Визнаючи, з одного боку, право тижневика доводити до відома читачів альтернативні погляди, публікувати будь-які матеріали, які редакція визнає вартими того, а з іншого — ставлячись до реноме видання, яке люб’язно оприлюднило шість моїх матеріалів, так само відповідально, як до власного, маю поінформувати про свою реакцію на відгук на один із моїх матеріалів — «Вшанування Світоча» («Уикенд», № 32 від 10.08.06 р.).


Передбачаючи можливі заперечення до свого матеріалу в «Уикенде» про погруддя Т. Г.Шевченка на фасаді Національної опери насамперед з боку осіб, причетних до рішення про його встановлення, поставив пастку, попередивши тези про недоречність встановлення бюсту таким зауваженням: «…не оцінюючи погруддя як художній витвір».


Дописувач Дмитро Янко, за його визнанням, «причетний до художнього оздоблення театру», до пастки благополучно потрапив. Другу половину його допису присвячено доведенню того, що скульптурне зображення «виконано на високому професійному рівні», й наголошенню на тому, що його автор — народний художник, а оформлення схвалено міжвідомчою художньою радою. Дописувач згадує і огляд листів киян у «Вечірньому Києві», в якому підкреслюється, що бюст — «високохудожня робота».


Але у мене йшлося не про цей витвір, а про доцільність його встановлення, зокрема про доречність надання театру імені поета.


Що стосується бюсту як такого, то я вважаю його незаперечним творчим здобутком О.Ковальова, і милувався б ним, аби його було встановлено, скажімо, в одному з корпусів столичного університету.


Щодо публікації Ольги Кобець у «Вечірньому Києві», то маю повідомити, що теж звертався до вельми популярної на той час газети. Моє звернення не надрукували, оскільки, як повідомила пані О.Кобець, про негативне ставлення до встановлення погруддя в газеті вже було сказано у статті «Прикрий дисонанс». Вона зауважила, що це, однак, «не виключає й інших думок з цього питання» (ксерокопію листа з газети додаю). Саме іншу думку — на підтримку офіційної — О.Кобець і висловила у власній публікації. На противагу позиції «групи киян» маю навести фахову оцінку знавця київської архітектури, вчителя кількох поколінь архітекторів професора В. В.Чепелика: «На жаль, величина бюста перебільшена, що порушує єдність скульптури і архітектури».


У Д.Янка по суті моїх тез заперечення тільки одне: щодо задуму автора проекту будинку опери В.Шретера. Він нібито мав намір поставити в ніші «скульптуру царя». Дописувач, однак, не зазначає, з якої причини цей намір не було втілено в життя. В.О.Шретер добре розумівся на архітектурі театрів: за його проектами вже були побудовані два театри в губернських центрах імперії, перебудовано дві мистецькі споруди у Санкт-Петербурзі. Київський оперний будували за його життя (автор проекту помер в кінці квітня 1901 р.), будівництво здійснював спочатку О.Кривошеєв (на той час київській міський архітектор), потім — відомі в Києві зодчі В.Ніколаєв, О.Вербицький, оздоблення виконували архітектор В.Городецький і скульптор О.Саля, загальний нагляд здійснював архітектор М.Казанський. Важко припустити, що зазначені професіонали могли щось змінити проти волі свого шанованого колеги — академіка В.О.Шретера. Швидше за все, від скульптури царя відмовився сам автор. Але яким би не був його первісний задум, прикрашати театр бюстом Т.Шевченка він не передбачав. Тому його встановлення є порушенням задуму автора.


Наголошую: недоречне рішення про встановлення погруддя випливає з більш загального «урядового рішення» — про присвоєння театру імені визначного сина України.


Чи були заперечення проти того, щоб ім’я великого поета надати академічному інституту літератури? Жодних. Проти надання імені видатного художника Національному художньому музею? Ні. Це дійсно акти вшанування Світоча (використовуючи вираз Д.Янка). А от присвоєння імені Т. Г Шевченка Національній опері — це акт не вшанування, а ідолопоклонства, так само, як і наявність бюста В.І.Леніна на станції метро «Театральна».


У 1923 р. ім’я Карла Маркса було надано Київській кондитерській фабриці. Достеменно не відомо, чи полюбляв автор «Капіталу» солодощі, і у «Маніфесті комуністичної партії» відсутнє гасло: «Кожному пролетарю — коробку цукерок». Але ім’я вождя світового пролетаріату, прилаштоване до кондитерської фабрики як п’яте колесо до воза, зараз є не виявом пошани до власника цього імені, а звичайнісіньким товарним брендом.


Нагадаймо, що свого часу відповідно до «урядового рішення» київська опера носила ім’я іншого вождя міжнародного пролетаріату — Карла Лібкнехта. Дякуємо Всевишньому, що відвернув встановлення у Києві пам’ятника особі, жодним чином з нашим містом не пов’язаній.


Беззастережно поділяю слова Д.Янка: «Кожен має право на свою думку». Проте у мене вона — власна, у Д.Янка — підпорядкована «урядовому рішенню». І я щиро вдячний тижневику за можливість оприлюднити власну думку.