Влiтку 2005 року в «Українському домi» вiдбулася найбiльша за весь довгий та плiдний творчий вiк Iвана Марчука виставка його творiв. Кожен, хто хоч колись бачив його картини, неодмiнно вiдчув їх невимовний магнетизм, щось таке, вiд чого не можуть вiдiрватись анi око, анi душа. А тепер уявiть собi, коли цих робiт в однiй залi аж триста…


Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим класифiкацiям. Належнiсть свою до будь-якої з них вiн вiдкидає. Бо є у нього все: пейзажi, портрети, наїв, «ню», щось узагалi казкове… Грандiозний цикл абстрактних робiт… Усе це неможливо сплутати з роботами iнших митцiв — принаймнi в нашiй галактицi. Пльонтанiзм, коротше кажучи…


Це — друга назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Вiд слiв «плести», «пльонтати»: картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких ниток.


Iван Степанович призначив менi зустрiч просто на своїй ювiлейнiй виставцi в «Українському домi». Звiдки вiдвiдувачi виходили (я одним оком спостерiгав за ними), наче пiсля якогось грандiозного духовного ритуалу.


Домовленiсть у нас була про iнтерв’ю. Iнтерв’ю не вийшло. Та й слава Богу. Замiсть нього — чарiвна бесiда з творцем, сповненим неповторної харизми. Її кiлька разiв переривали (чи доповнювали?) iнтелектуали з палаючими очима, якi пiдходили висловити захват.


Жодної гарної жiночки з числа шанувальниць Iван Степанович без поцiлунку не вiдпустив. Недаремно тi, хто добре знають Марчука, жартують: двi речi надихають його, i обидва визначальних слова починаються з тiєї ж самої лiтери — Живопис та Жiнки.


Торiк виповнилося 40-лiття творчої дiяльностi майстра. I всi сорок рокiв головним (але далебi не єдиним!) гаслом його творiння було: «Голос моєї душi». А голос той, звiсно, за рiзних обставин i часiв бринить по-своєму…


 «Нiякого реального свiту не iснує, нiякої натури! Я завжди пишу з голови!» — так запевняє Марчук. Для сивочолого художника звучить категорично? Ну-ну… Погляньте тодi на його твори, на свiт Марчука. А для повноти переконання постарайтесь зазнайомитися з автором (це їй-же Богу, не складно: вiн вiдкритий для спiлкування — жодних дешевих «понтiв»). I ви одразу вiдчуєте незнищенний юний запал та енергiю, притаманнi художнику.


… «Свiт ловив мене, але не впiймав», — казав Григорiй Сковорода, босоногий фiлософ i поет, байдужий до пропонованих йому гучних титулiв i всiляких мирських гараздiв. Ще до знайомства iз Iваном Марчуком мене вперто переслiдувала думка про подiбнiсть долi й характеру цих двох українцiв. Маю нагоду похвалити себе, бо, коли поспiлкувався з Iваном Степановичем, переконався: аналогiя цiлком виправдана. Такi рiзнi часи й така подiбна горда творча самодостатнiсть! Така байдужiсть до слави, зневага до суєтних спокус.


Обох доля носила свiтами. Можновладцi, ображенi їхньою незалежнiстю, обох цькували у древнiй, мов свiт, вишукано садистський спосiб. Створити навколо них психологiчну блокаду — в цьому ремеслi деспотiї одвiку були вправними. Iм’ям Iвана Марчука (як зiронiзував сам майстер) у 70-тi лякали молодих художникiв. Спiлкування з «неправильним» Марчуком автоматично замикало перед ними всi дверi. Влада щосили намагалася зробити з нього «неособу». Пригадуєте «1984» Джорджа Оруелла? «Неособу» не вбивають, не мордують. Її за вказiвкою згори просто нiбито не бачать.


Iване Степановичу, я вас добре розумiю. Бо такою ж «неособою» колись намагалися зробити й мого нинi покiйного батька. Як i у вашому випадку, знищити незалежну творчу особистiсть клеркам не вдалось. Але ж скiльки неоцiненного для творчостi часу, скiльки енергiї доводилося витратити на протистояння тiй начебто й невидимiй (немов якiйсь потойбiчнiй) потолочi!


Тож ви, майстре, емiгрували, вирушили за моря.


Я не втримався, щоб не поставити Марчуковi цiлком мiщанського запитання. Пiсля комфортних лiт у Нью-Йорку… Де на його виставках американськi iнтелектуали плакали вiд зачудування (задокументований тамтешньою пресою факт)… Де, позбувшись чавила совкової системи, Ivan Marchuk мiг би безбiдно творити свої пльонтанiстськi шедеври… Де чимало наших обдарованих Богом спiввiтчизникiв багато рокiв «бомблять» своїми блискучими творами заможний i сонний Новий Свiт… Аж раптом покинути все i повернутися в Україну… Чому?


Так, погодився художник, за морем усе було цiлком комфортно. Та й сам Нью-Йорк вартий уваги та поваги (майстер любить те «велике яблуко», хоча взагалi вважає себе людиною навiки сiльською). Ось тiльки природа там зовсiм не така. Нi-нi, гарна, мальовнича… Але не його, вiн не мiг її по-справжньому вiдчути. Як i тамтешню любов…


Затим усмiхається у пишнi сивi вуса. «А головне, — каже метр, — там же все оцiнюється в грошах! I любов теж. Вона начебто калькулюється заздалегiдь. А я так i не призвичаївся складати подумки рахунок на жiнку. I, мабуть, не зможу. Уявляєте, одинадцять лiт жити в тому Нью-Йорковi й не розумiти тамтешнiх жiнок? Отож…»


Велика сила — почуття гумору. Але ж, майстре, ми обоє чудово розумiємо: було б на те ваше бажання… I природу б тамтешню ви вiдчули. I вiднайшлася б для вас чарiвна американська жiночка без усякої калькуляцiї. Просто захотiлося вам додому, правда?


Навiщо повертатися на любу, але таку розхристану, геть не прогнозовану Батькiвщину? Де його скромненька майстерня мiститься пiд дахом, i до неї треба дряпатися гвинтовими схiдцями? Пан Iван — чоловiк нiвроку бравий i пiдiйметься у свої майже сiмдесят рокiв хоч на Говерлу, хоч на Монблан. Ось тiльки майстерня могла бути пристойнiша. Сам митець надто гордий, аби просити про це когось. Тож i дряпається щодня на свiй особистий Монмартр…


 


Люди добрi, а давайте називати речi своїми iменами: серед нас живе генiй. I далебi не треба чекати ще пiвстолiття, щоби потiм, традицiйно заднiм числом, це визнати.


Спробуймо зробити це просто зараз. …


З бiса приємно, коли часом, просто йдучи на службу, випадково зустрiчаєш на своїй вулицi генiя…


ТРИ ЖИТТЯ


Виповнилося чотири десятилiття вiд початку творчої дiяльностi Iвана Марчука. Сам вiн дiлить свою творчiсть на три перiоди. Перший — неволi, коли жив у вiдверто ворожiй йому Совдепiї. Власне, вони платили неприязню одне одному. Другий — 11 лiт емiграцiї. Час, коли художник перебував у Австралiї та Америцi. За його власними словами, вiдновлював сили пiсля двадцятилiтнього совкового пресу. Але так i не вiдчув себе там «своїм». I третiй — перiод Волi, коли повернувся в нову Україну. Може, не дуже комфортну, зате рiдну.


ДЕСЯТИЙ МАРЧУК


Художник написав 9 власних портретiв. I всi вони такi рiзнi… Є серед них доволi реалiстичний; є й сюрреалiстичний; дивовижний «Двiчi народжений» (майстер справдi переписував його двiчi). I справдi якийсь казковий, незвичайний автопортрет, названий «Наперед заглядаючи». «Це теж я, коли менi буде сто п’ятдесят рокiв. Коли модель — я сам, то вiльно робити з нею, що заманеться, фантазувати на власний розсуд: яким я себе бачу чи хотiв би, чи мiг би побачити…» Подейкують, вiн збирається написати ще й десятий автопортрет. Нiхто не вiдає, який. Здається, й сам Майстер також…