Путівнички у жовтій обкладинці – так звана «жовта» серія, перевірені на практиці вже кількома поколіннями мандрівників. Колись книжки з серії «Дороги к прекрасному» видавництва «Искусство» вважалися напрочуд демократичними, адже були абсолютно позбавлені ідеологічного баласту. Гідне місце у цій серії посіли путівники «По Брацлавщине» (1982) і «По Восточному Подолью» (1988). Фахові і водночас емоційні описи пам’яток, захоплюючі розповіді про історичні постаті, живі дорожні нотатки стали «фірмовим стилем» їхнього автора Дмитра Малакова, для якого ці дві книжки стали першими, але далеко не останніми. Серед них – «По історичних містах Київської Русі» (1990), «Киев Михаила Булгакова» (1990, у співавторстві з А.Кончаковським), «Архітектор Городецький» (1999), «Оті два роки… У Києві при німцях» (2002), «Особняки Києва» (2004, у співавторстві з О.Друг), «Київ. 1939–1945» (2005) та чимало інших києвознавчих видань, адже їхній автор уже багато років працює в Музеї історії Києва.
Коли пан Дмитро випадково згадав у розмові, що у «жовтій» серії мала вийти, але не вийшла ще одна його книжка, стало зрозуміло – вона мусить побачити світ. Путівник по Збручу – історично унікальній річці-кордону, був підготовлений у 1987–1990 роках після численних подорожей автора пішки і автостопом та пошуків в архівах, музеях, бібліотеках. Його уже готували до друку, але 1991 року зв’язки з московським видавництвом перервалися. Відтоді зібрані матеріали мирно лежали у шухляді, аж поки не настав час книзі народитися вдруге – вже в Україні.
На запрошення Дмитра Малакова авторка цих рядків, уже маючи досвід створення путівників у видавництві «Грані-Т», із задоволенням долучилася до редагування і доповнення книжки. Відтак її обсяг збільшився майже вдвічі: були опрацьовані нові літературні джерела, веб-ресурси, а головне – свіжа інформація з подорожей. Що ж змінилося за сімнадцять років? Мальовничі руїни замків стоять як стояли, хоча, трапляється, каміння в них стає потроху менше, а в навколишніх сільських будівлях – більше. Церкви і костьоли тепер частіше потерпають не від зневаги, а від зайвого ентузіазму парафіян, які часом поновлюють їх до невпізнанності. Але загалом більшість храмів тепер доглянуті, у них правиться служба Божа. Ще одна приємна новина: казкові гори Медобори з їхнім унікальним рослинним і тваринним світом тепер не секретний військовий полігон, до якого годі було й наближатися, а природний заповідник. Маршрут пішохідної прогулянки його найцікавішими об’єктами розробив і описав для нашої книжки тернополянин Юрій Козоріз, який виходив медоборськими горами й лісами не один десяток кілометрів.
Унікальність запропонованої подорожі полягає не лише в неповторному поєднанні пам’яток старовини з чарівними краєвидами, але й у самій сутності річки, яка багато віків становила природний кордон. Тому й поставало на її берегах в усі часи стільки твердинь – від середньовічних фортець до залізобетонних дотів. А понад півтора сторіччя Збруч розмежовував не просто держави – ідеології! Тут, на стику імперій Габсбургів і Романових, «панської Польщі» і «Країни Рад» відбувся своєрідний розподіл матеріальних артефактів між двома берегами невеликої річки. Такого, як на Збручі, специфічного поєднання співіснуючих протилежностей, в дусі інь і янь, не відчути деінде: на правому березі переважають храми, каплиці, придорожні хрести, на лівому – пофарбовані гіпсові вожді, колгоспниці і піонери. У сьогоднішній Україні і те, і те – вже пам’ятки історії, які чекають на своїх дослідників і на нас – мандрівників.
Отже, запрошуємо у подорож! І нехай подолання перепон, як-от доріг різного ступеня жахливості, лише підсилить ваш азарт у пошуках цікавих пам’яток на обох берегах Збруча.
Додати коментар