Не дарма ж ключ від міської брами дотепер вважається символом непідлеглості, а в давнину саме такий ключ вручали загарбникам, якщо місто готове було здатися без бою. Ключник, чи пак, хоронитель брами, вважався відтак мало не богообраним, принаймні кимось на кшталт жерця, покликаного до ревного служіння могутньому духові брами. Тривалий час таким жерцем був у Києві наглядач Золотих Воріт – головної та урочистої брами стародавнього міста. Назву свою споруда одержала через подібність до славнозвісної Константинопольської брами. Про будівництво Золотих Воріт, водночас із Софійським собором, згадується в літописі ще майже тисячу років тому. А вже із записів мандрівників 16 та 17 століття та малюнків одного з них, ван Вестерфельда відомо, що на той час Золоті ворота були вже зовсім не золоті – велична колись брама стояла напівзруйнованою. Тож не дивно, що за якийсь час по брамі почало занепадати і саме місто, втративши значну частину колишньої сили і величі. Згодом перед воротами, у зв`язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, було збудовано земляні бастіони, а вже у середині 18 століття руїни колись головного в”їзду в місто було остаточно засипано землею. Звісно, були спроби відновити браму, але зник сенс самого явища – ворота ж бо опинилися чи не в самому центрі міста, а муру, найважливішою частиною якого і мала бути фортифікована брама, вже не існувало. А навіщо брама, якщо немає муру і зрештою, фактично не існує того простору, який цей мур охороняв і означував. Зараз Золоті Ворота є історичною пам’яткою Києва і ніхто не замислюється над начебто загальновідомим фактом – все ж таки це брама, якою можна звідкісь вийти. Або кудись – ніхто не знає, куди – увійти.


З найвищої гори над Дніпром, з дев’ятої колії Залізничного Вокзалу, з вікна будь-якої вулиці, з найменшої кав’ярні … Звідки завгодно – Погляд на Місто, щодня, о 23:15 на Радіо Київ