— Це перше в Києві видання, у якому так широко, та ще й з ілюстраціями, представлено історію відомого некрополя на Байковій горі,— високо оцінила роботу українського дослідника києвознавець, історик Лідія Пономаренко.— Віктор Олексійович зробив те, що повинна була забезпечити держава.

Минулого тижня в Колонній залі на Хрещатику, 36 Віктор Жадько презентував “Байковий некрополь”. На зустріч із письменником завітали поет Вадим Крищенко, професор Анатолій Погрібний, студенти педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Книгу високо оцінила церква — Патріарх Київський і всієї України-Русі Філарет нагородив пана Жадька медаллю святого Миколи Чудотворця. Письменник також дістав подяку Київського міського голови Олександра Омельченка, а Міністерство освіти і науки за значний внесок у розвиток української культури присвоїло дослідникові звання “Освітянин року-2004”.

 

За однією з версій, прізвище родини Байкових походить від назви карпатських бойків

— Якось, звернувши з центральної алеї Байкового кладовища і пройшовши поміж надгробками в “глибинку”, був прикро вражений убогими, невпорядкованими могилами,— пригадує Віктор Жадько.— Пояснити таку занехаяність економічною скрутою важко… Приміром, у сусідній Польщі, яка теж не так давно переживала важкі часи, на Ольшанському некрополі поховання січових стрільців доглянуті… А київський головний меморіал не має навіть повного реєстру всіх, хто знайшов тут останній спочинок. Тому я вирішив самостійно дослідити місця поховань на Байковому…

Гортаючи книгу, вже з перших сторінок робиш для себе відкриття: “кладовище” та “цвинтар”, які багато хто вважає словами-синонімами, насправді різні поняття. Кладовищем називали загальне місце поховання, а цвинтарем — відповідну територію біля церкви. Віктор Жадько, згадуючи про давню історію Києва, розповідає про могили на Берківцях, Звіринці, Паньківщині, Куренівці, Корчуватому та Лук’янівці. Наводить автор і кілька цікавих версій про походження роду Байкових, на землях яких розташований некрополь. Одна з легенд свідчить, що це прізвище походить від назви карпатського племені бойків. За іншою — від імені Буя Доброгоста — воєводи з Перемишля, який наприкінці XIV століття з синами Іваном та Романом виїхав до московського царя.

У грудні 1833 року губернський землемір із приставом та іншими особами відміряли “в урочищі Либідь біля хутора генерала Байкова” місце, яке належало віддати під кладовище. Ділянку одразу ж поділили на кілька частин для поховань православних, католиків та лютеран… Цю дату заснування Байкового знайшла в архівах історик, краєзнавець Людмила Проценко. До речі, саме вона першою почала досліджувати проблему історичних поховань у столиці.

У вісімдесятих роках XIX століття за проектом київського архітектора Меленського на кошти, зібрані від продажу підмогильних місць, збудували кам’яну Вознесенську церкву. При ній діяли школа та бібліотека. Спочатку на Байковому ховали звичайних городян (заможних — на Лук’янівському або Аскольдовій могилі), а вже у XX столітті кладовище стало пантеоном…

 

Юрія Яновського перепоховали на догоду Микиті Хрущову

На думку професора, доктора історичних наук Георгія Вартанова, надзвичайно цінними у книзі “Байковий некрополь” є розповіді про долі видатних людей, які знайшли вічний спочинок на цьому кладовищі.

— Щороку тисячі людей відвідують ці святі місця поховань, щоб вклонитися пам’яті тих, хто уславив нашу державу своїм життям, творчістю, працею,— зауважує вчений.— Книга-довідник допоможе кожному ближче ознайомитися з життям легендарних особистостей, які залишили по собі відчутний слід і глибоку пам’ять й можуть служити прикладом для сучасників.

Цікава історія із перепохованням класика української літератури Юрія Яновського. У 1954 році, коли помер знаменитий автор “Чотирьох шабель”, для нього на Байковому знайшлося місце лише в хащах біля смітника. Та коли Микита Хрущов, який захоплювався творчістю письменника, захотів відвідати його могилу, прах Яновського за одну ніч перенесли на центральну алею некрополя…

У книзі вміщено листа Миколи Лукаша, у якому віртуозний перекладач-поліглот просить у Верховного суду УРСР дозволити йому… відбути замість Івана Дзюби визначене молодому поету судове покарання. Мотивував своє рішення так: мовляв, стан здоров’я має такий, що йому однаково, де дотримуватися режиму… Подібний демарш коштував Лукашу членства у Спілці письменників.

Віктор Жадько розповів, що “Байковий некрополь” значною мірою є “авторським” і не претендує на енциклопедичність. Тобто Віктор Олексійович згадує саме про ті риси вдачі або вчинки відомих письменників чи громадських діячів, які найглибше вразили його. Не йдеться в книзі про політиків радянської доби. Віктор Олексійович вважає, що потрібен час, щоб на відстані і без емоцій оцінити вчинки цих діячів.

Для поціновувачів таланту Івана Миколайчука будуть цікавими спогади Жадька про його першу зустріч з актором та режисером. Познайомилися вони в херсонських степах на зйомках кінофільму “Канал”. Після роботи актор із компанією подалися відвідати археологів, що розкопували кургани. Сонце смалило немилосердно, і хтось із археологів розмріявся, мовляв, як було б гарно випити чогось холодненького…

“Наступного дня над пагорбом завис вертоліт, який кінознімальна група використовувала для пошуків натури. З нього на капроновій мотузці спускалося три, зв’язані за лискучі зафольговані шийки, пляшки шампанського, пиво та вода. З кабіни виглядав і привітно помахував рукою доброзичливий Миколайчук.”

Досліджуючи територію кладовища, Віктор Олексійович не оминув і трьох козацьких хрестів — місця, де в листопаді 1989 року перепоховано прах дисидентів — Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

Заледве знайшов Жадько символічні могили Євгена Плужника та інших представників “розстріляного відродження”. Адміністрація кладовища байдуже поставилася до задуму Віктора Олексійовича написати про некрополь…

 

Меморіальні скульптури київської родини де-Веккі були відомі в усій Європі

Згадав у своєму дослідженні Віктор Жадько і про тих, хто виготовляв надмогильні пам’ятники для киян. Відома нині лише вузькому колу києвознавців династія різьбярів та скульпторів де-Веккі славилася у минулому столітті на всю Європу. В 1908 році їхні меморіальні постаменти здобули золотий хрест та диплом на міжнародній виставці сучасного мистецтва у Римі. На Всеросійській промисловій виставці, що відбулася в Києві у 1913 році, композиції “Зажурений ангел біля хреста” журі присудило срібну медаль. Власниця майстерні Надія де-Веккі особисто їздила в Італію купувати мармур, граніт та переймати нові тенденції у виготовленні надгробків. Чималі кошти жертвувала Центральній Раді на видавництво книжок. Хто знає, можливо, за це у 1919 році її без суду та слідства розстріляли разом з видатним педагогом, істориком, директором Педагогічного музею Володимиром Науменком. Невідомо навіть, де поховано Надію де-Веккі…

За буремне XX століття знищено більшість пам’ятників, виготовлених майстрами де-Веккі. Збереглися лише два біломармурових ангели: один, з квіткою у руці, вцілів у другому ряду, неподалік від поховання родини Грінченків на Байковому, інший — на могилі академіка живопису Миколи Пимоненка на Лук’янівському кладовищі.

 

Від могил Олександра Русова, Платона Луначарського, Анатолія Свидницького та багатьох інших не лишилося й сліду…

З приходом більшовиків у Києві почалася масова “зачистка” не тільки інтелігенції та підприємців, а й цвинтарів. Так, у тридцятих роках минулого століття “змели” цвинтар на Аскольдовій могилі, де було поховано чимало шанованих киян. Історики кажуть, що практика, коли на місці старих могил робили нові, була дуже популярна в Радянському Союзі у 50-х—80-х роках XX століття. Саме тоді зникло чимало поховань та пам’ятників видатним українцям у Києві, Львові, Чернівцях та інших містах…

Віктор Жадько розповідає про долю поховання Григорія Гладинюка, який заповів Києву чималі кошти на утримання дитячих лікарень. У 1915 році вдячні земляки купили в де-Веккі пам’ятник у вигляді каплиці з колонами з блакитного мармуру і погруддям мецената в центрі. Та нині навіть могила не збереглася. Радянська влада знищувала не саму лише буржуазію, а й пам’ять про неї. У 1967 році на місці поховання Гладинюка спочив Павло Тичина.

Хрест на могилі протоієрея Феофілакта Рябчинського та його дружини знесли навесні 1987 року, а могила цих благодійників зникла не так і давно, в дев’яностих роках XX століття. Як пише в своїй книзі Віктор Жадько, протоієрей Феофілакт 35 років (із 1874-го до 1909-го) дбав про Байкове кладовище. Суворо стежив, щоб у поминальні дні люди не приносили на могили їжу і горілку. Навіть давав про це оголошення в газету. Крім того, священик домігся, щоб нове кладовище огородили кам’яним парканом, збудував браму з церквою на другому поверсі, які слугують кладовищу і нині. У 1909 році Рябчинський організував капітальний ремонт Вознесенської церкви, проклав водопровід до Байкового з допомогою братів Якубовських.

Шевченкознавець (у 1872 році разом з Федором Вовком підготував до друку двотомний “Кобзар”), педагог Олександр Русов і всесвітньо відомий педіатр, що заснував власним коштом лікарню для дітей-сиріт,— Платон Луначарський; письменник, поет і педагог Анатолій Свидницький, видавець, журналіст і громадський діяч Кость Паньківський — ось далеко неповний перелік видатних людей, згаданих у книзі Віктора Жадька, від чиїх могил не залишилося і сліду…

— Справедливо було б на Байковому кладовищі (і не тільки там) встановити хоч би меморіальний знак із викарбуваними на граніті іменами всіх, кому “відмовили” в місці вічного спочинку і кого забули,— каже Віктор Жадько.

Незабаром побачить світ книга “Український некрополь”, у якій автор описує місця вічного спочинку видатних земляків у Києві, Львові, Чернівцях та інших містах. Має також задум написати ще два довідники: про поховання усіх письменників, котрі жили і творили у Києві, а також про могили тих українців, кого доля розкидала по всьому світу… 

Придбати книгу в “Магазинчику”