13 марта 1888 года в Белополье родился выдающийся писатель-педагог Антон Семенович Макаренко.

Заведующий отделом Музея истории Киева писатель Виталий Ковалинский принадлежит к тем историкам, которые убеждены: людей, живших до тебя, следует оценивать не по их политическим идеологиям, а по полезным делам. Он — один из первых еще в начале 90-х в своей книге «Меценаты Киева» заговорил о потребности переоценить деятельность и вклад людей прошлого в историю столицы. Об одном из киевских меценатов, благодаря которому избежал разрушения Выдубицкий монастырь, а также появилась на карте Киева любимая улица украинских президентов, Виталий Васильевич рассказал «Дню».

В июле 2011 года исполняется 95 лет со дня рождения Валентина Михайловича Береж кова (псевдоним Богданов) — человека удивительной судьбы, полной стремительных взлетов и трагических событий. Весной 1938 года он успешно закончил механическое отделение Киевского политехнического института, получив специальность инженера-технолога. По воле обстоятельств он был дипломатом, журналистом-международником. Валентин Бережков — доктор исторических наук, член Союза советских писателей, широко известен своей мемуарной и исторической литературой. Фамилия журналиста Бережкова известна многим по его книгам «Тегеран-43», «Как я стал переводчиком Сталина», «Страницы дипломатической истории» и других. Участвовал как переводчик в подготовке и подписании договора о ненападении между Германией и Советским Союзом (также известном как пакт Молотова—Риббентропа — межправительственного соглашения, подписанного 23 августа 1939 г.).

У 1869 році низці вулиць і площ Києва, центру тогочасної Київської губернії, було надано нові назви на честь російських імператорів, імператриць та інших вельможних осіб царської Росії. Переважно це був типовий набір імен, такий собі топонімічний шаблон для будь-якого не лише губернського, а й навіть повітового міста імперії: Олександрівські вулиця і площа, вулиці Катерининська та Єлизаветинська, Царська площа, Царський сад…

У Києві топонімічний стандарт губернського міста проходив по карті міста ніби пунктиром, означуючи найважливіші, центральні його об’єкти, та все ж залишаючи нашому місту більшість його топонімів неповторними, суто київськими. Втім, не менш «київськими», хоч і вповні «імперськими», були назви на честь місцевих адміністраторів – генерал-губернаторів, військових і цивільних губернаторів, міських голів. І хоч би як ми сьогодні не ставилися до цих осіб, часто дуже неоднозначних, ба навіть одіозних, – все-таки слід визнати: навіть очільники-реакціонери, як виявляється, докладали свого часу чималих зусиль для розбудови ввірених їм міста і краю, щиро прагнули поліпшити життя громадян, нерідко були навіть патріотами Києва. 

Васильчикови походили із стародавнього роду. Предок їхній Індріс (у святому хрещенні Леонтій) із трьохтисячною дружиною виїхав у 1353 році з “цесарської землі” (Німеччини) до Чернігова. Рід обрусів. Від потомків Леонтія походять на Русі Толсті, Дурново, Васильчикови. З Києвом тісно пов’язане ім’я одного з Васильчикових — Іларіона, сина князя Іларіона Васильовича, який за часів імператора Миколи I був головою державної ради і комітету міністрів.

Милорадовичі походили зі старовинного українського поміщицького роду, який мав коріння в Сербії. Під час російсько-турецької війни (1710 —1713 рр.) багато його представників пішли служити в армію російського царя.
Майбутній Київський військовий губернатор Михайло Андрійович Милорадович, який дістане цю посаду в доленосні роки (1810 —1812), народився в жовтні 1771 року в сім’ї чернігівського намісника. Він здобув блискучу освіту і виховання, навчаючись в університетах Геттінгена і Кенігсберга, але тяготіння до військової служби було у нього в крові. У 1797 році йому присвоїли звання полковника. Беручи участь в баталіях, уже наступного року молодий офіцер дослужився до генерала! У битві біля Басильяно під ним було вбито трьох коней. Під час штурму Альт-Дорфа Милорадович пройшов попереду колон по мосту, що палав у вогні. За мужність і героїзм у битві біля Аустерліца Милорадовича було представлено до присвоєння звання генерал-лейтенанта з врученням ордена Святого Георгія III ступеня. Після бився з турками на Дунаї і одержав золоту шпагу і орден Святого Володимира II ступеня. Вже будучи генералом від інфантерії, за наказом імператора Олександра I, Михайло Андрійович приступає до виконання нелегкої місії: стає Київським військовим губернатором.

Князь Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов Смоленський був єдиним сином генерала-сенатора Голеніщева-Кутузова і його дружини, у дівоцтві Беклемішевої. З семи літ навчався вдома, а в 14 років його віддали в Дворянську артилерійську та інженерну школу в Санкт-Петербурзі, де артилерійські науки викладав його батько.
Все життя Кутузова переслідували містичні збіги. Чого варті лише поранення від турецької кулі — тричі! — в праве око. Вперше куля пробила скроню і зачепила око, дивом не уразивши мозок. Було це під Алуштою наприкінці російсько-турецької війни 1768—1774 років. Через тяжке поранення капітан довго лікувався за кордоном. Але тільки-но одужав, знову подався воювати до Криму, цього разу під командуванням Суворова, котрий став його головним навчителем.

Історія Києва середини ХІХ сторіччя нерозривно пов’язана з двома видатними постатями — цивільного губернатора Івана Фундуклея та військового генерал-губернатора Дмитра Бібікова. Кожен із них уособлював два різних підходи до містобудування і суспільного життя в столиці — ліберальний та імперсько-державницький. І обидва залишили по собі пам’ять, причому досвід кожного дає привід для роздумів і в наші дні.

Його ім'я на десятиліття було викреслено з історичних джерел. Хіба що фахівці могли пригадати вислів "Відправити у штаб до Духоніна", що мовою ЧК означало розстріляти. Лише сьогодні історики намагаються оцінити його постать і вчинки як людини та офіцера. Того, хто раптом опинився на вістрі політичних перипетій.

«Полиция есть учреждение, имеющее цель охранять безопасность и благосостояние граждан» — сказано в «Программе для нижних чинов учебной команды полицейской стражи». Каким же был тот страж порядка — городовой или уездный стражник? Прежде всего, «стражник как на службе, так и вне службы должен вести жизнь честную, трезвую, приказания начальства исполнять со всею точностью и быстротою, быть правдивым и ни под каким видом не позволять себе ложный доклад начальству». Исполнять службу стражник должен «по совести, заботясь постоянно о том, чтобы находиться при деле не для виду только, а для действительной пользы». Стражник должен заслужить доверие общества, для этого он обязан «быть честным беспристрастным и неподкупным», с людьми общаться «вежливо и терпеливо».