ВУЛИЦЯМИ ПЕЧЕРСЬКА

«Українська столиці — місто, де не вистачає людей, які встигали би робити відкриття, — розпочав Анатолій Трохимович. — Воно — багате і складне. Змінюється безперервно. Не завжди в кращий бік. Тут чимало вже відомого. Але кияни та гості столиці повинні знати не тільки те, що знають в усьому світі. Наприклад, що, дуже відвідувана Кирилівська церква? Ні! А Биківня? Теж ні!». «Або ж зупиніть одного-другого-третього перехожих і запитайте, чи бували на тому місці, де Київ починався? — продовжує він. — Очевидно, всі дадуть ствердну відповідь, маючи на увазі район Андріївської церкви, Національного музею історії України та Софіївського собору. З одного боку, це — так, а з іншого — не зовсім. Поруч, за музеєм, розташована Замкова гора. Науковці в один голос заявляють: місто було засноване саме там!».

Отак, спілкуючись, від Софіївської площі спускаємося на Майдан Незалежності. Звідти Інституцькою вулицею піднімаємося до вулиці Банкової, 10. Національний банк України видно здалека. Спершу це була двоповерхова будівля, збудована як банк на початку ХХ століття. Решту два поверхи — третій і четвертий — зведено у 1930-х роках. Надбудова виявилася дуже майстерною. «Я завжди кажу, що проходячи повз нього, наче опиняємося у Флоренції чи Мілані, — порівнює Анатолій Халєпа. — Воно — звичайна річ: щось будують під щось, як десь колись то було».

А ось вже Будинок із химерами. Він побулований за проектом видатного архітектора Владислава Городецького у 1901 — 1903 роках як прибутковий будинок (квартири для винайму) з помешканням для своєї родини. Назву отримав через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти. Через характерну для модерну асиметрію чимось нагадує Собор Паризької Богоматері. До речі, відразу після свого завершення не викликав захоплення, мовляв, занадто оригінальний. Тільки згодом збагнули, що оригінальність — це цікаво! У наш час є глибокі дослідження, присвячені цій споруді. Зокрема, «Архітектор Городецький» та «Прибуткові будинки Києва» Дмитра Малакова. А письменник Олесь Ільченко написав роман «Місто з химерами». (Вдома, віднайшовши твір, я натрапила на кілька цікавих уривків про Будинок Городецького. Ось один із них: «А як тяжко давалося будівництво на Банківській! Прибульці зі снів підганяли Городецького, ще й час для виконання умов парі спливав, а споруда на численних буронабивних палях (геніальний винахід колеги й партнера пана Владислава — київського гірничого інженера Антона Емільовича Страуса!) росла настільки швидко, наскільки її творець міг позичати гроші в банку. Так, кожний новий поверх химерної будівлі архітектор заставляв у банку і зводив наступний поверх! Отак ріс будинок номер десять… Але диво на Банковій він таки (В. Городецький. — Ред.) зробив! І, всупереч своїй інтуїції й передчуттям, сам оселився в ньому»).

Коли ми йшли далі, екскурсовод зауважив, за цими будинками по вулиці Банковій є дім на поверхів із двадцять.

— Отут ми його не відчуваємо і не бачимо, — говорив далі. — Та його видно з Володимирської гірки, Лівого берега… Але ж в історичній частині забудова повинна регламентуватися як повсюди у світі. Хочеш хмарочос — споруджуй його на Березняках чи Позняках.

— Мені розповідали італійці, що в центрі Рима просто замінили каналізацію, а до старовинних будинків не торкалися, хіба ті потребували реставрації, — озвалася я.

— Розумно, — ствердно кивнув мій співбесідник. — Бо які ще, можливо, археологічні скарби лежать під бруківкою сучасного Рима!

Дійшовши до Шовковичної, дізналася, що колись на схилах у бік Палацу спорту ріс шовковичний сад (звідти і назва вулиці). У ХІХ столітті тут сформувався аристократичний район. Деякі будинки, збудовані в той час, вціліли і є окрасою Києва. Наша увага зосередилася на трьох — під номерами 15/1, 17/2 і 19. Перший — колишній особняк поважного радника при київському генерал-губернаторові Миколи Ковалевського. Споруджений у 1911 — 1913 роках Павлом Альошиним. Вирішений у романському стилі і зовні нагадує замок феодала або ж закавказький храм. Архітектору вдалося зробити практично неможливе — на невеликій ділянці розміром 46х35 метрів розмістити садибу зі всіма підсобними спорудами. До речі, фасад дому прикрашають котячі мордочки, одна з яких нагадує самого зодчого — він вирішив увіковічнитися у власному творінню.

Так званий Шоколадний будинок (названий через свій брунатний колір) упродовж більш як столітньої історії мав різних власників — від фізичних до юридичних осіб, говорячи сучасною мовою. Потім певний час стояв пусткою. Аж знайшлася група людей, яка почала домагатися, аби там «поселити» Дитячу картинну галерею. Нині вона разом із філіалом Музею російського мистецтва тут і знаходиться. Але це легко сказати, важко зробити, адже на споруду було багато «претендентів».

Ремонт третьої будівлі ще не завершений, але фасад уже відкритий. «До реставрації вона була однотонна і не справляла особливого враження, — зазначає Анатолій Трохимович. — І геральдичного знаку не було. Тепер у рожево-кавових тонах просто милує око! Нагадує середньовічну споруду ХІІ — ХІІІ століть десь у Європі. Сама по собі — неповторна, однак немає якоїсь цікавої історії, пов’язаної з її власником. Але можна «копати». Про те, що не вистачає людей, я кажу до того, що у будь-якому місті історики і краєзнавці гуртуються навколо краєзнавчого музею. У столиці це був (і формально є) Музей історії Києва. Та Кловський палац, де той розміщувався, віддали Вищій раді юстиції. В Українському домі, куди його перевезли, умов нема, тож фонди тримають зачиненими».

Далі наш маршрут пролягав до Києво-Печерської Лаври. Щоправда, не до самої. Ми звернули у Лаврський провулок, де триста років тому розташовувалися київські ворота. Це місце вважалася околицею, а центр був ближче до Хрещатика і Подолу. Піднімаємося на вал часів Івана Мазепи. За словами мого співбесідника, вал — штучний. Між тим насипом і сучасним Меморіалом пам’яті голодоморів в Україні був рів. Поряд церква Спаса на Берестові (назва місцини). Хоч я бувала тут безліч разів (звідсіль розкривається фантастична панорама на Дніпро і Лівий берег), та не знала, що це храм з часів князя Володимира Мономаха. Щоправда, він руйнувався, добудовувався… Попри те, його центральна частина справляє дивовижне враження. «Погляньте на цю стіну (на центральній стіні знята штукатурка і видно кладку. — Ред.), — показує мій «провожатий». — Це роблять на стародавніх спорудах задля того, щоб показати фактуру. А ось виступає абріс, який свідчить про форми і розміри святині вісім століть тому».

Тиша. Складається враження, що знаходишся не в мегаполісі, а в котромусь історичному містечку/селі, на краю якого стоїть церква. В неділю і свята там людно. А так панує безмовність. Промовиста.

«Цілі періоди з історії Києва й України відсутні в тематичних екскурсіях, — порушує нову проблему екскурсовод. — Не так то й просто замовити прогулянку столицею часів Григорія Сковороди, Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи. Це можна пояснити. Частково. Об’єктів доби Хмельниччини залишилося зовсім мало — у період козаччини (і аж майже до ХІХ століття) будували з дерева. Але ж подорожей, присвячених Лесі Українці чи визвольним змаганням 1917—1921 років теж немає… Тут є над чим працювати туристичним агенціям, управлінцям культури — Євро-2012 «на носі»!»

ЩЕКАВИЦЯ

Вулицею Олегівською піднімаємося на сам верх. По обидва боки сучасні котеджі чергуються з будиночками Шевченкових часів. (Очевидно, власники останніх зрозуміли, що не потрібно робити ніяких надбудов, це — сама по собі дорога маєтність). Далі йдемо пішли аж на край гори Щека — засновника Києва. Ця назва так і не змінювалася. Щоправда, паралельно послуговуються назвою Олегові могила. За легендою тут похований Олег Віщий. У ХІХ столітті його могилу шукали, але так і не знайшли. Скоріш за все князь покоїться на горі навпроти — в районі теперішньої Обсерваторної вулиці. Натомість (уже пізніше) знайшли підмурки давньоруської церкви, що свідчить про заселення даної території. Після Батия Щекавиця стає пусткою. Пізніше — кладовищем. А потім (аж до революції 1917 року) на ній розростається злиденна міщанська забудова.

Вже на самому краю ми наштовхуємося на величезні геометричні (трикутно-, квадрато- і колоподібні) кам’яні брили. Відразу закрадається думка, що тут влаштовують шабаш сатаністи або здійснюють свої обряди язичники. Насправді каміння сюди приволокли (інше слово складно підібрати) випускники художнього інституту (нині — Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури). Так хотіли відзначити, по-перше, себе, по-друге, місцину.

Перед нами розкривається красива панорама старого Подолу, дуже схожа на краєвид центра Кракова чи Праги з відстані пташиного польоту … Ледь посріблені снігом дахи. Сліпуча позолота Андріївської церкви. Виразна опуклість Могилянки. Враз спадають на гадку співзвучні з побаченим поетичні рядки Ліни Костенко «Не час минає, а минаємо ми».

А за нами — промислова зона (колись бідна Плоська частина столиці), Куренівка, Пуща-Водиця (можна бачити її ліси), як на долоні Оболонь, Хоревиця або ж Лиса гора (що одне і теж). Як ви вже здогадалися, кращої точки споглядання міста, ніж Щекавиця, годі знайти!

«Я об’їздив практично увесь колишній Радянський Союз і можу ствердно сказати, що аналоги Києву знайти складно, — підсумовує Анатолій Халєпа. — Він оригінальний рельєфом (каньйоноподібні яри, схили…), давньоруськими храмами, зрештою, чисельними парками… Щось подібне є на Волзі (ріка, пагорби), в Москві… Але воно не зовсім те. Окрім того, Київ потенційно є містом не одного відвідування. Як, наприклад, Париж чи Рим. Хіба там можна все за раз подивитися?.. Туди, як і в українську столицю, треба приїхати вдруге, а, може, навіть втретє».