у Західній Європі та Америці, де на «хліб насущний» припадало понад 60%. Здавалося б, це говорить про вищий рівень життя наших земляків. Зовсім ні. У коментарях до результатів анкетування відзначалося: «Порівняно невеликі витрати на харчування свідчать не на користь того, що вільний бюджетний залишок, який йде на задоволення вищих потреб, у київських робітників більший, ніж у їхніх закордонних побратимів. Різниця пояснюється інакше. Київські трудівники витрачають на житло й на одяг відносно більше, ніж робітники за кордоном. Тому на харчі в них мимохіть залишається менше, і в якісному відношенні їжа, звісно, гірша, ніж у робітників Європи та Америки».
У що вони вдягалися
Хоч як би там було, а трудівник, що поважав себе, мусив мати у своєму розпорядженні якийсь мінімум одягу. Сюди входили (крім білизни) сорочка, блуза, штани, картуз, сяке-таке взуття, пальтечко, для заможніших — «спінжак» (піджак). Бідняки ладні були ходити в лахміттях, у штопаних-перештопаних одежинах. Але, природно, що вищі були заробітки, то більшу частку з них погоджувався викласти роботяга за представницький «прикид». Щоправда, для самотніх, які одержували на рік понад 700 рублів, відсоток витрат на одяг трохи знижувався — завдяки задоволенню потреби в пристойному костюмі та перекиданню коштів на інші потреби.
Витрати на одяг для самотніх київських робітників становили у середньому 15,13%, для сімейних — 12,5%. Ця відчутна різниця пояснювалася просто. По-перше, у родинах було занадто багато інших невідкладних потреб; по-друге, існувала можливість заощаджувати, передаючи ті самі речі, так би мовити, з покоління в покоління.
Загалом київські робітники витрачали на одяг набагато більше, ніж їхні колеги за кордоном. Взагалі у Росії спостерігалася істотна дорожнеча вбрання. Її виправдовували політико-економічними міркуваннями: з метою «підтримки вітчизняного виробника» хороша й дешева імпортна мануфактура обкладалася високим митом. Платили за це, як водиться, споживачі…
Потреби високого порядку
Отже, найнагальніші потреби з робітничого бюджету задоволені. Трудівник і його родина мають дах над головою, більш-менш нагодовані й вдягнені. На що ж іще в них є гроші? В чому полягають їхні додаткові витрати, спричинені, згідно з тодішньою термінологією, «потребами високого порядку»?
У найбідніших з опитаних понад елементарні потреби залишалося ще близько 5% заробітку; для заможніших працівників цей показник доходив до 15-17%. Щоправда, багато хто мав викроювати якісь суми для пересилання на сторону: це стосувалося насамперед тих, хто приходив на заробітки в місто із села, де залишилися рідні.
Легко здогадатися, яка саме «потреба високого порядку» далеко передувала усім іншим. Звісно, йдеться, про «наркоз» — куриво та алкоголь. На них ішла основна частка бюджетного «надлишку». Добре ще, якщо «надлишку», бо траплялися хронічні алкоголіки, що пропивали ледь не половину заробітку. До слова, анкетування підтвердило справедливість відомої приказки «п’є, як чоботар». Саме серед шевців виявилося найбільше питущих і курців, які витрачали на «наркоз» у середньому 9,27% своїх доходів. При цьому доходи шевців були найменшими серед всіх ремісничих професій у Києві.
Другий рядок у рейтингу «високих потреб» займали предмети особистої гігієни та відвідування лазні. Потім ішли театр і видовища, культосвітні потреби, релігійні потреби, для деяких категорій робітників — «товариська солідарність» (внески в різні страхові каси або на користь профспілок, які тільки-но стали виникати). Досить скромне місце в бюджеті робітника належало витратам на охорону здоров’я і на освіту. Причина полягала в тому, що влада все-таки врахувала ці потреби і створила систему гранично дешевої початкової освіти і безкоштовної медицини для бідних; у тій самій галузі особливо продуктивно проявляли себе й філантропи.
Економісти міркували про те, як спонукати трудящих вибудувати пріоритет своїх «необов’язкових» потреб найоптимальнішим чином. І прийшли до своєрідного висновку: «У надмірному споживанні горілки винні, мабуть, не суб’єктивні якості робітників, а об’єктивні умови їхнього існування… Поки поліпшення житлових і продовольчих умов і посилення витрат на культурні потреби не знижують витрат на алкоголь, зростання цих останніх є, у певному сенсі, хоч як це парадоксально, фактом позитивного значення, доповнюючи собою недостатнє харчування, і свідчать про зростання потреб. Тому з-поміж найбільш дієвих засобів проти поширення пияцтва в робітничому середовищі є поліпшення житлових і продовольчих умов і збільшення кількості культурно-освітніх та подібних до них установ».
Підбиття підсумків
Можна було б перелічити ще чимало цікавих анкетних показників, аналіз яких у спеціальній брошурі зайняв не один десяток сторінок. Але, зрозуміло, докладне й трудомістке анкетування проводилося не просто як статистична вправа. Ініціатори цієї акції дбали про серйозні суспільні цілі. Вони намагалися самі простежити й показати іншим небезпечні соціальні тенденції.
Чи не найбагатозначніший висновок, до якого привело опитування трудівників, полягав у перевищенні їхніх витрат над доходами, тобто в хронічному дефіциті робітничого бюджету. Цікаво, що, за даними анкети, цей дефіцит практично не зменшувався навіть для тих, у кого заробітки були вищі за середні. І це зрозуміло: у міру підвищення доходів робітник дозволяв собі одружитися, завести дітей, оселитися в пристойнішій квартирі, — відповідно відразу зростали його витрати. «Робітникові, — відзначалося в аналізі анкетування, — завжди доводиться хазяйнувати під тиском протиріччя між існуючими потребами й неможливістю їхнього задоволення. Це протиріччя робітник схильний вирішувати в бік збільшення витрат, хоча б вони й перевищували готівкові надходження. Тому дефіцит є цілком реальним вираженням становища робітників».
Але ж бюджетний дефіцит — це борг, а борг потрібно якимсь чином віддавати. Звідки ж трудівник міг взяти на це гроші? Відповідь проста: рано чи пізно необхідність змушувала його затягнути пасок.
Надлишок робочої сили давав змогу роботодавцям платити персоналу ледь не нижче за фізіологічний мінімум, що загрожувало найнебезпечнішою соціальною напруженістю. Але ж західні країни давно усвідомили цю небезпеку. Там сформувалися потужні профспілки, які утримували заробітну плату на прийнятному рівні; крім цього були поширені товариства взаємодопомоги, діяла державна система страхування. У Росії ж у всякого роду профспілках та іншій робітничій самодіяльності влада насамперед вбачала крамолу.
Київське анкетування наводило на серйозні міркування. Економісти, які проводили його і аналізували результати, не приховували стурбованості. Тепер слово було за можновладцями. Але уряд і законодавці не поспішали захищати права робітників. А часу на роздуми залишалося занадто мало. Експозицію матеріалів опитування на Київській виставці 1913 року відділяло від нищівного соціального вибуху всього лише чотири роки…
Між іншим
Суттєвою особливістю анкетування було те, що проводилося воно під егідою Товариства економістів при Київському комерційному інституті. А результати були опубліковані в «Известиях» цього інституту (і потім окремою брошурою) з благословення його директора — професора Митрофана Довнар-Запольського.
Київський комерційний інститут був незвичайним навчальним закладом (нині в його корпусах діє Національний педагогічний університет імені Драгоманова). Засновник інституту Митрофан Вікторович Довнар-Запольський (1867-1934) народився в Мінській губернії, але найплідніший період його діяльності пов’язаний з Києвом. Довнар-Запольський учився в Київському університеті під керівництвом видатного професора Володимира Антоновича. Згодом він сам тут викладав, і його учні утворили цілу наукову школу. В історіографії Митрофан Вікторович відстоював теорію, яка твердила, що на перебіг історичного процесу впливають фактори економіки. І, створивши Комерційний інститут, втілював це положення на практиці, прагнучи якомога швидше сформувати покоління грамотних економістів. Це мало забезпечити правильний курс вітчизняному господарству, а отже, й вірний хід розвитку країни в цілому.
За Довнар-Запольським, неможливо було об’єктивно уявляти собі економічну ситуацію без досконального вивчення реального життя. Таким чином, анкета Товариства економістів не просто стала помітним епізодом на Всеросійській виставці 1913 року. Її матеріали та висновки відразу ж пішли в хід на інститутських заняттях, їх ретельно вивчали майбутні менеджери.
Отличная статья, М.Б. браво!