Леонід Тимофійович П’ятаков був одним з найзаслуженіших генералів цукрової промисловості. У цій галузі він незмінно працював відтоді, як закінчив у 1872 році хімічне відділення Технологічного інституту в Петербурзі. Відразу після випуску молодий технолог пішов на Млієвський цукровий завод у Черкаському повіті, що належав відомій фірмі Яхненка і Симиренка. Набравшись досвіду, Леонід П’ятаков спробував себе в менеджменті. У 1884-му 37-річний інженер обійняв посаду директора досить великого Маріїнсько-Городищенського цукрового заводу, розташованого також у Черкаському повіті. Про те, наскільки успішно він виконував свої обов’язки, можна робити висновки хоча б за тим, що власниця підприємства поміщиця Катерина Балашова довіряла йому управління заводом чверть століття поспіль.

Вдалою виявилася і підприємницька діяльність П’ятакова. У трьох губерніях — Подільській, Воронезькій і Орловській — він організував нові цукробурякові заводи. Причому підприємець мав у своєму розпорядженні досить обмежені кошти, але кращими його активами були досвід і авторитет. Він створив три товариства з експлуатації заводів, й інвестори, які довірилися йому, не прогадали. На початку ХХ ст. створені Леонідом Тимофійовичем підприємства сумарно виробляли понад 1,2 млн пудів цукрового піску на рік.

Особливу роль у бізнесі П’ятакова відіграла його освіта інженера-хіміка. Щоб цукробурякове підприємство приносило бажані доходи, потрібно було постійно підтримувати його на рівні сучасних технологій. Однією з найвідповідальніших стадій виробничого циклу було очищення й освітлення дифузійного соку, що потім перетворювався на сироп для отримання цукрових кристалів шляхом випарювання. Тут застосовувалися хімічні методи, і Леонід Тимофійович вніс чимало вдосконалень до процесу цукроваріння. Його творча думка дістала високу оцінку в колі колег. П’ятаков брав активну участь у діяльності великого науково-інженерного об’єднання — Київського відділення Імператорського російського технічного товариства. Чимало його статей було опубліковано в «Записках» відділення. За свої заслуги Леоніда П’ятакова було обрано віце-головою і почесним членом КВІРТТ. Входив він і до «уряду» цукробурякової промисловості, що мав резиденцію в Києві, — правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

 

У родині не без крамольника

У Леоніда Тимофійовича та його дружини, здібної піаністки, видатної благодійниці Олександри Іванівни П’ятакової було п’ять синів і донька. Певний час П’ятакови мешкали у квартирі при цукровому заводі в Городищі, але потім перебралися до Києва. Родина займала квартиру в гарному двоповерховому флігелі у дворі по вулиці Кузнечній (тепер Горького, 5).

Бізнесмен не шкодував зусиль для того, щоб ввести своїх нащадків у світ науки і техніки. Приміром, старший син Олександр пішов стопами батька і став інженером-технологом, а згодом викладав у КПІ.

Але не всі спадкоємці Леоніда П’ятакова виправдали його сподівання. Особливим свавіллям вирізнявся його четвертий син Георгій (Юрій). Середню освіту він здобув у Київському реальному училищі Св. Катерини. Цей заклад утримувала лютеранська громада, тож на викладанні позначалася німецька технічна школа, що вважалася тоді зразковою для всього світу. Здавалося б, здібний і енергійний хлопець мав отримати неабиякий заряд знань. Але з чотирнадцяти років Георгій захопився політикою. Він вступив до шкільного революційного гуртка з соціал-демократичним ухилом. П’ятнадцятим роком його життя став достопам’ятний 1905-й. У цей час Київ трясли демонстрації, мітинги, страйки, у яких юний «реаліст» почувався як риба у воді. Його активність не залишилася непоміченою: юнака виключили з училища. Але він не сумував. Склав іспити за весь курс екстерном (імовірно, допомогли батьківські зв’язки), а тим часом зійшовся з групою анархістів, що займалися терором і експропріаціями. У 1907 році він брав участь у підготовці замаху на самого генерал-губернатора Сухомлинова. На щастя для начальника краю, Георгій П’ятаков швидко охолонув до лозунгів анархії. Він засів за марксистські книги і навіть, на радість батькові, почав учитися на економіста в Петербурзькому університеті.

За три роки П’ятаков-молодший досконально опанував економічну премудрість і знову взявся за крамолу. Після гучних університетських безладів наприкінці 1910 року він потрапив на три місяці за грати, потім його вигнали з університету, а заодно й зі столиці. Повернувшись до Києва, Георгій швидко налагодив зв’язки з товаришами по РСДРП, став членом партійного комітету. Втім, і тут його підпільну діяльність не залишило без уваги пильне око жандармерії. У листопаді 1913-го молодого бунтаря було заслано на поселення в Іркутську губернію. Через кілька місяців після прибуття на місце він утік через Далекий Схід у Японію, а потім у Європу. Відтоді слідом за старою партійною кличкою Київський він отримав нову — Японець. У Європі Георгій Леонідович тісно спілкувався з верхівкою більшовицької еміграції, включаючи Ульянова-Леніна.

Не встиг П’ятаков-старший отямитися від нервового потрясіння, пов’язаного з четвертим сином, як на ту саму стежку ступив і третій. Леонід Леонідович П’ятаков спочатку був справжньою розрадою батька. Вивчився в КПІ на інженера, жагуче захоплювався хімією, уже змолоду був включений до складу КВІРТТ. Займаючись в інституті, цурався революційних кружків, навіть щиро протестував проти політичних акцій на шкоду навчальному процесу. Але приклад молодшого брата круто змінив його світогляд. І ось Леонід також засів за вивчення Маркса й опинився у лавах більшовиків.

У розпал сімейних хвилювань, у лютому 1915 року, Леонід Тимофійович П’ятаков помер. Його прах поховано на Байковому кладовищі. Через два роки померла і його дружина. Найтрагічніших подій, пов’язаних із синами-революціонерами, їм не судилося побачити…

 

Гасла і кров

Коли йшла Перша світова війна, брати Георгій і Леонід були далеко один від одного. Георгій перебував в еміграції — займався революційною публіцистикою в Берні, Лозанні, Стокгольмі, Хрістіанії (Осло). Разом з ним колесила по Європі його вірна подруга фанатична більшовичка Євгенія Бош. Тим часом Леонід лежав під кулями в окопах. Він відважно боровся, взяв участь у 35 боях, його груди прикрасили солдатські Георгіївські хрести. Потім все-таки влада вирішила використати кваліфікацію П’ятакова і направила Леоніда на оборонний завод.

Лише після лютого 1917 року брати знову зустрілися в Києві. Тут вони обидва відразу активно включилися в роботу міського комітету партії більшовиків. Георгія П’ятакова обрали його головою. Слід зауважити, що в заплутаних суспільних відносинах тодішньої України він намагався не рубати вузли, а розв’язувати їх, реально оцінюючи політичні та економічні інтереси різних верств населення. «Виставити гасло диктатури пролетаріату на чолі з революційною соціал-демократією було б передчасно, — зазначав у серпні 1917-го «товариш Юрій». — Нам потрібно вести вкрай обережну політику всередині країни, не відштовхуючи дрібнобуржуазні маси необережними передчасними вуличними виступами. Тепер перед нами період тривалого і наполегливого роз’яснення дрібнобуржуазним елементам нашої революційної лінії».

Його тактика натрапила на сильну протидію з боку «лівої» частини комітету. Найзатятішою противницею Георгія П’ятакова була Євгенія Бош, яка очолювала обласний партійний комітет і вимагала якнайшвидшого збройного повстання та диктатури пролетаріату. Її союзником став Леонід П’ятаков. Він керував військовою організацією комітету, регулярно виступав на мітингах, не забуваючи надягти свої «Георгії» для залучення сердець солдатів-окопників. Запальні промови Леоніда, що закликали до революції в ім’я миру і землі, викликали бурю захвату.

Підкорившись думці більшості партійців, Георгій П’ятаков очолив революційний комітет, що підняв у Києві жовтневе повстання 1917 року, яке покінчило з владою Тимчасового уряду. Після цього почалося нелегке з’ясування відносин між більшовиками та Центральною Радою — противниками і прихильниками незалежної України. У розпал цих складних подій Георгія Леонідовича несподівано викликали у столицю радянської Росії Петроград. Його економічну освіту в обсязі трьох курсів університету вважали підходящою для того, щоб… довірити керівництво націоналізованим Держбанком.

А Леонід залишився у Києві. Тут назрівав збройний конфлікт, і фронтовик П’ятаков вів активну більшовицьку агітацію в українізованих військових частинах. Скінчилося це трагічно. Наприкінці грудня загін гайдамаків увірвався у квартиру П’ятакових на Кузнецькій, захопив Леоніда й відвіз у невідомому напрямку. Лише через три тижні його понівечене тіло знайшли на околиці міста. У грудях була глибока рана, а руки були порізані: на думку лікарів, Леонідові П’ятакову живому висвердлювали шашкою серце, а він конвульсивно хапався за клинок…

 

Командир трудової армії

Поки в Києві гриміли постріли, у радянському Петрограді нова влада розбиралася з банківською системою. Дореволюційні чиновники, що залишалися у своїх кабінетах Державного банку, не квапилися переходити на службу до більшовиків.

У класичній довоєнній кінострічці «Виборзька сторона» рішучий роботяга-революціонер Максим у компанії червоних матросів з’явився в банк і швидко навів там лад. Коли фільм вийшов на екрани, ті, хто насправді проводив цю операцію, були знищені машиною сталінського терору. Фактично ж опір старого апарату зламали в листопаді 1917 року головний комісар Державного банку, дворянин, вихованець Московського університету Валеріан Оболенський і його помічник, син цукрозаводчика Георгій П’ятаков. Щоправда, методи «вмовляння» банківських чиновників у фільмі навряд чи перебільшені: відомо, що в новоявлених комісарів на руках були десятки ордерів на арешт, у які залишалося вписати тільки прізвища…

Словом, банківську кризу було ліквідовано, і в Радянській республіці відновили платежі. У грудні Оболенського перевели у ВРНГ, а головним комісаром банку став Георгій П’ятаков. Протягом грізних, напружених тижнів аж до лютого 1918-го він виконував ці обов’язки, уже тоді показавши себе рішучим та енергійним організатором. Але тоді ж більшовицьке керівництво побачило, що в П’ятакова є свої політичні погляди і він просто так ними не поступиться. Коли ЦК дав санкцію на підписання Брестського миру, Георгій Леонідович категорично виступив проти. І, відмовившись від керівництва банком, відправився воювати проти німців на окупованій українській землі.

Слід зазначити, що ставлення до УНР та Української держави у П’ятакова було вкрай негативне. І не тільки через загибель брата від рук гайдамаків. Він взагалі був противником національного самовизначення, заявляючи: «За соціалістичної організації господарства незалежність націй зовсім неможлива, та й нікому не потрібна». Говорячи конкретно про Україну, Георгій П’ятаков у тому самому ключі чітко викладав позицію Радянської республіки та більшовицької партії щодо українського суверенітету та Центральної Ради: «Підтримувати українців нам не доводиться, тому що цей рух несприятливий для пролетаріату. Росія не може існувати без української цукрової промисловості, те саме можна сказати про вугілля (Донбас), хліб тощо». Ці його фрази не сподобалися Леніну. Вождь більшовиків міг у душі поділяти думку П’ятакова, але на словах все-таки намагався декларувати принцип самовизначення націй.

Хай там як, а в Україні, що роздиралася війнами, Георгій П’ятаков займав провідні позиції в радянській верхівці, побував на посадах керівника ЦК республіканської компартії, голови уряду УРСР. Утім, на жодній посаді довго він не залишався. То його призначали комісаром радянських з’єднань на відповідальних фронтах, то раптом довіряли йому Академію генерального штабу, то знову залучали до керівництва Народним банком — в умовах воєнного часу його рішучість і працездатність були дуже доречними на різних посадах. Оцінила П’ятакова і друга людина в радянській ієрархії — Лев Троцький. Вони разом «експериментували» на Уралі, де в січні 1920 року 3-тю армію Східного фронту з усією її структурою реформували у так звану 1-шу армію праці. То була квінтесенція економіки «воєнного комунізму» — обов’язкова праця, підпорядкована армійській дисципліні…

 

Мавр зробив свою справу

Завершилася війна, і перед Георгієм П’ятаковим відкрилося широке поле господарської діяльності. Хоча він формально не входив у політбюро, але серед більшовиків був дуже помітний. Достатньо сказати, що Ленін у «Листі до з’їзду» назвав 34-річного П’ятакова в числі «найвидатніших сил» молодого покоління партійців. Щоправда, дав йому двоїсту характеристику: «Людина, безсумнівно, видатної волі та видатних здібностей, але занадто захоплива адмініструванням і адміністраторським боком справи, щоб на неї можна було покластися в серйозному політичному питанні». Справді, в політиці П’ятаков залишався норовливим: приміром, різко заперечував проти введення непу.

Утім, безробіття йому не загрожувало. Перший післявоєнний «іспит» він склав у Донбасі на посаді голови Центрального правління кам’яновугільної промисловості. Для подолання розрухи було потрібно паливо, і перед П’ятаковим поставили завдання негайно і різко підняти виробіток вугілля. Завдання було виконано. І тоді Георгія Леонідовича призначили керівником Головного управління палива. Потім, у міру виникнення нових проблем, його перекидали на посади заступника голови Держплану і Ради народного господарства, голови Головної економічної ради, доручили керівництво Головним концесійним комітетом.

Будучи справжнім працелюбом, П’ятаков забував за роботою про побутові питання, ходив у потертому костюмчику не по зросту, навіть не щодня встигав пообідати. Він добре володів іноземними мовами і систематично вів переговори із західними контрагентами, укладав угоди, не раз виїжджав за кордон для підписання контрактів на величезні суми. За його сприяння надходило імпортне устаткування на шахти Донбасу, металургійні підприємства півдня України, машинобудівні заводи Уралу. Європейські підприємці були вражені: людина, уповноважена розпоряджатися астрономічними сумами, виглядає скромніше від останнього клерка в європейському офісі!

Але ось настав час, коли Троцького, кумира П’ятакова, скинули з п’єдесталу, а самого Георгія Леонідовича від гріха подалі відправили торгпредом до Франції. Потім, коли П’ятаков запевнив у своїй лояльності Сталіна, його знову повернули в керівництво радянською економікою. Втретє доручили керувати Держбанком, потім призначили заступником наркома важкої промисловості. Наркомом, як відомо, був Григорій Орджонікідзе. Але Серго не мав ні економічної, ні технічної освіти. Мабуть, правильно буде сказати, що істинним, тіньовим керівником важкої промисловості всього СРСР, виконавцем грандіозних програм індустріалізації був саме П’ятаков.

Відрікшись від Троцького, Георгій Леонідович був не схильний безоглядно танцювати під дудку Сталіна, і кремлівський вождь подумки виніс йому вирок у своєму дусі. Але деякий час приховував недобре ставлення — все-таки П’ятаков був корисний. А ось у вересні 1936 року його «взяли» у справі «Паралельного антирадянського троцькістського центру». Граючи на любові до дружини й сина, арештанта змусили дати найбезглуздіші й найпринизливіші показання. А на початку 1937-го засудили і розстріляли в підвалах НКВС. Реабілітували «підлого троцькіста» тільки в 1988 році, місце його поховання невідоме. Брат Леонід спочиває у братській могилі революціонерів у Маріїнськім парку. А на Байковому кладовищі вцілів надгробок Леоніда Тимофійовича П’ятакова — інженера, цукрозаводчика й активного будівельника того старого порядку, який з такою самою активністю руйнували його сини.

 

До речі

На час перебування Георгія П’ятакова на чолі Народного банку РРФСР припала перша емісія радянських грошей (у ту пору, наприкінці 1918-го, для насичення «грошового голоду» в обіг запускали навіть старі царські облігації й відрізані від них купони). Власне кажучи, «емісія» полягала в тому, що були використані кліше кредитних білетів від 1 до 1000 руб., підготовлені ще Тимчасовим урядом, з відповідною емблематикою — «общипаними» двоголовими орлами. Від нових емітентів на купюри потрапили тільки дата «1918» і підпис керуючого банком та касира. За керуючого розписався особисто Георгій Леонідович П’ятаков. Так ці кредитки і називали в народі — «п’ятаковки».