У даному випадку йдеться про серію путівників, над якими видавництво «Грані-Т» почало працювати ще 2008-го року. Доробок, який ми можемо розглядати сьогодні, складається з видань, що пропонують маршрути тим чи іншим цікавим регіоном України: «5 шляхів зі Львова», «10 маршрутів вихідного дня навколо Києва», «29 зупинок від Хмільника до Хмельницького» тощо. Часом за основу взято не тільки територіальний, а й культорологічний аспект, як от у путівниках «44 дерев’яних храми Львівщини», або «55 дерев’яних храмів Закарпаття».
Запропонована література справді є дуже цікавою, адже проводить читача шляхами не лише до загальновідомих туристичних центрів, а й у глибинку, у провінцію, до часом давно забутих куточків нашої держави, які, проте, зберігають свій шарм та унікальність. Водночас, виходимо з того, що путівник — це спеціальна література для людей, які вирішили податися у самостійну подорож. Тож і це будемо мати на увазі, розпочинаючи власну мандрівку книжками «туристичної» серії видавництва «Грані-Т».
Загалом, книжки виконані у достатньо зручному форматі, щоб їх узяти в дорогу. Усі путівники мають карти на кожен розділ із зазначеними зупинками, та щедро проілюстровані. Водночас, вони дещо відрізняються між собою за обсягом і головне — за авторським підходом.
«29 зупинок від Хмільника до Хмельницького»допоможуть мандрівникові не загубитися в стежках мальовничого і такого багатого на цікаву історію та пам’ятки Поділля.
Віддамо належне історику Дмитрові Малакову, який працював над путівником, — у виданні жодного натяку на якусь директивність. Автор лише окреслює варіанти маршрутів, пропонуючи читачеві обрати власний. При цьому історичний матеріал подано відповідно до призначення книги — попри те, що його досить багато, він не «перенавантажує», а навпаки, допомагає зорієнтуватися в епохах, персоналіях, і відчути всі смаки краю, яким подорожуєш.
Дещо інший виклад бачимо у «44 дерев’яних храмах Львівщини». Загалом, як правильно зазначає авторка Олена Крушинська, в Україні увага прикута до дерев’яних церков Закарпаття. Їхні «побратими» з Галичини є менш відомими. «Причина цього — елементарний брак інформації» — пише вона, і з нею важко не погодитися.
Щоб заповнити цей вакуум, свого часу авторка отримала грант президента України та створила сайт derev.org.ua. Тобто маємо випадок, коли ідея книги пропущена, як кажуть, через себе.
Хоча, можливо, це й спонукало наситити путівник сентементальними фразами та розлогими розповідями про реконструкції того чи іншого храму, що роблять текст заважким. А передмова Олега Рибчинського, у якій він розповідає про варіанти сприйняття сакральної дерев’яної архітектури, заслуговує на те, щоб її зацитувати: «Третій спосіб — це критичне осмислення. Найважчий варіант церкви в собі. Тут немає примирення з собою, а є вислуховування найрізноманітніших тлумачень і версій, знаходження порозуміння та точні прорахунки відстаней, показників семантичних кодів та написів».
Путівник — річ доволі практична, що має допомогти подорожньому зорієнтуватися у пам’ятках, вибрати найзручніший шлях до них, дати мінімум необхідної, лаконічної інформації. Але якщо йдеться про спонукання до осмислення, глубоких душевних переживань або ж ознайомлення беспосередньо з історією краю, то для цього, очевидно, є інші час і місце.
Це ж стосується і розповіді про «5 шляхів зі Львова». Вирушаючи у мандрівку Глинянським, або Жовквським шляхом, можемо прочитати гарні історичні нотатки про місця, у яких належить побувати. Увагу на конкретних пам’ятках автори концентрують наприкінці кожного розділу під «шапкою» «варто оглянути».
Така структура не є зручною, але не дивує, оскільки, як можемо дізнатися, під час підготовки путівника використано матеріали львівського поважного культурологічного часопису «Ї».
Знову ж таки, культорологічні тексти і туристичний путівник — речі різного характеру. Якщо йдеться про створення спеціального видання, воно має відповідати певним критеріям, один із яких — простота викладу. Та головне — путівник має бути «робочим інструментом» мандрівника та містити усіляку додаткову інформацію.
Почнемо з того, що наявність кількох чистих аркушів «для нотаток» наприкінці книги є абсолютно слушною. Але вони наявні далеко не в кожному виданні цієї серії.
Не зайвим було б доповнити їх і різноманітними номерами телефонів та адресами готелів, музеїв, кав’ярень, баз відпочинку тощо.
Саме так учинив укладач путівників «7 мандрівок Полтавщиною» та «4 мандрівки Житомирщиною» Дмитро Антонюк. Крім того, краєзнавчі та історичні відступи автора не перетворюються в історичні лекції. Так би й усюди!
На захід від Києва є безліч пам’яток, що їх туристи залишають поза увагою, минаючи їх дорогою у Карпати. Дмитро Антонюк із великою симпатією говорить про закинуті польські панські маєтки, забуті вже й самими поляками. А ще на Житомирщині є кілька палаців, що належали родині українських підприємців Терещенків. А також, для «гурманів», палац у Верхівні, в якому мешкав Оноре де Бальзак. До речі, місцевий музей працює лише за попередньою домовленістю, тому за вказаний номер телефону — окрема подяка.
На Полтавщині можна відвідати не тільки обласний центр та гоголівські місця. Ось як автор пише про невелике місто Зіньків: «Жоден з путівників не подає відомостей про цей районний центр і не закликає сюди заїхати. А дарма. В центрі збереглося чимало будинків різних стилів кінця ХІХ — початку ХХ ст., і найоригінальнішим серед них є дім купця Воздвиженського, побудований у стилі неоготики в 1897 році. Подібна споруда була б окрасою будь-якої столиці».
Загалом, найбільш вдалими вийшли саме ті путівники, автори яких власними ногами, або ж колесами власних автомобілів виміряли всі маршрути, які описують. Та ще й доповнили текст власноруч зробленими фотографіями.
Зі знанням справи написано путівник «55 храмів Закарпаття», хоч впадає в око, що видавці трохи пожалкували місця для ілюстрацій — хотілося б, щоб вони подекуди були більшого формату.
Цікаво, що над своїми книгами — всього їх вийшло у цій серії дві — Дмитро Малаков, як він пише, почав працювати ще наприкінці 1980-х років. Друга його робота, підготовлена до друку у співавторстві з Оленою Крушинською, називається«2 береги Збруча». «Такого, як на Збручі, специфічного поєднання існуючих протилежностей в дусі інь і янь, не відчути деінде: на правому березі переважають храми і каплиці, на лівому — пофарбовані гіпсові вожді, колгоспниці і піонери», – пишуть автори. І справді, річка, якою проходив кордон двох колишніх імперій, приголомшує і своїми контрастами, і своєю красою.
Годі намагатися оглянути тут всі видання. З повним їхнім переліком можна познайомитися на сайті видавництва «Грані-Т». А ще краще — зайти до книжкової крамниці, запастися путівником на свій смак і негайно, користуючись теплою порою року, вирушати у подорож!
До речі, порівняно з нинішніми «галопуючими» цінами вартість книг принаймні не виглядає завищеною — від 22 до 35 гривень (останнє – за майже 200 сторінковий путівник Буковиною Ірини Пустинникової).
Серед побажань — щоб видання були розраховані не лише на автомобілістів, і не лише на людей, які вирушають у мандри з Києва або зі Львова. Хотілося б, щоб туристичні маршрути автори і видавці наклали на мапу всієї України, щоб і одеситу, і донеччанину, як і киянину, було зручно користуватися путівником, незалежно від того, де саме він починає свій шлях.
Звертає на себе увагу брак путівників сходом та півднем держави, але віриться, що це справа майбутнього.
Загалом, серія вийшла доволі змістовною. Та і як могло бути інакше. Втім, цілком очевидно, що таку літературу українським видавництвам ще треба вчитися видавати.
Додати коментар