Зону лиха завойовує природа

03.08.2009

Про техногенну катастрофу, яка сталася на атомній електростанції у Чорнобилі 23 роки тому, нагадують закинуті будинки у довколишніх містах і селах, контрольно-пропускні пункти, пам'ятники. Але величезних щурів-мутантів у чорнобильській зоні немає. Тисячі людей ходять тут на роботу, а для зацікавлених навіть проводять... екскурсії.

Не мертве місто

Якщо їхати в зону відчуження із західно­го боку; потрібно на відрізку траси Жито­мир—Київ звернути у північному напрямку, не доїжджаючи тридцять кілометрів до сто­лиці. Дорога приведе в райцентр Іванків. А там уже й недалеко контрольно - пропускний пункт Дитятки — в’їзд у зону відчуження.

Та попередньо слід отримати дозвіл на приїзд у відділі МНС, яке відповідає за орга­нізацію поїздок.

У Чорнобилі на нас уже чекає екскурсо­вод. Від КПП до Чорнобиля підвозимо автівкою на роботу електромонтера Сергія Бо­родіно — йому саме треба на зміну В зоні чоловік разом з іншими робітниками займається ремонтом гуртожитків. Проводить тут чотири дні на тиждень, потім їде на три дні додому. Розповідає, що працював у Чор­нобилі ще до аварії, потім був ліквідатором і від того часу не полишав роботи в зоні.

— На здоров'я не скаржуся. — каже елек­тромонтер. — Тут усе залежить від організ­му. Багато людей, які працювали зі мною, вже повмирали. А мені нічого.

Пан Сергій розказує, що був спортсме­ном і вів здоровий спосіб життя.

Питаємося, чи правда, що з радіацією допомагає боротися сало і горілка.

— Сало не помагає, салом закусують, — усміхається чоловік. — А горшка дійсно до­помагає. Навіть лікарі це кажуть, але неофі­ційнo.

Заразу зоні відчуження працюють при­близно п'ять тисяч людей — частина з них продовжує ліквідовувати наслідки аварії, частина слідкує за зупиненою АЕС — адже реакції розпаду там тривають і зупинити цей процес неможливо.

Від Дитяток до самого Чорнобиля про­їжджаємо кілька повністю спорохнілих сіл. Закинуті хати видніються ще за кількаде­сят кілометрів від в'їзду в зону. На самій же території відчуження по обидва боки тра­си бачимо порожні, з повибиваними вікна­ми та просілими стінами будівлі. Подвір'я тут так заросли деревами і кущами, що не­великих хат практично не видно — якщо не приглядатися, то здається, що просто їдеш трасою, а по боках чагарник. Машини тра­пляються рідко.

Однак у самому Чорнобилі все виглядає інакше. Місто зовсім не здається мертвим, і, на перший погляд, нічим кардинально не відрізняється від пересічного райцентру. Бі­ля будівлі «Чорнобильінтерінформу» — ор­ганізації, що займається екскурсіями — по газонах бігають коти.

— Дехто розказує, що тут щурі неймо­вірних розмірів, але це байка, — усміхаєть­ся наш провідник Володимир Вербіцький. — І насправді тварин у зоні багато — є лосі, коні, кабани. Є й щурі — звичайні щурі. Во­ни навіть Під реактором жили до аварії, і ли­шилися там після неї. Не знаю, чим вони там харчувалися, але вижили.

Про присутність тварин свідчать купи гною на трасах. Супроводжуючий каже, що коні особливо люблять «гадити» саме на асфальті.

Смерть наставала за три години

З Чорнобиля їдемо власне до атомної станції. Попри трасу ростуть молоді сосни, В одному місці, під електроопорами, де сосен немає, видніється збита в купи глиниста зеля, з якої стирчить коріння.

— Такий ландшафт тут був усюди після того, як захоронили «рудий ліс», — пояснює супроводжуючий. — Дерева були руді від радіації, тож їх зрізали, викорчували і тут же засипали землею. Все, що росте тут зараз, посаджене вже після аварії.

 Трохи далі за лісом, поруч колії, між молоденькими соснами височіють чорні стовбури.

— Після аварії ці сосни згоріли від радіації за 10 днів, — каже пан Вербіцький. — бльшість із них вже попадали, а от кілька стоять.

Супроводжуючий попереджає фотографа, який знимкує сосни, щоб той не заходив на трааву. Пояснює, що тут досі є залишки paдіаційного забруднення.

З кількома зупинками для фотографування до центрального входу в станцію доїжджаємо за півгодини. Тут усе виглядає так, ніби аварії не було: перед входом гарно доглянутий газончик, доріжки викладені новою плиткою, на стінах корпусу кондиціонери. Біля станції ходять люди в синіх уніформах. Кілька з них виходять на місток, що веде через канал, і починають кидати у воду хліб.

— Годують риб. — пояснює Володимир Вербіцький.

На хліб підпливають великі рибини. Супроводжуючий каже, що раніше тут рибу ловили, тепер же вона забруднена, тож рибалити заборонено.

Поруч із четвертим енергоблоком, який, власне, і вибухнув 1986 року, встановили пам’ятник тим, хто після аварії споруджував «Укриття» над реактором. Воно являє собою кількарівнену бетонну коробку, всередині зберігається більшість радіаційно небезпечних речовин. Цю гігантську споруду звели в рекордні терміни — за п'ять місяців.

— Якби її не було, — каже супроводжую-то зону відчуження довелось би робити не тридцяти-, а 130-кілометрову... Коли починалась робота над «Укриттям», після трьох годин перебування в цьому місці наставала смерть — така була радіація.

«Укриття» зараз у риштуванні — провід-пояснює, що його укріплюють, бо одна із стін дала зсув.

Порожня Прип'ять

Їдемо до міста, звідки після аварії евакуювали все населення — приблизно 50 тисяч вік. На в'їзді у Прип'ять стоїть ще один пропускний пункт, за яким починається центральна алея.

— Це. звичайно, була вулиця Леніна, а ми її називали Бродвей, — згадує провідник; він також свого часу жив у Прип'яті.

Чоловік розповідає, що колись це було «елітне» містечко — заробітна плата у лю­дей була висока, постачання «по першому класу» — жодного дефіциту.

А тепер місто опановує природа. Ас­фальт заростає травою і мохом, крізь нього пробиваються дерева. Закинуті будинки об­ростають рослинами, які познаходили собі місце на сходах, балконах і дахах споруд.

У магазинах, що на центральній вулиці, порозбивані вікна та облуплені стіни. Сте­лажі й прилавки всередині теж побиті, зі стечь звисають обірвані кабелі. Так само виглядає і центральний готель міста. На схо­дах та підлозі в холі плитку повиривано.

— Навіть не уявляю, кому знадобилась ця «грязна» плитка. — каже провідник. — Це ж потім самому від неї опромінювати­ся...

Мародерство в чорнобильській зоні по­чалося з розпадом Союзу коли послабив­ся контроль над цією територією. Тепер у Прип'яті важко знайти вцілілий будинок.

Чортове колесо працювало один раз

Вид на місто відкривається з оглядово­го майданчика готелю. На двох високих бу­динках поруч із ним лишилися заіржавілі герби СРСР та УРСР.

— До вибуху на одній із будівель було гасло «Хай буде атом робітником, а не сол­датом», — розповідає екскурсовод. — Бук­ви були великі, залізні. Так після аварії чоловіки залізли на гой дах, зробили з дерева велику букву «у» й поставили її замість «а» в першому слові. Потім напис повністю за­валили.

За готелем видніється великий дитячий майданчик з атракціонами — на асфальто­ваній площадці стоять іржаві каруселі, «ав­тодром» із поперскидуваними, понищени­ми машинами та велике чортове колесо.

— Майданчик мав запрацювати першо­го травня. — розповідає пан Володимир. — Перед цим його запустили тільки один раз — якогось вихідного для проби проката­ли кілька дітей. А офіційного відкриття так і не було.

У залі палацу культури, що поруч із атракціоном, свистить вітер. Збоку сцени висить обдерта завіса, поруч напис «Не ку­рить». Позаду сцени висять обдерті кабелі та залишки освітлювальної системи.

У кімнатці за сценою — купа портретів чоловіків із нагородами на грудях. Провідник каже, що то члени політбюро СРСР. На цій же купі разом з ними — стенди з фотографіями акторів, плакати з гаслами. При виході з кімнатки на асфальті зауважуємо понищену ляльку — голова окремо від тіла, ніг немає, мертві очі спрямовані до неба...

Провідник вибирає найменш аварій­ні житловий будинок і заводить нас туди, Помітно, що тут також побували мародери, меблі в кімнатах потрощені, подекуди навіть дошки з підлоги повиривані. Речей небагато — переважно книжки, старий одяг В одній із кімнат знаходимо фотоальбом чоловіка, який у 1972 році закінчив політехнічний університет.

Після відвідин будинку заходимо в школу. Вона в такому ж стані, що й інші будівлі, старих стендах потріскала й повідпадала фарба, через розбиті вікна до приміщенні попроростали гілки дерев. У класах розкидані зошити. Записів, зроблених після 25 квітня, у них нема.

Аварія трапилась у суботу. Наступного дня все населення міста ви­везли за межі тридцятикілометрової зони. Програма перебування на території відчуження обмежена в часі. Після відвідин коли провідник каже, що пора збиратися - маємо покинути зону о 16.00. Повернувшись у Чорнобиль, проходимо - попередній радіологічний контроль — по черзі стаємо на апарат, що трохи нагадує вагу, кладемо руки на спеціальні ручки і чекаємо кілька секунд. Апарат блимає зеленим. Подібну процедуру, але на трохи інших апа­ратах, проходимо при виїзді на КПП. Тут же перевірку проходить і автомобіль. Все чи­сто — нас випускають із зони. Якби ж ми не пройшли контролю, то, за словами провід­ника, довелося б іти на спеціальний пункт, де проводять чистку від радіації. Можливо, треба було б залишити в зоні верхній, най­більш забруднений радіацією одяг.

Після такої екскурсії доводиться деякий час звикати до насиченого руху машин на трасі, шуму та великої кількості людей. І хочеться побувати в зоні ще раз, бо не дає спокою відчуття, що міг побачити значно більше.

kolomijk-a Комментарии в ЖЖ

Віктор Гурняк, фото: Андрій Янович Журнал "Карпати" № 6 (30), червень 2008 р.

Версия для печати

RSS: