Ми­ко­ла ще юна­ком взя­вся про­до­вжу­ва­ти бать­ко­ву спра­ву — то­ргі­влю хлі­бом, тіль­ки уже на ін­шо­му, більш ви­со­ко­му рі­вні. Він умів ук­ла­да­ти уго­ди за за­ку­пі­влю зе­рна з мі­сце­ви­ми по­мі­щи­ка­ми з ви­го­дою для обох сто­рін, з ним ле­гко бу­ло ма­ти спра­ву, осо­бли­во, ко­ли по­мі­щи­ки за­вва­жи­ли, що мо­ло­дий ку­пець жо­дно­го ра­зу не по­ру­шив умов до­го­во­рів на­віть у дрі­бни­цях. І в знак осо­бли­во­го до­вір’я ста­ли про­да­ва­ти й­ому зе­рно на­віть у борг, під че­сне ку­пець­ке сло­во. І жо­дно­го ра­зу той їх не пі­двів.
Ко­ли Ми­ко­лі ста­ло за­ті­сно в од­ній цій сфе­рі, він спро­бу­вав чу­ма­ку­ва­ти, і та­кож ус­пі­шно. Що й не ди­вно — і цей бі­знес юнак по­вів, як і на­ле­жить пра­гма­ти­чній лю­ди­ні. З Кри­му во­зив сіль (на во­лах, ін­шо­го тран­спо­рту не бу­ло), а ту­ди хліб, який там був зна­чно до­ро­жчим. Але осо­бли­вий ді­ло­вий ус­піх очі­ку­вав й­ого з по­ча­тком Кримс­ь­кої вій­ни — він взя­вся по­ста­ча­ти вій­с­ь­кам про­до­воль­ство та об­му­нди­ру­ва­ння.
З 1861 ро­ку, зі ска­су­ва­ння крі­по­сно­го пра­ва, на­ста­ли ін­ші ча­си. Умо­ви го­спо­да­рю­ва­ння на зе­млі рі­зко змі­ни­ли­ся, на­пі­всо­нні й не ду­же кмі­тли­ві по­мі­щи­ки з дво­рянс­тва, не зви­клі до­бу­ва­ти за­со­би до іс­ну­ва­ння осо­би­стою пра­цею, ро­згу­би­ли­ся, їх­ні го­спо­дарс­тва од­не за од­ним бан­кру­ту­ва­ли. Ми­ко­ла Те­ре­ще­нко по­чав їх ску­по­ву­ва­ти.
На той час при­па­дає і за­ро­дже­ння в Ро­сій­с­ь­кій ім­пе­рії цу­кро­вої про­ми­сло­во­сті. Ста­ли з’яв­ля­ти­ся свої, ві­тчи­зня­ні цу­кро­за­во­ди. Во­ни по­тре­бу­ва­ли си­ро­ви­ни — цу­кро­вих бу­ря­ків. І зно­ву, те­пер уже на но­вій хви­лі, ви­грав мо­ло­дий під­при­ємець, зі що­най­біль­шою ко­ме­рцій­ною ко­ри­стю ви­ко­ри­сто­ву­ючи ску­пле­ні у по­мі­щи­ків зе­млі. Не­за­ба­ром він уже став вла­сни­ком ці­лої ни­зки цу­кро­за­во­дів.


До­бри­день, Ки­єве!
Від бать­ків, осо­бли­во від ма­те­рі, син ус­па­дку­вав і до­бре се­рце. На­ко­пи­че­ння ба­гатс­тва для нь­ого не бу­ло са­мо­ці­ллю, і він уже в мо­ло­до­му ві­ці при­лу­чи­вся до гро­мадсь­кої, а ві­дтак і бла­го­дій­ниць­кої ді­яль­но­сті. Аби зни­зи­ти за­хво­рю­ва­ність ме­шка­нців Глу­хо­ва, Ми­ко­ла спіль­но з бра­том за­сно­вує ве­ли­ку лі­ка­рню, на ут­ри­ма­ння якої по­стій­но ві­дра­хо­вує два ві­дсо­тки сво­їх при­бу­тків, а це бу­ли ве­ли­кі гро­ші. Ще біль­ше, три ві­дсо­тки, Те­ре­ще­нки пе­ре­ра­хо­ву­ють на по­тре­би за­сно­ва­но­го ни­ми ж при­ту­лку для ма­ло­лі­тніх си­ріт та ін­ших зне­до­ле­них. А не­вдо­взі бра­ти зве­ли й го­рдість Глу­хо­ва — Трь­ох-Ана­ста­сівс­ь­ку цер­кву в не­ові­за­нтій­с­ь­ко­му сти­лі. На­сті­нний ро­зпис на їх­нє за­про­ше­ння ви­ко­на­ли ви­зна­чні май­с­три, ко­трі ро­зпи­су­ва­ли й Во­ло­ди­мирс­ь­кий со­бор у Ки­єві. У ці­ло­му ж Те­ре­ще­нки, бать­ко й си­ни, по­жер­тву­ва­ли сво­єму рі­дно­му мі­сту по­над пі­вто­ра міль­й­она ру­блів — ве­ли­че­зну, як на ті ча­си, су­му. Але й глу­хі­вча­ни пра­гну­ли на­ле­жно ві­ддя­чи­ти бла­го­дій­ни­кам. Уп­ро­довж два­дця­ти з ли­шком ро­ків Ми­ко­лу Те­ре­ще­нка без­змі­нно оби­ра­ли го­ло­вою місь­ко­го са­мо­вря­ду­ва­ння.
У 80-х ро­ках ХІХ сто­лі­ття бра­там стає уже за­ті­сно у про­ві­нцій­но­му Глу­хо­ві. Ста­рший син з ве­ли­кої ро­ди­ни Те­ре­ще­нків пе­ршим ви­їхав до Мос­кви. Але не­вдо­взі ві­дчув, що й­ого мі­сце у рі­дних мі­сцях, в Ук­ра­їні. І він з ро­ди­ною пе­ре­се­ля­єть­ся до сла­вно­го Ки­єва.
На той час Ки­їв ко­ри­сту­ва­вся ре­пу­та­ці­єю ви­зна­но­го цен­тру бла­го­дій­но­сті у всій ім­пе­рії. Та­ким чи­ном Ми­ко­ла Те­ре­ще­нко опи­ни­вся у близь­ко­му й­ому се­ре­до­ви­щі, охо­че при­лу­чи­вся до зви­чної гро­мадс­ь­кої, бла­го­дій­ної ді­яль­но­сті.
Ви­ни­кла по­тре­ба у по­жер­тву­ва­ннях на бу­ді­вниц­тво при­ту­лку для бі­дних, на­ле­жно­го ут­ри­ма­ння ко­ло­нії ма­ло­лі­тніх зло­чи­нців — будь ла­ска, не міг він сто­яти ос­то­ронь. Не­бу­ва­ло пі­дви­щи­вся рі­вень во­ди у Дні­прі, за­то­пи­ло По­діл і Обо­лонь, ти­ся­чі лю­дей, пе­ре­ва­жно не­за­мо­жних, опи­ни­ли­ся без да­ху — до­по­міг.
На за­сі­да­нні місь­кої ду­ми, ку­ди за­про­си­ли й Ми­ко­лу Ар­те­мійови­ча, об­го­во­рю­ва­лось пи­та­ння про не­об­хі­дність ро­зши­ре­ння ме­ре­жі лі­ку­валь­них за­кла­дів мі­ста. Пе­ршо­че­рго­вим за­хо­дом бу­ло ви­зна­но бу­ді­вниц­тво шпи­та­лю при Оле­ксан­дрівс­ь­кій (ни­ні Цен­траль­на місь­ка клі­ні­чна) лі­ка­рні. Не­від­кла­дним ста­ло й об­ла­шту­ва­ння при­ту­лків для ді­тей ро­бі­тни­ків, від­кри­ття де­ше­вих їда­лень для ма­ло­іму­щих. І не бу­ло ви­па­дку, ко­ли б ме­це­нат не до­по­міг.
А не­вдо­взі ви­ни­кла про­бле­ма з Ма­рі­їнс­ь­ким ди­тя­чим при­ту­лком, що на ро­зі Пань­ківс­ь­кої та Ми­кіль­сь­ко-Бо­та­ні­чної ву­лиць. При­ту­лок ро­зта­шо­ву­ва­вся у при­ва­тних бу­ди­нках і не міг уже за­до­воль­ня­ти ви­мог, по­тре­бу­вав розши­ре­ння. Ого­ло­си­ли збір по­жер­тву­вань, і Ми­ко­ла Те­ре­ще­нко ві­дгу­кну­вся на те пе­ршим, ви­ді­ли­вши ве­ли­ку су­му. Ски­ну­лись й ін­ші, з’яви­ла­ся мо­жли­вість за­кла­сти но­ву ве­ли­ку бу­ді­влю за про­ек­том кра­що­го ар­хі­те­кто­ра. І не­за­ба­ром при­ту­лок пе­ре­се­ли­вся уже у вла­сне про­сто­ре при­мі­ще­ння. Ді­ти з бі­дно­ти на­вча­ли­ся тут гра­мо­ті.
А як бу­ло не до­по­мо­гти Ма­рі­їнс­ь­кій гро­ма­ді се­стер ми­ло­се­рдя То­ва­рис­тва Че­рво­но­го Хре­ста? За­вдя­ки ще­дро­му фі­на­нсо­во­му вли­ва­нню ме­це­на­та гро­ма­да пе­ре­тво­ри­лась на ве­ли­кий ме­ди­чний центр мі­ста. Ме­це­нат про­до­вжу­вав до­по­ма­га­ти й­ому. Бу­ло зве­де­но й дво­по­ве­рхо­ву бу­ді­влю для но­вої лі­ка­рні гро­ма­ди. Най­ві­до­мі­ші лі­ка­рі, про­фе­со­ри ме­ди­ци­ни ви­яви­ли ба­жа­ння під­три­ма­ти ту ак­цію ми­ло­се­рдя — во­ни бе­зо­пла­тно прий­ма­ли й ко­нсуль­ту­ва­ли ма­ло­іму­щих.


Па­лац для бе­здо­мних
Ме­це­нат ті­сно спів­пра­цю­вав з Ки­ївс­ь­ким бла­го­дій­ним то­ва­рис­твом. На од­но­му із за­сі­дань об­го­во­рю­ва­лась про­бле­ма бе­здо­мних. Ба­га­то з них при­би­ва­ло­ся з ін­ших сіл і мі­сте­чок, а та­ко­му бла­го­по­лу­чно­му мі­сту, як Ки­їв, не го­ди­ло­ся роз­пло­джу­ва­ти зли­да­рів. Вла­да бу­ла го­то­ва ви­ді­ли­ти ді­ля­нку зе­млі у са­мо­му цен­трі, на ву­ли­ці Ба­сей­ній, що по­ряд із Бе­са­рабс­ь­ким ри­нком. Чи знай­дуть­ся до­брі лю­ди, ко­трі б спо­ру­ди­ли гі­дний Ки­єва ні­члі­жний дім? І пе­ршим на той за­клик ві­дгу­кну­вся Ми­ко­ла Те­ре­ще­нко, член місь­кої ду­ми.
А бу­ду­ва­ти — так бу­ду­ва­ти. За на­ши­ми су­ча­сни­ми по­ня­ття­ми, ні­члі­жний дім — це який­сь за­ку­ток ба­ра­чно­го ти­пу десь на око­ли­ці. А то­ді, у 80-х ро­ках по­за­ми­ну­ло­го сто­лі­ття, вла­да ві­днай­шла мо­жли­вість ро­змі­сти­ти й­ого у пре­сти­жно­му мі­сці. І ось бі­ля са­мо­го Бе­са­рабс­ь­ко­го ри­нку ви­ро­стає не де­рев’яний бу­ди­но­чок, а три­по­ве­рхо­ва кам’яни­ця, ар­хі­те­кту­рний ше­девр — наш ме­це­нат за­лу­чив до про­ек­ту­ва­ння са­мо­го ака­де­мі­ка В.Ні­ко­ла­єва, кра­що­го ки­ївс­ь­ко­го ар­хі­те­кто­ра. Ось та­ка со­бі ви­ни­кла ні­члі­жка, яка прий­ня­ла од­ра­зу 500 бе­здо­мних і зне­до­ле­них, а взи­мку мо­гла прий­ма­ти й 600. То­го­ча­сні ки­ївс­ь­кі га­зе­ти пи­са­ли про ве­ли­че­зні гро­ші, ви­ді­ле­ні Ми­ко­лою Те­ре­ще­нком на той па­лац для бо­мжів, про те, що та­ку са­мо су­му він аси­гну­вав і на ут­ри­ма­ння ін­шо­го бо­го­уго­дно­го за­кла­ду.
Од­нак про­бле­ма бе­здо­мних ли­ша­ла­ся — до Ки­єва сті­ка­лось ба­га­то збі­дні­ло­го лю­ду з про­ві­нцій. І до спра­ви при­лу­ча­ла­ся місь­ка пре­са. Ві­дда­вши на­ле­жне до­бро­чи­нно­сті Ми­ко­ли Те­ре­ще­нка, га­зе­ти за­пи­ту­ва­ли: а чи знай­дуть­ся в нь­ого по­слі­до­вни­ки, щоб про­до­вжи­ти ро­зпо­ча­те ним? Та­кі знай­шли­ся. Пе­ршим — рі­дний брат ме­це­на­та Фе­дір. Во­ни й за­да­ли тон у здій­сне­нні но­вої ми­ло­сер­дної ак­ції. Під­клю­чи­ли­ся й ін­ші за­мо­жні спів­гро­ма­дя­ни. І на кі­нець ХІХ сто­лі­ття мі­сто вже ма­ло 12 ні­члі­жок на 1250 місць, 1000 з яких ро­змі­щу­ва­лась у двох ве­ли­ких бу­ди­нках бра­тів Те­ре­ще­нків. Бе­здо­мні ут­ри­му­ва­лись у них бе­зо­пла­тно.
Бе­здо­мні — во­ни ж і бе­зро­бі­тні. То чо­му б не до­по­мо­гти лю­дям здо­бу­ти який­сь фах, вла­шту­ва­ти на ро­бо­ту? І при но­вих ні­члі­жних бу­ди­нках бу­ло від­кри­то рі­зні май­сте­рні. Бі­дний люд ос­во­ював ро­бі­тни­чі спе­ці­аль­но­сті, ви­го­то­вляв якусь нес­кла­дну про­ду­кцію, став от­ри­му­ва­ти за­ро­бі­ток.


…І лі­ка­рня для чо­рно­ро­бів
Не­по­ко­їла Ми­ко­лу Ар­те­мійо-ви­ча і до­ля ро­бі­тниц­тва, ви­со­кий рі­вень за­хво­рю­ва­но­сті. Він по­ру­шив це пи­та­ння на од­но­му із за­сі­дань місь­кої ду­ми і пе­ршим ви­су­нув ідею про за­сну­ва­ння у Ки­єві ве­ли­кої лі­ка­рні для чо­рно­ро­бів, як най­менш іму­щих, і тут же взя­вся ство­ри­ти та­кий ме­ди­чний за­клад на вла­сні ко­шти. І зно­ву про­де­монс­тру­вав свій стиль — у мі­сті ви­ро­сла лі­ка­рня для чо­рно­ро­бів, якій мо­гли по­заз­дри­ти й лю­ди ба­га­ті: з па­рке­тною пі­дло­гою, ок­ре­мим жи­тло­вим бу­ди­нком для ме­дпе­рсо­на­лу, з но­віт­нь­ою, не­зна­ною ще ки­янам си­сте­мою па­ро­во­го опа­ле­ння та ве­нти­ля­ції. Знай­шло­ся мі­сце і для па­ро­вої праль­ні, що об­слу­го­ву­ва­ла хво­рих. По­яву ць­ого ме­ди­чно­го за­кла­ду ві­тав сам ім­пе­ра­тор.
Ві­до­мий іс­то­рик, зна­вець ки­ївсь­кої ста­ро­ви­ни В.Ко­ва­лінс­ь­кий, опи­су­ючи по­дії тих ча­сів, пі­дра­ху­вав, що один той об’єкт обій­шо­вся Ми­ко­лі Те­ре­ще­нку в 137 ти­сяч ру­блів, а не­вдо­взі він аси­гну­вав ще 100 ти­сяч на ро­зши­ре­ння лі­ка­рні. По­ряд ви­ро­сли ко­рпу­си для ін­фе­кцій­них хво­рих. Опі­ку­ва­вся він лі­ка­рнею і пі­зні­ше, збу­ду­вав ще й три­по­ве­рхо­ве при­мі­ще­ння ам­бу­ла­то­рії — а це ще 200 ти­сяч ру­блів по­жер­тву­вань. До то­го ще за­сну­вав і осо­би­стий фонд, ві­дсо­тки яко­го ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся для до­по­мо­ги хво­рим, які ви­пи­су­ва­ли­ся з лі­ка­рні.
Со­тні ти­сяч ру­блів, по­жер­тву­ва­них на ви­со­ко­гу­ма­нні ці­лі, — це ба­га­то чи ма­ло? Як для на­шо­го су­ча­сни­ка — ма­ло. Але ж то бу­ли зо­всім не сь­ого­дні­шні ці­ни. То­ді бу­ха­нець хлі­ба ко­шту­вав 1—2 ко­пій­ки, м’ясо — 10 ко­пій­ок. Це у скіль­ки ра­зів по­трі­бно по­мно­жи­ти оті со­тні ти­сяч по­жер­тву­вань?
Ве­ли­ку фі­на­нсо­ву до­по­мо­гу ме­це­нат на­да­вав і си­сте­мі на­ро­дної ос­ві­ти — й­ого ще­дро­там зо­бов’яза­ні сво­єю по­явою кіль­ка місь­ких гі­мна­зій, ін­ших на­вчаль­них за­кла­дів, зо­кре­ма для ма­ло­іму­що­го на­се­ле­ння. Ба­га­то зро­бив для по­жва­вле­ння ді­яль­но­сті То­ва­рис­тва для по­ши­ре­ння ко­ме­рцій­них знань — цій фу­нда­ції по­жер­тву­вав 329 ти­сяч ру­блів.
У ці­ло­му ж в ім’я по­даль­шо­го про­цві­та­ння Ки­єва ме­це­нат по­жер­тву­вав міль­й­они (як на на­ші гро­ші — со­тні міль­й­онів). Й­ого по­ці­но­ву­ва­ли не ли­ше лю­ди, яким ще­дро до­по­ма­гав, не ли­ше місь­кі фу­нда­ції, яких ши­ро­ко під­три­му­вав, а й ви­ща вла­да. Ви­со­чай­шим ука­зом й­ому бу­ло при­сво­єно ви­со­кий чин та­єм­но­го ра­дни­ка (рі­вно­ці­нно­го вій­с­ь­ко­во­му ге­не­рал-лей­те­на­нто­ві), й­ого тру­до­ву, гро­мадс­ь­ку, бла­го­дій­ну ді­яль­ність бу­ло від­зна­че­но ви­щи­ми ор­де­на­ми ім­пе­рії.


Нам би та­ко­го «екс­плу­ата­то­ра»
Ми по­знай­оми­ли­ся з Ми­ко­лою Те­ре­ще­нком як з ви­да­тним бла­го­дій­ни­ком. Ко­ро­тень­ко про нь­ого як осо­би­стість. Це був зра­зко­вий сім’янин. Та­ки­ми ж пра­ць­ови­ти­ми, до­бри­ми й ми­ло­сер­дни­ми він з ві­рною дру­жи­ною Пе­ла­гі­єю Ге­ор­гі­їв­ною ви­ро­стив і ше­сте­ро ді­тей — Ва­рва­ру, Іва­на, Оле­ксан­дра, Ма­рію, Оль­гу, Єф­ро­си­нію. 14 жов­тня 1899 ро­ку гро­мадс­ь­кість Ки­єва ши­ро­ко від­зна­ча­ла юві­лей ме­це­на­та: 80-рі­ччя від дня на­ро­дже­ння та 50-рі­ччя де­ржа­вної слу­жби. По­трі­бно бу­ло бу­ти ду­же ви­три­ва­лим, щоб прий­ня­ти 150 де­пу­та­цій від місь­кої вла­ди, гро­мадс­ь­ких ко­мі­те­тів і то­ва­риств, від ро­бі­тни­ків та слу­жбо­вців цу­кро­за­во­дів, уч­нів шкіл, учи­лищ, гі­мна­зій та ін. А ли­сто­но­ша все но­сив і но­сив ві­таль­ні те­ле­гра­ми, ли­сті­вки, ли­сти, ад­ре­си — та­ких при­ві­тань на­бра­ло­ся по­над 300 з ба­га­ть­ох ре­гі­онів ім­пе­рії.
В день юві­лею від­слу­жи­ли уро­чи­стий мо­ле­бень. А вдя­чний бі­дний люд, для яко­го ме­це­нат так ба­га­то зро­бив, зі­бра­вся на Кон­тра­кто­вій пло­щі, де бу­ло вла­што­ва­но обід на 1200 осіб.
«Все, чо­го до­сяг Ми­ко­ла Ар­те­мій­ович за своє до­вге жи­ття, — ба­гатс­тво і ста­но­ви­ще у су­спіль­стві — бу­ло ре­зуль­та­том й­ого ви­ня­тко­вої ене­ргії, тве­рдо­го ха­ра­кте­ру, а й­ого пра­це­зда­тність про­сто вра­жа­ла, — пи­сав зга­да­ний уже зна­вець ки­ївс­ь­кої ста­ро­ви­ни В.Ко­ва­лінс­ь­кий. — Він за­зви­чай вста­вав о 4-й ра­нку, о 5-й пив ка­ву в ка­бі­не­ті і по­чи­нав прий­ом зі зві­та­ми. О 9-й сні­дав, за­кі­нчу­вав ді­ло­ве спі­лку­ва­ння зі сво­їми слу­жбо­вця­ми і прий­мав ві­дві­ду­ва­чів… Дру­гу по­ло­ви­ну дня про­во­див у ко­лі сім’ї. О 9-й ве­чо­ра вже був у лі­жку».
Ти­ся­чі ки­ян зга­ду­ва­ли й­ого те­плим сло­вом і пі­сля й­ого сме­рті — у й­ого ду­хо­вно­му за­по­ві­ті бу­ло пе­ре­дба­че­но ве­ли­кі по­жер­тву­ва­ння бла­го­дій­ним то­ва­рис­твам, при­ту­лкам, лі­ка­рням, на­вчаль­ним за­кла­дам, цер­квам і мо­на­сти­рям, а та­кож гро­ші для до­по­мо­ги бі­дним. А всь­ого Ми­ко­ла Ар­те­мій­ович по­жер­тву­вав лю­дям 5 млн ру­блів — близь­ко мі­ль­яр­да, як на на­ші гро­ші.
Пі­сля сме­рті до­мо­ви­ну з й­ого ті­лом ки­яни про­не­сли на ру­ках від Во­ло­ди­мирс­ь­ко­го со­бо­ру до й­ого бу­ди­нку на Бі­бі­ковс­ь­ко­му (ни­ні Та­ра­са Ше­вче­нка) буль­ва­рі. По­хо­ва­ли Ми­ко­лу Те­ре­ще­нка у Глу­хо­ві по­ряд з бать­ка­ми.
…Уже й но­ві по­ко­лі­ння глу­хі­вчан схи­ля­ли­ся пе­ред пам’ят­тю ті­єї ви­да­тної лю­ди­ни, ми­лу­ва­ли­ся ди­во­ви­жною кра­сою пам’ят­ни­ка, вста­но­вле­но­го зна­тно­му зе­мля­ко­ві вдя­чни­ми спів­гро­ма­дя­на­ми. Це до жов­тне­во­го пе­ре­во­ро­ту. А по­тім? Ре­во­лю­ція, яка змі­та­ла все на сво­єму шля­ху, не по­ща­ди­ла й то­го пам’ят­ни­ка — бро­нзо­ву по­стать ви­да­тно­го ме­це­на­та пред­ста­вни­ки ра­дянс­ь­кої вла­ди ски­ну­ли з п’єде­ста­лу й ро­зби­ли. Мо­вляв, то був екс­плу­ата­тор мас. Це то­ді, ко­ли «екс­плу­ата­тор» пла­тив сво­їм  ро­бі­тни­кам у 10—15 ра­зів біль­ше, аніж за ра­дянс­ь­ких ча­сів, се­зо­нні ро­бі­тни­ки, ок­рім зар­пла­тні, що­де­нно от­ри­му­ва­ли із за­галь­ної ку­хні по кі­ло­гра­му хлі­ба, 400 гра­мів м’яса, са­ло та ін­ші про­ду­кти. При за­во­дах Те­ре­ще­нка фун­кці­ону­ва­ли бе­зо­пла­тні лі­ка­рні чи ам­бу­ла­то­рії, на гро­мадс­ь­кі по­тре­би що­ро­ку ви­тра­ча­ли­ся ти­ся­чі.
Ма­ти б та­ко­го «екс­плу­ата­то­ра» і в на­ші дні!