Бурхливі шістдесяті роки були часом поступу і надій на краще майбутнє. Численні експонати Виставки надихали гуляючу публіку до творчої праці. Ентузіасти марили, що вже незабаром можна буде промчати по монорейці. Ділові люди (які були навіть у соціалістичному суспільстві) не заперечували. Лиш просили на вдосконалення більше часу та коштів. І чи можна було їм не вірити – адже з найвищих трибун упевнено обіцяли, що тодішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі.

Чомусь для розвитку перспективної, потрібної справи, було відведено полігон у відлюдній місцині на дамбі Київської ГЕС, не доїжджаючи села Лебедівки. Деякі щасливчики навіть бували на тому імпровізованому курорті, серед ягідних та грибних галявин, поряд зі щедрими на рибу та раків водами, де зріс футуристичний науково-технічний комплекс. Там уже вагончик був розміром майже як трамвай (http://metropolis.iatp.org.ua/postindustrial/vicinity/polygon-lad). Пропонувалось подібною трасою пронизати мальовничі дніпрові острови, від Березняків до самого Вишгорода, і не було сумніву, що розкішні краєвиди цілорічно приваблювали б чималий пасажиропотік. Проте нині полігон занедбаний, і все тісніше його обступають банальні дачні ділянки.

Їхати туди близько півгодини від метро “Героїв Дніпра” – автобусом, що на Ровжі. Колії посеред лісу видно у лівому горішньому кутку карти http://www.itpark.com.ua/~lyon/map/M-36-050.jpg чи на космознімку:
http://maps.google.com/maps?f=q&hl=ru&q=Ukraine&t=h&om=1&ie=UTF8&ll=50.659038,30.522766&spn=0.003176,0.010729

Вирвавшись із вуличної тісняви, монорейка дозволяє суттєво пришвидшити перевезення (http://www.monorails.org). Зокрема, у Шанхаї поїзд на магнітній подушці, розроблений німецькими фахівцями, на шляху до аеропорту досягає 400 км/год (http://transrapid.de). Правда, у Москві значно скромнішу трасу не вдається ввести до експлуатації вже кілька років (http://metro.molot.ru/f_monorail.shtml).

На жаль, Київ не поспішає лікувати свої транспортні болячки. Начебто був у нас не один мотоциклетний, авторемонтний, вагоноремонтний, і навіть авіаційний заводи. Та виявилось, що навіть велосипеди вигідніше закуповувати за кордонами, не кажучи вже про літаки. В метро у нас російські поїзди й ескалатори, фунікулер ремонтують швейцарці, а фантастичні канатки для сполучення між берегами пропонують австрійці (http://sevastopol.net.ua/sn/news/2005/12/02/nam-predlagayut-polet-nad-buxtoi.html).

Схоже, що та клопітна екзотика в нас нікому не потрібна. Адже вулиці, наче бур’яном, заполонені всюдисущими маршрутками. Деградує навіть звична трамвайна мережа, а для розвантаження забитих пробками мостів ніяк не вдається умовити залізничників на внутріміські рейси електрички з велелюдної Петрівки на лівобережжя.

Саме в Києві у 1892 р. славетним Амандом Струве був запроваджений перший у Східній Європі (п’ятнадцятий у світі) електричний трамвай, винайдений у 1874 р. полтавчанином Федором Пероцьким (http://pk.kiev.ua/history/2006/04/27/113052.html). Між тим, київський музей електротранспорту мало відомий широкій публіці. Тим більше, що його, подібно до інших закладів культури, вже кілька років ганяють з одного тимчасового притулку до іншого. От і постає перед молоддю питання: чи є в нас минуле? І чи є майбутнє?