один мій знайомий по́ляк пазли „пузликами” називав 🙂 йому вочевидь видавалося, що складати з розсипаних фрагментиків цілісну картину — то якась негідна дорослої людини справа, тож і слово їй личить підкреслено дитяче. і пані олена свою нову екскурсію як пазл побудувала, але пестливий суфікс туди не ліпиться, бо картина насамкінець складається епічна, як та діорама „суворовський штурм фортеці ізмаїл”.
життя, воно такі сюжети заплітає — жоден сценарист не закрутить. тож 120-річна родинна епопея — то вам не пузлік. там, як і в кожній людській долі, буде всякого доволі: й радості й недолі, і тюрма, і сума… от тільки хай краще не екскурсант (от як я), а екскурсовод сама вам розкаже :), бо тут, як з гостросюжетним фільмом: кожне слово спойлером може стати, а інтригу треба берегти, так цікавіше. отам і складеться за три години те полотно, і розглядатимете ви його, наче якесь весільне фото, де скраю стоять і тітка вєртінського, і бабця висоцького, і ще безліч люду, а хто у центрі, і як вони туди попали, і як жили, (та й як вижили!) і навіть де жили — усе помалу проясниться, все побачите. і навіть поздоровкаєтесь, якщо пощастить. ой, таки спойлер…